«Коли стріляли, казала малечі, що то грім»: про 9 дітей та 2 втечі від війни — з Донецька й Чорноморська

Історія родини з 9 дітьми, яким двічі довелося лиашти свої домівки та тікати від війни: у 2014 та 2022 роках.

Ведучі

Валерія Широкова

Гостi

Олена Руда

«Коли стріляли, казала малечі, що то грім»: про 9 дітей та 2 втечі від війни — з Донецька й Чорноморська
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/Dity-viyny_4.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/Dity-viyny_4.mp3
«Коли стріляли, казала малечі, що то грім»: про 9 дітей та 2 втечі від війни — з Донецька й Чорноморська
0:00
/
0:00

Це подкаст «Сімейний альбом: Діти війни». У ньому ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади та сім’ї з дітьми з інвалідністю. Говоримо про їхній досвід проживання війни і як вони захищали своїх дітей.


Один із найщасливіших моментів 2013 року у родині Рудих — багатодітне подружжя отримало будинок від благодійників у подарунок. Тоді Євген та Олена були батьками двох біологічних дітей, яким 22 та 19 років, та 6 прийомних. Найменшому — три, а найстаршим — 5.

У кожного нарешті є своя кімната, а вікна виходять на Донецький аеропорт. Надворі 2013 рік. Родина ще не знає, що проживе у новому будинку менш як пів року. Почалася війна.

«Війна була у нас на очах. Три доби. Вибухало, стріляло, кипіло. Це було жахіття. Спочатку ми думали, що «один день і все затихне». Але воно не затихало. Ми бачили, як в сусіднє подвір’я заходили й стріляли звідти. У нас не було підвалу. Ховатися не було де. Але була велика ванна кімната з теплою підлогою. Там ми й спали. Коли стріляли, я дітям казала, що то грім. Світла ми не включали, штори не відкривали. Три дні ми так прожили, а відчуття наче місяці».

Попри такі умови виїжджати було страшно, адже відповідати доводилося не тільки за себе, а за шістьох дітей від трьох до п’яти років.

«Чоловік пропонував тікати. Бігти через забори та рятуватися. Я не могла собі це уявити. Як з дітьми це зробити? Крім того, під кущами від кулі не сховаєшся. Дуже небезпечно було».

Виїжджати Олену переконали розмови із правозахисниками, які раніше допомагали їхній родині. Олена з чоловіком посадили шістьох дітей на заднє сидіння своєї звичайної легкової автівки, й поїхали геть. Дитячих речей майже не спакували. Втім, у тривожній валізці виявилася весільна сукня. Саме вона, до речі, і визначила куди переїде родина.

«Ми купували нашій старшій дочці весільну сукню ще у квітні. Я їй зателефонувала, кажу, що ми їдемо до Києва (так ми тоді планували). А вона каже: «Який Київ. Їдьте до мене. У мене в серпні весілля. Везіть мені сукню». І ми поїхали. Зупинилися в Чорноморську та поїхали далі».

Я роздивляюся фотографію з Чорноморська, яку мені дала Олена. На ній шестеро зовсім маленьких діток, кожен з яких не вище метра. Усміхнені. Врятовані від війни.

Чорноморськ. 2014 рік

Слухайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму


Утім, потрапляння у безпечний Чорноморськ лише загострило емоційні переживання малечі.

«Поки ми були вдома, у дітей ніби все було більш-менш непогано. Вони слухалися. Ми грали в гру, коли треба було ховатися. Вони були спокійні. А коли ми приїхали в Чорноморськ, я зрозуміла, що навіть ті 3 доби, які ми провели у серці бойових дій, завдали серйозної шкоди психіці моїх дітей. Почалися крики серед ночі, страшні сни, сльози. Всі мої діти почали гризти нігті. Кричали: «Мама, не вимикай світло». Місяці 3-4 ми намагалися заспокоїтися».

На новому місці багатодітна родина збудувала новий будинок. Будинок розміром 400 квадратних метрів, аби кожному було затишно вдома. Втім будівництво житла стало не єдиною гарною новиною Євгена та Олени. За півтора місяця до війни їхня родина стала більшою.

«31 грудня ми забрали трьох малих: 8, 3 і 4 роки. Коли ми їх забирали, мій чоловік сказав: «Дуже пахне війною. Ти впевнена, що треба зараз брати діточок?». Я його переконала, що йому війна вже ввижається. Ми все ж таки оформили цих дівчаток».

Останній мирний день у родині Рудих був сповнений радості. 23 лютого Олена відвела трійнят, яких родина щойно вдочерила, на набережну — аби вперше у житті показати дітям море.

Уночі 24 лютого Олена прокинулася від телефонного дзвінка своєї подруги із Дніпра. Раніше вони поруч жили у Донецьку, тому дзвінок він неї посеред ночі викликав дежавю.


Читайте також: «Це зовсім інша війна, ніж у 2014»: фоторепортаж з Авдіївки


«Я підіймаю слухавку і подруга мене питає: «У вас тихо?». Я дивлюсь у вікно, а там наче тихо. А вона мені: «У нас знову почалося». Я поклала слухавку, дивлюся мій чоловік іде, і каже: «Я цей звук ні з чим не переплутаю. Були вибухи». Так ми зрозуміли, що війна почалася знову». 

У першу добу дітям вирішили нічого не казати.

«Ми нічого не казали. Але старші діти вже самі все побачили в інтернеті. Почали питати. Дивлюся, що дівчата вже плачуть сидять. Боялися сильно. Одну почало трясти. Ми вже розуміли, що маємо думати про сховище або укриття. Сусід нам запропонував ховатися у них, бо вони обладнали укриття».

Я, як людина, яка також покинула своє житло через війну, не змогла не спитати, чи побудували Євген та Олена укриття у своєму новому домі. Адже на сьогодні саме можливість сховатися від ракетного удару змушує мене почуватися безпечно в будь-якій будівлі. Відповідь була — ні.

«Ми після пережитого у 2014 році вже не думали, що це повториться. Ми не чекали війну. Не збиралися ховатися. Будували цей будинок, щоб жити. Щоб бути щасливими, а не знову ховатися. Ми навіть уявити собі не могли, що це можливо знову. А воно повторилося».

Цього разу до евакуації подружжя виявилося більш готовим. Замість легкового авто у родини вже був мікроавтобус, в який комфортно могли сісти усі діти. Бак був заповнений бензином, а речі — зібрані заздалегідь.

«Скільки треба взяти речей на 9 дітей? Уявляєте, яка це кількість? Зрозуміло, що взяли мінімально, найголовніше».


Слухайте також: Чоловік залишився оберігати дім, та в будинок прилетіли 20 снарядів: історія сім’ї, яка з 10 дітьми рятувалась з Рубіжного


Перед родиною лишалося одне питання: куди їхати?

«Нас знайомі покликали на Західну Україну. Пропонували одну кімнату. Нас 11. Як ми вліземо в одну кімнату? Наша старша дочка поїхала в Румунію. Каже: приїжджайте».

Родина рушила у Румунію. Але впевненості, що вдасться виїхати, не було.

«Закордонні паспорти в нас були тільки на дорослих дітей, і ті прострочені. А на трьох новеньких наших дівчаток були тільки свідоцтва про народження та документ, який офіційно зазначав, що ми ними опікуємось. Дивом нас пропустили. Мабуть, прикордонники просто побачили, в якому ми стані».

Діти переносили дорогу доволі травматично, одна з дочок постійно кричала та плакала. Тому мама відвертала малечу розмовами. Усі вісім годин дороги.

По дорозі на кордон

Румунські волонтери поселили родину у чотирикімнатну соціальну квартиру. Там вони й зараз. Мають усе необхідне. Однак війна залишила відбиток на дітях — вони лякаються салютів, сушарки для рук у «Mc’Donalds» та грому. Найбільш травматично евакуацію пережили ті малюки, яких всиновили напередодні війни.

«Одна з дівчаток, яких ми вдочерили перед війною, досить складно переживає. Нам сказали, що в неї депривація».


Депривація — це психічний стан, коли суб’єкт не має змоги задовольняти деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу. Це призводить до різних моральних і психологічних складнощів.


«Ця дитина була залишена сама на себе в складній ситуації. Вона сама себе втішала. Вона підходить до стіни та хитає головою зі сторони в сторону. Таким чином себе заспокоює. Коли ми її забирали, у неї на голові залисина була від того, що вона треться об стіну».

Я не змогла не спитати в Олени, як вона почувається із рішенням всиновити трьох дітей за місяць до повномасштабної війни, адже це велика відповідальність у скрутні часи.

«Я не можу пояснити. Я відчуваю, що це мої діти. Вони — частина мене. Я без них не можу жити, дихати. Перед вдочерінням останніх трьох дівчаток мені казали: «Ваші діти вже дорослі. Живіть у своє задоволення». Я не розумію як це — жити для себе. Куди мені дівати всю любов? Я хочу її віддавати тим, кому вона так потрібна. Діти — це наше життя: моє та мого чоловіка».

Олена та Євген мріють повернутися в Україну, коли закінчиться війна і російські солдати покинуть територію нашої держави. Діти відмовляються вчити румунську та щодня питають: «Коли ми поїдемо додому?». На моє прохання показати типове заняття дітей в евакуації Олена надіслала мені відео з пляжу, на якому малі гралися із піском і наспівували неофіційний гімн української боротьби за незалежність.


Читайте також: Ілля розповідав, як вони ловили голубів, щоб приготувати суп — історія хлопчика, який написав лист Борису Джонсону


«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».

Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS