Хлопчики співали гімн України, «щоб наші почули й усіх ворогів розстріляли» — історія патронатної родини з окупованого села під Бучею

Розповідь про патронатну родину, яка опікувалася двома хлопчиками, 4 та 6 років, у селі Бабинці, між Бородянкою та Бучею.

Ведучі

Вікторія Єрмолаєва

Гостi

Наталія Сокуренко

Хлопчики співали гімн України, «щоб наші почули й усіх ворогів розстріляли» — історія патронатної родини з окупованого села під Бучею
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/Dity-viyny_6-1.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/07/Dity-viyny_6-1.mp3
Хлопчики співали гімн України, «щоб наші почули й усіх ворогів розстріляли» — історія патронатної родини з окупованого села під Бучею
0:00
/
0:00

«Мені було так страшно, а малі сиділи у кріслі й голосно, як тільки можна, співали гімн України. Кажу хлопцям, що нас можуть повбивати. Вони відповіли, що роблять це, щоб почули наші бійці й усіх ворогів розстріляли».

Мурашки по шкірі, і сльози, і посмішка. Під час розмови з патронатною вихователькою Наталією Сокуренко мені здавалось, що я була там, поруч із нею, в окупованому селі біля Бучі. І ми разом шукали хліб для дітей. А потім разом раділи, коли окупанти тікали з села.

Наша героїня перед початком повномасштабного вторгнення разом із чоловіком Юрієм опікувалась двома хлопчиками — 4 та 6 років. Наталія з Юрієм живуть у селі Бабинці, що між Бородянкою та Бучею на Київщині.

Наталія Сокуренко

Чоловік Наталії — колишній військовослужбовець. Сама ж вона — у минулому журналістка. Після важкої хвороби вирішила, що вижила заради того, щоб зробити щось важливе. Тому родина стала патронатною.

Одразу після навчання, у 2018 році, у них з’явилися перші вихованці. Потім — наступні. Всі ці діти мали дуже складні долі. А перед повномасштабним вторгненням Росії в родині жили двоє братиків — Богдан та Руслан, 4 та 6 років, розповідає Наталія Сокуренко:

«Їх мали забрати у мене у березні. Ми готували їхні речі. Сподівалися, що знайдуться усиновителі. Мала тривожні відчуття. А 26 лютого у нас уже їздили танки та розстріляли чоловіка на машині, який трапився їм, коли їхав назустріч. У нас не було можливості евакуюватися. Село наше на однаковій відстані від Бородянки й Бучі, посередині».


Читайте також: Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму


«Одну хлібину ділили на всіх дітей у селі»

У селі одразу зник зв’язок та електроенергія. Магазини пограбували. Виїхати вже не могли, пригадує Наталія. Залишитися з дітками в окупації було страшно. Вже 7 березня під будинком родини стояла ворожа техніка. Окупанти увірвалися і до житла. Автомати націлили на чоловіка, собаку та навіть дитину, пригадує Наталія:

«Чоловік у курятнику порав. Він носить камуфляж, бо зручно. Він колишній військовослужбовець. Вийшов з курятника, на нього націлили автомати. Увірвалися чоловік 15, вибивши ворота. Діти саме обідали. Я пояснила, що у нас патронатний будинок, а чоловік не терооборонівець, він виховує дітей. Просила відпустити його. Відпустили.

Собаку ми ледве у будку засунули, бо вони і його хотіли застрелити. У хаті 5 окупантів розбіглися кімнатами. Русланчик, йому 6 років, чорнявенький, кароокий, схопив одного з них за автомата. Той різко висмикнув зброю і націлив на дитину. Я злякалася дуже. Оговталася, почала просити, щоб не стріляв. Невідомо звідки таке вигадала, сказавши, що малий — чеченський сирота. Русланчик насупився, його братик і ложку впустив. Чеченець повірив і погладив хлопчика по голові. Після «обшуку» вони пішли з хати».

Бабинці під час окупації/ Фото: Бучанські новини

Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома


Ця історія морально травмувала вихованців Наталії. Хлопчики сильно злякались, у них почалися проблеми з нетриманням сечі. Попри все, діти все одно весь час були чисті, а речі випрані. Від прання у холодній воді в річці, бо у будинку не стало води, у Наталії почались проблеми зі здоров’ям:

«Вода була холодною. У мене покрутило пальці, захворіла на ревматоїдний артрит. На одній руці болять суглоби, аналізи дуже погані. Потрібно звертатися до лікаря-ревматолога».

Лікар потрібен зараз, коли те страшне вже позаду. Жахливий місяць в окупації, коли зовсім не було навіть хліба. Наталія згадувала рецепти бабусі, пекла оладки на розсолі, дріжджі робила з картоплі. У сусідки купувала молоко для малечі. А одного разу місцевий підприємець приніс пів кілограма кукурудзяного борошна, одну свічку і дві коробки сірників.

«Ми намагалися з кукурудзяного борошна, картопляного крохмалю спекти хліб. Не такий добрий вдався. Поділили по два шматочки дітям, позамотували у папір. Давали лише їм. Ми з чоловіком не їли», — розповідає жінка.

Якось Наталії дісталось 150 грамів хліба. Одну хлібину ділили на всіх дітей у селі.

«Десь вони дістали у селищній раді цей хліб. Тихцем працювали люди. Намагалися добро зробити. Вони розрізали цю хлібину на шматки по 150 грамів і діткам розносили. Приніс нам літній чоловік, сказав, щоб дітки не забули смак українського хліба. Ми усі плакали. Я сфотографувала той хліб. Діти сказали, що з’їдять хліб, що я пекла, а цей берегтимуть. Потім цей дідусь ще раз приходив, приніс ще шматок хліба. Кажуть, що це місцевий активіст. Він ризикував, однак приносив хліб діткам».

На місцевій фермі по 20 гривень продавали прострочене індиче м’ясо. На багатті з цього м’яса Наталія готувала тушкованку. Як могли, так і виживали. Люди намагались допомагати одне одному. Хтось поділиться куркою, хтось — фруктами на компот.

«Місцевий священник, коли евакуювався, залишив людям олію, борошно. Ділили по 200-300 грамів, наливали по пів склянки олії. Йшла з дітьми вулицею, під’їхав підприємець місцевий, дав десяток яєць цесарки. Маленькі такі. Ми додому їх швидко занесли», — говорить Наталія.

Люди, яким вдалось виїхати, залишали тварин. Родина Наталії ділилася їжею із 12 котами.


Читайте також: «Тітонько, я буду жити?»: у Бородянці ексгумували тіла 9 людей, серед яких 15-річна дівчинка


«Треба було ховатися, бо ти під прицілом військових»

Швидко закінчилися і дрова. Щоб було чим топити, розбирали паркани. Не було і світла, не працював зв’язок. Біля сільради був генератор, де можна було зарядити телефони. Але щоб зателефонувати, треба було йти пішки 2,5 км.

«Але тут, як на зло, впав ворожий вертоліт, нашпигований чимось секретним. Росіяни його охороняли. Коли люди ходили телефонувати повз нього, у них забирали телефони. Треба було ховатися, бо ти під прицілом цих військових», — ділиться спогадами жінка.

Збитий над Бабинцями російський вертоліт

Єдиний зв’язок зі світом — радіо. Слухали новини. Дітям розповідали казки. А малеча була дуже патріотично налаштована.

«Їм чогось постійно хотілось співати гімн України. Якось їхня (російських окупантів — ред.) техніка стояла у нас під парканом, багато їх було. Мені було страшно. Малі сиділи у кріслі й голосно, як тільки можна, співали гімн України. Кажу хлопцям, що нас можуть повбивати. Вони відповіли, що роблять це, щоб почули наші бійці й усіх ворогів розстріляли. Так збіглося, що усю колону, яка біля нас стояла, потім розстріляли наші бійці», — каже Наталія.

Після окупації

Вихованці Наталії в окупації малювали патріотичні малюнки для українських захисників. Ці малюнки жінка пізніше передала українським бійцям у Бучу.

«Я любила співати одну пісню російською мовою. Хлопчики мені сказали, що не можна співати й слухати російські пісні, бо якщо ти співаєш по-російськи, то ти теж ворог України», — пригадує Наталія.

Уже у кінці березня окупанти тікали з Бабинців, пограбувавши домівки місцевих мешканців.

«На танках були собачі будки, матраци, пральні машинки. Біля нашого будинку, їхній танк різко повернув, з нього мені під паркан упав великий вентилятор, до нього — мішок з одягом. Вони далі помчали. Мішок переїхали, розчавили вентилятора. Зіпсували дорогу нам своїми танками. Одяг виявився дитячим, там були й старі кофтинки, колготки дитячі», — розповідає  жінка.

Перше, що зробили Наталія та Юрій після деокупації, виїхали на місце, де був зв’язок та зателефонували у Службу захисту дітей. Повідомили, що живі.

Коли у село зайшли українські бійці, стало набагато легше. Почали возити гуманітарну допомогу. З’явився хліб.

«Дітки хотіли запасатися, казали, що треба набрати гуманітарки та заховати на горищі, щоб було що їсти, як вороги знову прийдуть. Хлопчики їли хліб і не могли наїстися»,— розповідає Наталія.

Богдан і Руслан жили в родині Наталії і Юрія до квітня. Потім з’явилась родина, яка забрала хлопчиків до себе. Подружжя вирішило стати прийомними батьками, вони забрали дітей, щоб потім усиновити. А патронатна вихователька Наталія Сокуренко, попри те, що окупація підірвала її здоров’я, знову готова приймати у себе вихованців.

Це була історія Наталії Сокуренко, яка обіцяє колись опублікувати свої щоденники. Це настільки сильна та незламна жінка, що віриться: їй усе вдасться.


«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».

Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS