facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Колаборанти здавали всіх» — подружжя пенсіонерів про життя в окупації у селі Стрілеча біля російського кордону

1x
Прослухати
--:--
--:--

Село Стрілеча Харківської області розташоване на кордоні із Росією. У день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, близько 5 години ранку жителі населеного пункту прокинулися від низки вибухів. Після цього почули кулеметну чергу. Вже за 15 хвилин зникла електрика. Невдовзі до села зайшли російські військові і важка техніка. Стрілечу окупували.

Любов Іванівна та Володимир Іванович Євтушенки пробули в окупації більше, ніж пів року — українські військові звільнили село 12 вересня. Як жилося подружжю в оточенні росіян, та які емоції вони відчули, коли побачили українських бійців — у їхній розповіді.


Читайте також: Допит у Куп’янську та зникнення чоловіка: староста села Тавільжанка Світлана Мороз про життя в окупації


«Практично перед вікнами летіли всі ці ракети. Стіни трусилися»

Мешканці села Стрілеча роками жили на межі з Росією — внаслідок такої близькості утворювалися змішані сім’ї, а деякі родини жили на дві країни. Тож вторгнення сусідів і подальша окупація території для багатьох стала несподіванкою.

«Нам здавалося, що вони зайшли — і одразу ж підуть геть. Ніхто не очікував таких подій, адже ми стільки часу прожили по-сусідськи. Практично перед вікнами летіли всі ці ракети. Стіни трусилися. А що відбувалося у Харкові, де були наші діти, наше коріння… По нашому життю топталися, розбивали, знищували… Це все було складно перенести», — згадує Любов Олександрівна.

За кілька днів після окупації села росіяни прийшли до будинку пенсіонерів з першою «зачисткою». За словами Володимира Івановича, координували окупантів місцеві колаборанти: розповідали, у кого яка позиція, вказували будинки, де проживали військові та їхні рідні тощо.

«Зачистка — це коли до подвір’я під’їжджає БТР, вгорі — кулеметник, з боку вулиці — автоматник. Заходять п’ять автоматників на територію будинку. Один залишається біля хвіртки, інший — біля хвіртки на город. Може, через те, що ми — пенсіонери, нас особливо не тривожили. А у тих, хто молодший, залазили і на горище, і до підвалів.

У всіх було по-різному. У когось викидали все, перевертали. Колаборанти — найчастіше це були алкоголіки і наркомани — здавали всіх. У нас на вулиці жив поліцейський. Його дружина розповідала: «Вони зайшли, питання ставлять. А я не можу нічого сказати. Я бачу по їхніх очах, що вони знають все». А це ж лічені дні минули. Крім місцевих, ніхто не міг розповісти, розумієте», — наголосив чоловік.

«Деякі діти бачили, що знімають, і казали: «Та не треба нам їхнього морозива». Розверталися і йшли»

У період окупації, аби вижити, мешканці села отримували від росіян гуманітарну допомогу. Подружжя зазначає: протягом перших двох місяців принципово не брали в окупантів їжу, а харчувалися власними запасами.

«Нам не хотілося від них нічого взагалі. Ну і дещо у нас було в підвалі: картопля, якісь закрутки. Ми могли протриматися деякий час. Але потім харчі закінчилися, а їсти все одно треба. Як би ти там хотів чи не хотів…

Росіяни привозили кілька іграшок для дітей — і знімали це одразу на відео. Робили картинку. Те ж саме з морозивом. Привозили — і знімали. Але діти ж також різні. З різних сімей, з різним вихованням. Деякі бачили, що знімають, і казали: «Та не треба нам їхнього морозива». Розверталися і йшли. Були такі дівчатка на нашій вулиці. За них гордість», — посміхаються пенсіонери.


Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії


Володимир Іванович каже: багатьох мешканців села садили на підвал. За якими критеріями обирали претендентів — незрозуміло.

«Привіз один колаборант жінці дрова. Чи, може, це не він привіз, але він був присутній при цьому. Чоловіку цієї жінки уже 84 роки, їй — десь за 70. Вона каже: «Що це ви привезли, як ми їх рубати будемо?». Їй у відповідь: «А, ти ще не задоволена?». І тут же приїхали, забрали її і посадили на підвал. Сиділа на підвалі з усіма жінка за 70 років. В туалет не випускали, на відро ходили. Всі знаходилися в одному приміщенні. Їсти давали тільки моркву з трилітрової банки. Це те, що ми чули. Ми знаємо цю жінку. Сказати не можна було нічого. В буквальному сенсі», — розповідає Володимир Іванович.

Різними способами росіяни намагалися дискредитувати українську армію. Зокрема, переконували мешканців, що українські військові обстрілюють територію їхнього села. Також поширювали чутки, що українці будуть розстрілювати жителів Стрілечої або ж саджати їх до в’язниці — за те, що вони не зупинили окупантів, коли ті зайшли із танками.

«Росіяни могли запустити касету над селом і сказати: «Та це ж ваші луплять». Але звідти, де стояли наші, до місця, куди прилетіло, ракета б не долетіла фізично. А люди вірили. Водночас, коли ці касети прилітали, росіян на посту не було — вони ховалися, вже знали, що буде прильот. У нас же народ розумний. Помічали навіть такі дрібниці», — каже подружжя.

«Їдуть бійці наші, я зупиняю. Кажу: «Дайте, я на вас хоч подивлюся»

Після того, як 12 вересня до села увійшли українські військові, жителям Стрілечої дали можливість виїжджати до Харкова. Навпроти подружжя жили дві співробітниці психіатричної лікарні, що знаходиться у селі — винаймали житло. Виїжджаючи із села, ключ від будинку вони занесли Володимиру Івановичу.

«З такою радістю вони готувалися виїжджати, такі щасливі очі у них були… Я взяв ключ, вони проїхали 300 метрів до лікарні — і стався приліт. Потрапили прямо в машину. Дівчаток не стало. І цього ж дня загинуло двоє чоловіків на сусідній вулиці. Уявляєте. Я досі пам’ятаю щасливі обличчя цих дівчаток. Це страшно. Війна — це взагалі страшно. А орки — це нелюди, чесно», — ділиться спогадами Володимир Іванович.

На українських бійців пенсіонери чекали з нетерпінням: щодня рахували, скільки російських танків підбили наші військові, скільки — живої сили. Втім, визволення села все ж стало для них несподіванкою.

«Ми навіть не встигли зрозуміти, як це сталося. Я відкриваю хвіртку, виходжу на дорогу, дивлюся трішки вниз – стоять наші хлопці. Красиві, підтягнуті, екіпіровані нормально. Доброзичливі. Це моє перше враження і порівняння: які вони і які ми.


Читайте також: Ціна власного вибору: як голова однієї з громад на Донеччині протистояв окупаційному режиму


Їдуть бійці наші, я зупиняю. Кажу: «Дайте я на вас хоч подивлюся». Мене перехопило, я сказати слова не можу. Питають: «Вам цигарки?». Я кажу: «Та мені нічого не треба. Я хочу просто на вас подивитися. Я настільки радий, що ви приїхали. Ми вас так довго чекали».

  • «А взагалі, чесно кажучи, немає кращої країни, ніж Україна. У всьому світі. Це не пафос, ні. Таких бійців, як у нас, не знайдеш в жодній країні світу. Нам ціни немає. Чесно кажу», — з посмішкою резюмував Володимир Іванович.


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

США запровадили проти РФ нові санкції через перехід Кремля до воєнної економіки

США запровадили проти РФ нові санкції через перехід Кремля до воєнної економіки

22 хв тому
Ракетний удар росіян по Кривому Рогу: відомо про щонайменше 8 загиблих (ВІДЕО)

Ракетний удар росіян по Кривому Рогу: відомо про щонайменше 8 загиблих (ВІДЕО)

34 хв тому
Аргентина планує передати Україні надзвукові бойові літаки — ЗМІ

Аргентина планує передати Україні надзвукові бойові літаки — ЗМІ

45 хв тому
Вибух відбувся через 1,5-2 хвилини після повітряної тривоги — кореспондентка про влучання у Кривому Розі

Вибух відбувся через 1,5-2 хвилини після повітряної тривоги — кореспондентка про влучання у Кривому Розі

51 хв тому