Микола/Фото: Яніна Львутіна, Громадське радіо
На Торецькому напрямку Україну боронить 24-та окрема механізована бригада. Тут знайомимося із Миколою. Він — розвідник. А до повномасштабного вторгнення Росії в Україну працював залізничником у Львівській області. Має двох дітей та дружину. Каже, ніколи не бачив себе на фронті, тим більше — у розвідці.
«Як я став розвідником? Попередній командир подивився на мене і каже: «Міцний чоловік!» Запитав, звідки я. Каже: «Ти можеш противника, ворога задушити голими руками?» Та, кажу, не знаю, не пробував ще. Питає: «Розвідником будеш?» Кажу: «Буду», — згадує чоловік.
Свою сім’ю Микола не бачив понад півроку. У боях на Луганщині дістав серйозне поранення, але попри це — все одно продовжує захищати державу зі зброєю у руках.
«Ми прибули на Луганщину, отримали завдання зайняти позицію, аби викривати дії противника і передавали їхні координати (де вони скупчувалися, куди підвозили боєкомплекти, де особовий склад перевантажували і доставляли на передову). І ось у місті нас противник так само викрив і накрив артилерією. Там я дістав поранення. 120-й міномет. Осколкове. Мені пробило руку навиліт. І осколок застряг між ребром і лопаткою. Надали першу допомогу, випив знеболювальне і своїми ніжками у супроводі двох побратимів я вийшов з-під обстрілу. Десь два кілометри», — говорить Микола.
Ситуація на фронті змінюється кожні три місяці. Наразі триває фаза українського контрнаступу, говорить Микола.
«Ви самі бачите — війна змінюється, зараз наступальні дії проводимо більше ми, а противник намагається контратакувати на деяких напрямках. Зазнаємо втрати особового складу, у нас меншає добровольців», — пояснює військовий.
Слухайте також: Що відбувається у звільнених Кліщіївці та Андріївці? Розповідає кореспондентка
Олеся — бойова медикиня, теж служить у 24-й окремій механізованій бригаді. Пішла на фронт щойно їй виповнилося 18. Сьогодні її завдання: доставити пораненого побратима до стабілізаційного пункту від точки евакуації. Часто медикиня сама вирушає на «нуль», щоб врятувати бійця. У Олесі три контузії. Розповідає, як отримала одну із них:
«Це було 30 березня. Приліт по нашій позиції. І 30 березня сніг лежить. Під снігом — ожеледиця. Тобто далеко проїхати не можемо. Ми пішли за «трьохсотим», забрали його. І, коли йшли усю цю дистанцію, ми лише чули вихід і зразу лягали, бо воно падало десь біля нас. Тобто «Орлан» (безпілотник росіян — ред.) корегував по нас вогонь».
За всі три роки, каже Олеся, не відчувала в армії дискримінації за ознакою статі. А будь-які розмови про те, що вона жінка і їй не місце на війні, припиняла одразу.
«Коли мені кажуть, що війна — не жіноча справа, я завжди кажу, що це й не чоловіча справа. Чому має гинути чоловік, а жінка — має бути в тилу? Ні, ми всі однакові. Ми жили на «нулях», у бліндажах. Я ніколи не казала, що мені потрібне якесь окреме місце чи ще щось. Ми там спали як-небудь — на підлозі, десь в куточку — місця мало було.
Самий той побут на «нулі» — дуже важкий. Коли це посадка, у якій стоїмо, і по ній працюють, там немає, де сховатися. Немає можливості для жінки вийти у туалет. Взагалі раз на добу виходила в туалет на «нулі». Раз вийшла, а снайпер почав працювати. Все, впала там, залягла, за бліндаж залізла», — пояснює Олеся.
Цей день, День захисників та захисниць України, і Микола, і Олеся хотіли б провести у колі рідних, але вони, як і тисячі інших українських військових, продовжують тримати фронт, аби їхні близькі не знали більше, що таке ракетні удари та забрані обстрілами життя.
Яніна Львутіна, Донеччина, Громадське радіо