«Ми не здаємося. Наші нас не кинуть»: репортаж із прифронтової Ківшарівки

За розбитою дорогою і монументом літака на в’їзді Ківшарівка зустрічає розкиданими комплексами 9-поверхівок. Тут широка центральна вулиця і плутані заїзди до багатопід’їзних висоток. Смт схоже на квартал доволі великого міста. Немісцевому зорієнтуватися складно.

Так склалося, що у селищі немає поділу на вулиці. Треба знайти адресу: пиши в пошуковику назву смт і номер дому. Усе. При такій нестандартній «географії» у Ківшарівці до повномасштабного вторгнення мешкали близько 20 тисяч людей. Зараз — у 10 разів менше. І тому перше, що помічаєш, — тишу. Точніше, звуки прильотів десь на околицях постійні, а ось звуки, характерні для великого населеного пункту, відсутні. Мінімум авто і перехожих. Після 15.00 практично повне безлюддя.

Тепла погода і тиха ніч напередодні дали змогу людям вийти, як кажуть місцеві «подихати». На лавах під під’їздами багато пенсіонерів. Зараз це — основне населення смт. Старенькі з граблями та віниками прибирають двори. Віджартовуються, що фоновий шум вибухів зовсім не заважає. Звикли. Євгенія та Лідія згрібають листя з клумб і підбадьорюють одна одну.

«Ми самі наводимо лад. А що, жити, як свині? Ні. Ми не здаємося. І ми віримо, що наші нас не кинуть. Все буде добре. Нас тут мало, але ми у тільниках. У нас тут 6 квартир. Ну, взагалі-то із 107 — квартир 15», — каже Алла.

Євгенія на мить зупиняє збирати листя і додає:

«Ми надіємося на краще. На перемогу. Життя йде далі!»

У селищі працюють дві аптеки та медзаклад, комунальники лагодять мережі, більшість торгових об’єктів закриті, але є невеличкі крамнички, пункти видачі гумдопомоги. Усе працює неповний день. Роботи ж практично немає. Місцеві кажуть, якщо пенсіонер, то сукупних виплат хоч якось вистачає. Розгорнути життя не дає занадто близька лінія фронту. Але і така ситуація краща за пережите під час окупації. Своєрідний символ вже пережитого — альтанки.

Майже біля всіх під’їздів дерев’яні прибудови. Спочатку здається, що це типовий устрій дворів. Коли зазираєш всередину, стає зрозуміло, — це вуличні кухні з вогнищем на цеглинах. Альтанки звели, коли в Ківшарівці не було комунікацій. Зараз у смт є газ і світло, але будиночки з дощок і пакетів не розбирають — раптом що.

Валерій ні на день не виїжджав із селища. Він змирився з канонадою і прийдешню зиму теж проведе в Ківшарівці:

«Уже одну зиму пережили. Тоді перезимували,  і зараз якось перезимуємо. Уже своє отжили — 78 років. Що тут вже?»

На стінах багатоповерхівок із квартир виведені труби буржуйок. Такий варіант заміни опалення і газу на деокупованій Харківщині зустрічається часто. На питання, чи це безпечно, місцеві відмовчуються.

Ледь не на кожних дверях і дошках оголошень висять листки з номерами безкоштовної евакуації. Ще по декілька номерів є у кожного в телефоні. Але старші ківшарівці їхати з селища відмовляються. Одни наслухалися знайомих, що евакуювалися та повернулися через неналежні умови. Когось не пускає здоров’я, вважають, що вдома себе обслуговувати легше, ніж у гуртожитку. Хтось не розбирається у Viber чи Telegram-пабліках і вірить російським фейками, мовляв, у Харкові більше обстрілів і не дали опалення, тому прифронтова зона безпечніше.

Інші бояться залишити квартиру чи десяток пригодованих котів, яких кинули господарі. А хтось — просто змирився: буде, як буде, або не вважає ситуацію в Ківшарівці аж такою небезпечною.

Лідія вийшла винести сміття, коли починає лунати сирена. Для неї це просто фон.

«Ой, ми вже звикли. Два роки бухає. Будь вони прокляті. Я поїду трішки далі — на дачі. Треба трохи попоратися. Ніби небезпечного нічого немає. Ну, бухає десь. Коли вони закінчать бухати, дитино?», — говорить жінка.

На лаві біля чергового під’їзду цілий гурт літніх жінок. Вийшли годувати котів і обговорювати новини та дітей-онуків. У багатьох сім’ї — за межами України. Туди виїжджати не готові, навіть якщо кличуть. Що ж стане останнім поштовхом для виїзду, відповідає Зоя. Вона наймолодша з подружок-сусідок, допомагає їм за потреби.

— Поки не скажуть ось так, за комір: «Виходьите! Давайте їхати!». Тоді поїдемо. Нам дуже страшно туди їхати. 

— Страшніше, ніж тут? 

— Страшніше. І тут страшно. Не спимо ночами. Ось машина десь зашелестить, а ми вже налаштовані бігти у під’їзд.

А ось Олег виїхав із Ківшарівки щойно селище звільнили. До повномасштабної війни він був волонтером під час COVID-епідемії, тепер разом із Червоним Хрестом допомагає вивозити з Куп’янщини всіх охочих.

Каже, розуміє відмови, але не перестає приїжджати та по-сусідськи вмовляти виїхати до безпечнішого місця. Для чоловіка це не просто слова — під його будинок двічі прилітали снаряди.

«Ось один «Град» і другий «Град». Бачите, з першого по шостий поверх нічого немає. І у квартирі уламки всюди. Одна бабуся залишилася жити у під’їзді. Залишатися тут не варто — життя дорожче. Люди просто не хочуть кидати та їхати, а їхаьти треба».

Дітей у Ківшарівці майже не лишилося. Із 3-го листопада з лівобережної Куп’янщини оголошена обов’язкова евакуація з примусовим вивезенням неповнолітніх. Також правоохоронці і соцслужби відстежуватимуть, щоб родини з дітьми, яких евакуювали, не поверталися до селища. Втім, випадки повернень до небезпечної зони є, зокрема, і через повторні соціальні виплати.

Анна Черненко, Харківщина, Громадське радіо