Анастасія Багаліка
Як тільки лінія фронту посунеться на 40-50 км, почнеться відбудова, на яку потрібні мільярди — Гайдай
Автор
Цей епізод подкасту буде несхожим на попередні. Сьогодні ми поговоримо про регіон, де бойові дії тривають понад 9 років, а окупація частини території триває так давно, що в школу встигли піти діти, які народилися і виросли без України. Це черговий випуск проєкту «Економічний анамнез», його авторка і ведуча Анастасія Багаліка і сьогодні ми будемо говорити про Луганщину.
Довідка «Економічного аналізу»:
Луганська область має площу 26 684 кілометри квадратні. На південному заході та заході межує з Донецькою, а на північному заході — з Харківською областями. Луганщина має спільний кордон з російським агресором. На півночі межує з Бєлгородською, на північному сході з Воронезькою, на сході та півдні з Ростовською областями РФ. До початку російського вторгнення у 2014 році адміністративний центр області — Луганськ. Але, оскільки місто було окуповане, тимчасово роль обласного центру відігравав Сєвєродонецьк. На момент створення подкасту, це місто, як і переважна більшість території області, — під російською окупацією. На решті — тривають бойові дії.
«Насправді вугільна галузь була постійно дотаційною»
Луганська область до початку російського вторгнення у 2014 році мала кілька великих підприємств. Але в цілому економічний розвиток і бізнес-клімат в регіоні не були особливо потужними, — розповідає Сергій Гайдай, голова Луганської обласної військової адміністрації у 2019 — 2023 роках:
«На що опиралася Луганська область до початку російського вторгнення у 2014 році? Це декілька великих підприємств, таких як сєвєродонецький „Азот“, Лисичанський НПЗ. Тобто це хімічна промисловість. Були скляний завод, содовий, „картонажка“. Тобто для деяких міст такі підприємства були бюджетоутворювальними. Окремо можна брати вугільну галузь. Чому окремо? Тому що, як би там не намагалися поширювати наративи про „Донбас годує Україну“, але насправді вугільна галузь була постійно дотаційною».
З Луганщини більше виводили гроші, ніж вкладали в неї, каже Гайдай:
«На цьому заробляли різні олігархічні клани, керівники області у свій час. Область була під „регіоналами“, тому вони викачували звідси статки мільйонні. Десятки мільйонів заробили на цій галузі. Але область у будь-якому разі отримувала певну дохідну частину з зарплат шахтарів, ПДФО залишалося в області. Непоганий дохід давав аграрний сектор. Але ніхто не розвивав напрямок переробки. Просто збирали врожаї і їх продавали. Було кілька невеличких підприємств у продуктовій галузі. Вони або реалізовували свій продукт на території області, або відправляли в Росію».
До 2014 року велика частка бізнесу на Луганщині була пов’язана з Росією. Війна, вторгнення і припинення економічної співпраці поставило багатьох підприємців перед вибором зміни ринків збуту. Також постраждали логістичні ланцюжки.
«Уся хімічна галузь після 14 року була майже зруйнована. НПЗ Лисичанський працював на сировині з Росії. Звісно, що це зупинилося. Содовий завод був придбаний росіянами на умовах розвитку і вкладення інвестицій. Але насправді вони його просто порізали та знищили, тому що наш содовий завод був конкурентоспроможний не тільки в Україні, але й у РФ та інших країнах СНД. „Азот“ після того, як його перепродали Фірташу, почав стагнацію. В завод особливо ніхто не вкладав гроші, підприємство працювало на газу, а газ вже не був у такому вільному доступі, як це було раніше. Плюс потрібен був для виробництва міндобрив аміак. Так само з цим були проблеми. Тобто з 2014 року почалися величезні проблеми й станом на 2019 рік, коли почалася моя каденція, бюджет Луганської області був другий з кінця по Україні», — додає Сергій Гайдай.
Читайте також: Пошук житла для фахівців та приміщення для виробництва: релокація бізнесу до Хмельниччини
«Після 2014 року майже весь великий та середній бізнес з окупованої Луганщини поїхав»
До повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року росіяни окупували 30% області. Але це була найбільш густонаселена її частина.
«У 2014 році було окуповано 30% Луганської області. Людей на цих 30% територій залишилося проживати 70%. Тому що найбільші міста: Алчевськ, Стаханов, Кадіївка, Луганськ як раз залишилися там. Основна частина підприємств залишилася там. І основна частина вугледобувних підприємств теж залишилися там. На нашій стороні були, наприклад, шахти з газовим вугіллям, а там залишився антрацит», — пояснює Сергій Гайдай.
Після 2014 року майже весь великий та середній бізнес з окупованої території Луганщини поїхав. Люди перебралися або в інші регіони, або на не окуповану частину області. Багато переселенців, за словами Сергія Гайдая, з’явилося у Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному, Сватовому:
«Весь великий та середній бізнес, люди, які мали можливість заробляти гроші до 2014 року, які мали можливості помандрувати, побачити світ, як живуть люди, і які не хотіли з європейського напрямку повертатися в глухий „совок“ і радянщину, то вони, звісно, виїхали. Абсолютно не хотіли переміщуватися більшість шахтарів. Для них забій — це забій, шахта — це шахта. Вони там і залишалися працювати. Це тисячі працівників.
Переїхало до Сєвєродонецька, Лисичанська, Сватового немало людей, які хотіли працювати далі, нормально розвивати свій бізнес. За мою каденцію молоді люди активно почали рухатися в бік розвитку невеличких бізнесів. Багато людей тоді поїхали в Європу, у кого була така можливість. Ну і хтось поїхав по Україні, як це відбулося і після 24 лютого 2022 року».
Читайте також: «Коли звільнять Рубіжне, всіх скує жах» — журналіст
«Ми кілька разів отримували гранти від ООН, бо були прифронтовою зоною»
Наша героїня, Анастасія Муранова, жила у Сєвєродонецьку. У 2014 році їй не довелося нікуди переїздити, цей досвід жінка отримала тільки у 2022 році. На Луганщині Анастасія мала школу англійської мови «English club». Станом на лютий 2022 року це була вже мережа шкіл у Сєвєродонецьку, Лисичанську і Рубіжному. А розвинувся бізнес саме завдяки переселенцям, пригадує Анастасія:
«У серпні звільнили Сєвєродонецьк і ми з чоловіком повернулися. У вересні я почала пробувати збирати групи й вони якимось магічним чином збиралися. Вже потім я зрозуміла, що це були люди, які приїхали з Луганська. Луганськ був містом, де було багато профільних шкіл, університети, кафедра іноземних мов. Для людей було ок приходити та займатися у групах».
Коли кількість студентів зросла, в «English club» задумалися над розширенням, пригадує власниця школи:
«У нас на 24 лютого 2022 року була майже тисяча студентів. Це було поступове зростання. Ми працювали вчотирьох, усі перші четверо співробітниць — це були мої подруги.
В якийсь момент в нас було 250 студентів, ми думали, як нам далі розвиватися і хотіли купувати франшизу якоїсь великої класної школи. Хотіли купити Helen Doron, навіть майже дійшли до цього. Але зрозуміли, що їхні школи — це десь до 80 людей. А у нас вже було 250 у Сєвєродонецьку. І тоді ми вирішили, що нам це, мабуть, не потрібно».
Натомість почали розширюватися, виграючи гранти. Прифронтовій Луганщині їх в ті роки давали активно.
«Ми кілька разів отримували гранти, бо були прифронтовою зоною. Отримували гранти від ООН. Написали багато і кілька разів отримали, не згадаю зараз скільки точно. Одну школу ми відкрили на грант, першу школу в Лисичанську. Потім ми відкрили другу школу в Лисичанську, другу в Сєвєродонецьку, бо перша вже була по-максимуму забита людьми й ми розуміли, що треба щось і в іншій частині міста.
І також у 2021 році ми відкрилися в Рубіжному, тільки почали працювати, а в планах було у 24-му відкриватися в Краматорську. У нас вже було там приміщення і ми збиралися відкривати там 5-ту школу», — розповідає Анастасія.
У Сєвєродонецьку багато людей вивчали англійську з нуля. Анастасія і її колеги зрозуміли це і самостійно адаптовували та перекладали матеріали під такий запит:
«Ми зробили так, щоб людям з першого заняття було зрозуміло, що робити, щоб не було мовного чи психологічного бар’єра. Щоб їм було в кайф займатися. Бо основний запит від студентів був таким: „я багато років намагаюся вивчити мову, але мені нічого не зрозуміло, це не моє, мені не заходить“. Ми цей момент підмітили та зробили такий матеріал, щоб людям було зрозуміло. І у нас було дуже багато людей з нуля. Були великі групи, багато викладачів. Групи могли бути по 12-15 людей, бо був запит, а не було вже часу. І така сама ситуація була з дітьми. Запит був такий: „не вміють читати“».
Біля однієї зі шкіл в Сєвєродонецьку за грантові кошти розбили сквер. Проклали доріжки, розбили клумби. Анастасія пригадує, як вже після початку боїв просила військових, які готували місто до оборони, не топтати доріжки танками:
«В останнє я була на роботі. Заїхали ми у свій двір, ми там якраз будували парк біля школи. І побачила, як дуже багато танків і БТРів їздять по моїх доріжках, які я тільки поклала. І я така: „так, хлопці, з’їжджайте з доріжок. у нас тут газон, що ви робите“. І вони так: „добре, добре“».
Зараз регіон окупований майже повністю, оцінити втрати не можливо
Під час боїв за Луганщину після 24 лютого 2022 року росіяни випалювали обстрілами цілі міста. Оцінити рівень втрат дуже важко, бо зараз регіон окупований майже повністю, а на невеличкому клаптику Луганщини, звільненому минулого року, точаться бойові дії, пояснює Сергій Гайдай:
«Можу дуже-дуже грубо сказати по тій території Луганщини, яка була неокупована з 2014 року і де ми працювали. Але це буде дуже грубо. Дивіться. Повністю зруйнована структура водопостачання. Попаснянський водоканал в Білогорівці розбомбили все обладнання».
Про те, що буде з дорогами, мостами, зараз не можна говорити, це можна буде робити тільки після деокупації, переконаний Сергій Гайдай:
«Але якщо дороги, які ми побудували, вони якісні, і можна вирізати місце де був приліт і залатати його, це не дуже великі кошти, то мости зруйновані. Відбудувати мости треба буде з нуля, тобто демонтувати те що є і будувати нове. Один міст може коштувати 300-400-500 мільйонів гривень.
Далі Кремінська підстанція, найбільша в Європі. Яка під час перебоїв на Щастинській ТЕЦ абсолютно спокійно тримала напругу по всій області. Це, я думаю, десь 2 мільярди гривень. Очисні споруди — це так само десятки мільйонів гривень. Система інфраструктури, каналізація, газопостачання, решта підстанцій. Це мільярди гривень. Це точно. Але ще треба зауважити таку важливу річ. Луганщина, та частина, де зараз проходить лінія фронту від Сватового до Кремінної, вона максимально замінована. Скільки часу пройде, поки розмінують і скільки грошей треба витратити на розмінування хоча б критичної інфраструктури. Для того, щоб по дорогах могли їздити автівки з продуктами, пальним, лікарями, ліками, якимись запчастинами, будівельними матеріалами. Скільки техніки й часу піде на те, щоб розмінувати все, що стосується електро, тепло, водопостачання? Ну реально це будуть мільярди й уже не гривень».
Усе, що залишилося в окупації — вивезене і розграбоване, каже голова Луганської ОВА у 2019-2023 роках Сергій Гайдай:
«Ми знаємо, що пограбували Азот. Обладнання, яке виробляє міндобрива, вивезли на аналогічне підприємство в Росії. Це якраз показник того, що „русский мир“ прийшов. Вони не планували розвивати підприємства, створювати робочі місця. Вони просто вкрали обладнання і вивезли. Багато дорогої техніки, типу комбайнів John Deere чи Class, чи New Holland, які коштують по 100 мільйонів гривень. У них там всюди стоять системи gps, то наші аграрії потім знаходили сигнал маяків своєї техніки в Чечні. Обладнання вкрали з шахт. Витаскували, вивозили на Росію. Тут подвійна у них була мета. По-перше, обладнання, а по-друге, коли шахти зупинялися, наші шахтарі опинялися без роботи. Їх одразу забирали у військо і відправляли на війну».
Тож насправді оцінити масштаби втрат без доступу до території дуже важко. У більш-менш точних цифрах це можна буде зробити тільки після деокупації.
«Однозначно, — мільярди. Можна сказати, що теоретично нам будуть допомагати певні країни. Була така інформація, що країни різні закріплені за різними областями. За Луганщиною була закріплена Чехія, Фінляндія і Швеція. Але ніяких конкретних документів підписано не було».
Однак люди на Луганщину почнуть повертатися, як тільки посунеться лінія фронту, вважає Сергій Гайдай:
«З перших днів деокупації, як тільки лінія фронту посунеться на кілометрів 40-50, щоб не було прямих обстрілів з Градів і люди відносно спокійно могли працювати, відбудова почнеться одразу. Певні ділянки будуть розміновувати військові сапери, сапери ДСНС, потім долучаться різні міжнародні організації. І процес відновлення, він же буде одразу запущений. Дороги треба відновлювати одразу, вони й військовим потрібні. Люди залишаються у деокупованих населених пунктах. Чим більший населений пункт, тим більше людей. Тому одразу треба відновлювати адміністративну діяльність, правопорядок, роботу поліції, патрульних, медичного персоналу».
Читайте також: У Гаазі та Києві відбувається Міжнародний форум сталого розвитку ISF2023
Живуть одним днем, не будують планів, не мріють мрій
Поки що ж жителі Луганської області розкидані Україною і світом. Анастасія Муранова, засновниця мережі «English club», виїхала з родиною у Київ і зараз намагається відновити школу тут:
«Ми відкрилися місяць тому. Відкрили просто маленький офіс, бо вже дуже втомилися від онлайну. Вже рік так не працювали, вирішили, що треба відкриватися офлайн. Це ще не школа, це просто якийсь офіс. Відкрилися також на грантові кошти. Там ще поки нічим немає похизуватися. Намагаємося щось створити, поки що щось дуже маленьке».
Анастасія вивчає київський ринок, приглядається, з’ясовує, чого хочуть люди від курсів англійської мови у столиці. А ще дуже сумує за своєю дизайнерською рецепцією в Сєвєродонецькій школі.
«Дуже багато вкладалися в меблі, ремонт, щоб все було дуже гарно. Приїхали до Києва і побачили, що тут ніхто так багато в школи не вкладає. Це просто звичайні стіни, якісь меблі і якийсь декор.
Я жалкую тільки за нашим ресепшеном. У нас була така машина-ресепшн, старенький запорожець. Ми його переробили, він був такий прикольний. Можна було б його вивезти, але вже не було змоги. Коли бачу в Києві якийсь запорожець такий самий, який десь валяється, думаю: „треба брати та робити собі ресепшн“», — ділиться наболілим Анастасія.
Запитати, чи поїде Анастасія додому, я не наважилася. Зараз, за її словами, її родина та команда, як і більшість переселенців, живуть одним днем, не будують планів, не мріють мрій:
«Планів у нас точно немає ніяких взагалі. План такий: від дня до дня, вижити, якісь мати кошти, щоб дитина пішла в школу, можливо, поїхати кудись на вихідні. Все. Дуже маленькі та скромні плани».
Поки так. Але варто пам’ятати, що так буде не завжди. Всі війни рано чи пізно закінчуються миром, нагадує Сергій Гайдай:
«Що це буде? Мирний договір чи капітуляція Росії? Це буде підписання якихось документів про ненапад, просто відведення військ? Чи це буде капітуляція і демілітаризація певних регіонів, які знаходяться біля кордону з Україною?»
Утім, поки ми не знаємо, яким буде майбутнє, все одно маємо до нього готуватися. Також і для того, щоб мир і потреба відбудовувати країну не заскочили нас так само зненацька, як заскочила війна.
Попередні випуски «Економічного анамнезу»:
Єлизавета Ольшанська: На наших полях під Роботиним росіяни збудували свій «цар-окоп»
Повернути людей, які працюватимуть на розбудову економіки, буде набагато важче, аніж знайти гроші на відновлення — Артем Ващиленко
Коли ти бачиш, як горить хліб, то сенсу про щось мріяти вже нема — фермер з деокупованої Херсонщини про повернення до поля
Віримо у краще, тож остаточно вирішили, що хочемо шити та жити у Харкові — власниця швейного бізнесу
Матеріал створено за підтримки «Media Lifeline Ukraine»
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
