У Бучі відбудували вулицю Вокзальну, де з «Байрактара» розбили першу колону росіян

27 лютого 2022 року. Буча, вулиця Вокзальна. Саме нею тридцятикілометрова колона російської техніки йшла через усе місто до Ірпеня, а звідти — планувала йти на Київ, щоб взяти його за 3 дні. Тоді цій колоні спочатку завадили добровольці з Бучі, згодом її знищили Збройні сили України з «Байрактара».

Фото першого бою у Бучі тоді шокували весь світ. Місцеві мешканці, які жили на цій вулиці, були шоковані не менше. Під час того бою вони сиділи по підвалах та погребах, а коли все стихло, то не всі змогли побачити свої будинки цілими.

Рівно за рік Вокзальну не впізнати — американська некомерційна організація Global Empowerment Mission (GEM) спільно з партнерами та владою відремонтували 110 будинків, у близько 20-ти з них провели більш значні ремонтні роботи, практично всюди відновили вікна й дахи. Але найголовніше, що 12 повністю зруйнованих будинків були відбудовані з нуля. Крім того, унаслідок активних бойових дій російські війська зруйнували й більшість інфраструктури: електроопори, комунікації, дорожнє покриття — все це також відбудували благодійники спільно з міською владою.

Global Empowerment Mission

Директор GEM в Україні Андрій Негрич розповів, що фонд відкрив своє представництво в Україні після повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року засновник і президент фонду Майкл Каппоні вже був на кордоні з Польщею — саме з цієї країни почала надходити перша допомога.

«Саме тоді на пункті перетину кордону «Краківець» запрацював перший намет допомоги українцям та українкам, які покидали свою країну. А в Маямі, де знаходиться штаб-квартира фонду, вже вантажились контейнери з гуманітарною допомогою для України. Перша партія допомоги налічувала 150 контейнерів», — розповідає Андрій Негрич.

Паралельно з цим відкривався склад гуманітарної допомоги у місті Ряшів (Польща), і налагоджувалась мережа партнерства з іншими фондами, благодійними організаціями та міськими адміністраціями. Партнерська програма GEM на сьогодні налічує 174 організації, які сукупно допомагають українцям. А склади, звідки доставляють допомогу в усі куточки України, тепер розташовані у Києві.

«Концепція дій фонду передбачає різні етапи допомоги — від найпершої підтримки постраждалих до відновлення зруйнованого. Саме так ми вирішили допомогти Бучі. Адже Київщина — це перший деокупований регіон і перший, готовий до такого роду діяльності. До речі, коли ще область була окупована, ми допомагали людям речами й продуктами першої необхідності, надсилали туди гуманітарну допомогу», — згадує директор представництва GEM в Україні.

Віра в ЗСУ та український народ

Андрій Негрич наголошує, що віра у Збройні сили України та український народ давала впевненості, що потрібно розпочинати відбудову. Водночас у той час ще були постійні розмови про повторний наступ російських військ із боку Білорусі:

«Ми були впевнені й не боялися починати діяти та допомагати людям. Їх було потрібно повертати до життя, адже відбудова має не лише матеріальний вплив на ситуацію, а ще й великий моральний та психологічний вплив. Люди пережили найбільший стрес і шок у своєму житті, тому їм потрібно було показати, що світ із ними. Ми повинні були дати їм цю надію».

«Надія для Бучі»

У рамках проєкту «Надія для Бучі» наприкінці жовтня 2022 року було запущено проєкт по відновленню вулиці Вокзальної. Тоді ж була підписана тристороння угода між GEM, Бучанською міською радою та Vespa Group, підрядником проєкту. Реалізація відбудови стала можливою завдяки фінансовій підтримці Фонду Говарда Баффета. Основні партнери у реалізації програми — ГО «Якість життя», Київська міська військова адміністрація, Бучанська міська рада, Міністерство розвитку громад і територій.

«Ми обрали вулицю Вокзальну, тому що вона дуже знакова: на ній відбувся сильний бій, українці дали відсіч, вона була дуже зруйнована. Ця вулиця була на шпальтах усіх світових видань. А ми якраз хотіли, щоб приклад відновлення був саме знаковим, щоб весь світ побачив, як ми швидко повертаємось назад. Фактично відновлення і відбудова — це також боротьба. Це маніфест неприйняття війни», — наголошує Андрій Негрич.

Так організація разом із партнерами почала свою боротьбу із наслідками агресії росіян. Спільно із Фондом Говарда Баффета обрали й затвердили проєкт. За словами його архітектора Едуарда Селезньова, перемовини із жителями тривали недовго, але в результаті всім вдалося догодити. На Вокзальній побудували не лише одноповерхові будинки, а й дуплекс та 2 таунхауси.

«Одноповерхові будинки мають площу 110 квадратних метрів. Є два будинки по 75 квадратних метрів. Ми вирішили будувати дуплекс й таунхауси, тому що у деяких будинках було декілька власників», — розповідає архітектор.

На відбудову вулиці Вокзальної виділили 6 місяців, але закінчили ремонтні роботи фактично за 5. За словами Андрія Негрича, найскладнішим було те, що на Вокзальній мало місця. Сама дорога має дві смуги, а для таких темпів будівництва було залучено багато будівельників і техніки.

«Найскладнішим було поміститися на ту маленьку вулицю Вокзальну. Тому ми були змушені ухвалити більш кардинальні міри і перекрити проїзд. Спочатку потрібно було розібрати практично вщент зруйновані будинки й лиш потім почати будувати нові. Це одна із найстаріших вулиць міста, і на сьогодні там ще кращі будинки, ніж були. Я вірю, що і вся Україна після війни буде ще кращою та ще квітучою», — наголошує пан Андрій.

Марина

Жительці Бучі Марині Гордієнко під час обстрілу 27 лютого пощастило — будинок її родини залишився цілим. Подружжя разом із двома доньками в цей час були у рідних в Ірпені. Ті мали добре обладнаний підвал, тому змогли прихистити 22 людини, з яких 8 — діти. Чоловік Марини — Олександр постійно їздив додому, в Бучу, адже там залишились собаки, яких потрібно було годувати. Саме він першим і побачив, що Вокзальна зруйнована, однак до їхнього будинку окупанти не дійшли. Третього березня чоловік вже не зміг потрапити додому, тоді він збирався забрати автівку Марини. На блокпості між Бучею та Ірпенем українські захисники, які тримали там оборону, сказали:

«Тікайте й не заважайте нам».

---

Читайте також: «Ми просто тікали, за 500 метрів від нас били ракети»: репортаж зі Слов’янська (ФОТО)

---

Як виявилось, саме 3 березня російські війська й влучили у будинок Олександра та Марини, однак вони про це ще не знали. Того вечора, продивляючись фото та відео, які надсилали місцеві, їм здавалося, що будинок стоїть.

«Наступного дня чоловік побачив відео, як росіяни на нашій вулиці розстріляли з танка чоловіка. Він підійшов до мене і сказав: «Марино, це наш будинок». А я йому кажу: «Так його ж нема?». З одного боку сусідський будинок стояв, з іншого — теж. А замість нашого — руїни. Так ми й дізналися, що більше у нас будинку немає», — згадує Марина.

Для кожного з нас дім — це щось особливе. Так само відчували Марина та Олександр. Той дім вони, цеглина за цеглиною, побудували своїми руками, тільки завершили у ньому ремонт і нарешті збиралися видихнути з полегшенням.

«Ми любили цей будинок. Як кажуть, якщо зробили ремонт і не розлучились, то далі все буде добре. Так і ми думали. Але у росіян на наші щасливі мрії були інші плани», — згадує жінка.

Евакуація

Того ж 4 березня родина евакуювалась. «Зеленого коридору» з Ірпеня тоді вже не було, однак місцева тероборона порадила виїздити. Під шум гелікоптерів і постійні обстріли чотирма машинами вони все ж змогли покинути Ірпінь.

«Як ми виїхали? Ми просто пронеслися. Їхали через Стоянку, де також розстрілювали людей. Проте ми нікого не зустріли: ні людей, ні танків, ні наших, ні їхніх. Я просто весь час їхала із заплющеними очима і молилася», — згадує Марина.

Спочатку родина поїхала на Черкащину, згодом чоловік вирішив відправити Марину і двох доньок до Польщі. Як і всі, вона розповідає, що всюди їм дуже допомагали, особливо, коли чули, що родина з Бучі.

«Таке дивне відчуття було. Ми не розуміли, що буде завтра. Менша донька Женя постійно запитувала, чи ми завтра вже повернемось додому. А що їй відповісти? Ти ж уже безхатько», — зі слізьми на очах додає жінка.

Першим після деокупації Київщини до Бучі повернувся брат Марини. Він і розповів, що на їхньому подвір’ї все зруйноване: будинок, паркани. Усього нарахував 6 влучань. У сусідів стояв російський танк, який звідти обстрілював Ірпінь. Окупанти не оминули своєю увагою великий стіл на подвір’ї Марини, там, у затінку аличі, родина часто збиралася на обід чи вечерю. Росіяни його не знищили, а навпаки — на фоні зруйнованого будинку їли за ним свої протерміновані сухпайки. Чоловік Марини Олександр згодом там знайшов залишки їжі.

Найбільше родина засмутилася тому, що ніде не було їхніх собак:

«Аж раптом моєму братові сусіди дали записку, де було написано, що наші собаки знаходяться у притулку. То була дивовижна історія порятунку. У перший день після деокупації повз наш зруйнований будинок проїздили волонтери. І саме біля нашого паркану у них лопнуло колесо. Вони зупинились і почули гавкіт собак. Тварини були дуже зморені, тому їх забрали, а нам волонтери залишили записку».

Розбирати завали будинку родині допомагали усі: волонтери, небайдужі, студенти, міська рада. Незнайомі люди просто заходили на подвір’я і запитували, чим допомогти. Відчувалося найважливіше — підтримка, що ти залишився не сам на сам зі своєї бідою.

«Коли ми повернулися з Польщі, на подвір’ї не було навіть фундаменту. Ніби в кіно — ти виїжджав, у тебе був будинок, а приїхав — ніби його ніколи й не було. Не було цих 10 років життя і будівництва», — згадує Марина.

Відбудова

Родина не розуміла, що робити далі. На нове будівництво коштів не було, вони всі пішли на той будинок, який зруйнували російські війська. Жили у мами Марини в Бучі, поки та була у рідних в Італії.

«Згодом організація GEM вирішила відбудовувати Вокзальну. Чесно кажучи, я не вірила, що до кінця війни хтось щось відбудовуватиме. Ми дякували, що нам будинок знесли й вивезли безкоштовно. Знаємо, що в Ірпені люди це робили своїм коштом, а це — великі гроші», — згадує Марина.

Через деякий час до жінки прийшли представники GEM і сказали, що починають роботи. З листопада на подвір’ї почалося будівництво. Марина згадує, що всі були дуже привітні, працівників була велика кількість, які ніби мурахи заполонили всю Вокзальну:

«Вони постійно запитували, як нам зручніше буде, яке планування, з якого боку тераса, де робити спальні. Ми сказали, що хочемо світильники на вулиці — вони вивели електрику. І ось травень місяць, а будинок вже готовий. Я кажу чоловікові, що ніби дежавю: рік тому був інший будинок, а ось уже новий. Я ще не можу звикнути, що цей будинок наш. І хочеться, щоб відбудували будинки усім».

Микола

Без будинку залишився й інший житель Вокзальної — Микола. Після боїв 27 лютого його дім також ще залишався цілим. Чоловіку навіть тоді здалося, що Буча перемогла ворога і далі все буде спокійно. Однак на початку березня окупантів на Вокзальній знову побільшало. Вони почали руйнувати паркани й ставити під ними свою техніку.

«Російські військові заходили у двори, стукали у двері. Хто не відкривав — прострілювали двері. Моя теща відкрила їм. Окупанти, дізнавшись, хто є в будинку, наказали не виходити на вулицю. Казали, якщо хтось вийде — відкриватимуть вогонь», — згадує чоловік.

Понад тиждень родина Миколи залишалася на Вокзальній, яку, як і все місто, повністю окупували російські війська. Коли по радіо почули про «евакуаційний коридор», вирішили ризикнути. Однак того дня росіяни якраз прийшли до їхніх будинків і вигнали звідти людей. Аргументували тим, що «хочете жити — йдіть звідси». Спочатку деякі жителі Вокзальної перемістилися до сусіднього дитячого садочка, а згодом все ж вирішили піти на евакуацію.

«Коридор тоді так і не дали, окупанти не пропустили автобуси до Бучі. Моїй тещі стало погано і ми залишилися у тітки, в центрі міста. Там і прожили всю окупацію», — згадує Микола.

---

Читайте також: «Росіяни вивели нас у поле і сказали: «Ідіть»: історія старобільчанки та її сина, які рік провели в окупації

---

Коли росіяни вже практично виходили з міста, один зі снарядів окупантів влучив у будинок чоловіка. Там повністю пошкодило дах, знищено кімнату.

«Була комісія, сказали, що 100-відсоткове пошкодження житла. Ми спочатку намагалися хоч щось відновити своїм коштом, тому що сказали, що поки ніхто нічого не відновлюватиме, адже війна. Радили робити все за власний кошт і збирати чеки. Тому ми самі щось робили по можливості», — згадує чоловік.

На те, що буде безкоштовне повне відновлення будинку, родина Миколи навіть не сподівалась:

«Ми дуже дякуємо усім: і міському голові, і заступникам, і хлопцям із GEM та Life Quality, і спонсорам. Нам одразу сподобався архітектурний проєкт. Поки не знаємо, коли переїдемо, ще є багато роботи».

Головне — перемогти

Для всіх бучанців відбудова — це нагорода за все те, що вони пройшли, й надія на щасливе майбутнє життя, зауважує Андрій Негрич. Global Empowerment Mission продовжує свою благодійну місію і не збирається зупинятися. На сьогодні підписано 5 меморандумів із мерами різних міст.

«Ми намагатимемось робити все, що в наших силах. Водночас масштаби руйнувань в Україні настільки великі, що жоден фонд чи жодна організація самотужки не справиться. Це можливо лише спільними зусиллями.

Я хотів би закликати усіх бути сміливими і починати відбудовувати ті регіони, де це можливо», — наголошує очільник GEM в Україні. 

Наостанок Андрій Негрич додав, що прийде час і в Україні не залишиться жодного зруйнованого будинку. І всі українці цей день проживуть разом. Головне — перемогти і йти вперед.

Ми всі знаємо, що це обов’язково станеться. Україна відновиться, як відновилась колись нікому невідома вулиця Вокзальна у Бучі.

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS