Лисичанськ на Луганщині залишається однією з найгарячіших точок в Україні. Місто обстрілюють вдень і вночі, гинуть мирні мешканці. Волонтерам все важче пробиратися до міста, оскільки траси обстрілюють. Через відмову евакуюватися в місті лишається понад десять тисяч людей і лише 15 медичних працівників та працівниць, які рятують життя інших під обстрілами. Нещодавно окупанти влучили снарядом у гуманітарний центр, де зберігалися медикаменти. Все згоріло.
Деталі про роботу медиків у Лисичанську — в інтерв’ю з лікарями Василем та Оленою (імена змінені з міркувань безпеки).
Василь: Протягом трьох місяців ситуація в Лисичанську тільки погіршується. Медичних закладів для надання допомоги важким хворим фактично немає. Жодна аптека не працює, а хронічно хворі ж нікуди не ділися. Добре, що з медикаментами допомагають гуманітарні організації, волонтери, ВЦА, але це мізер. Усе це розподіляється між 7 пунктами видачі. Все це безкоштовно, швидко розходиться. Хірургічного стаціонару також немає. Хірургічну допомогу доводиться надавати у неприйнятних для цього місцях — школі, підвалах. Тому існують складнощі.
Олена: Люди наразі у нервовому напруженні, важко налагодити нормальне харчування. Готують на вогнищі, тому можуть бути харчові розлади. Сміття теж довго не вивозили, тому боїмося епідемії кишкової інфекції.
Олена: Немає майже ніяких методів діагностики, обмежені медикаменти. Все зовсім по-іншому. Люди всі на нервах.
Василь: Проблеми зі світлом, водою, газом, медикаментами, хірургічними апаратами. Залишились водії, які допомагають розвозити допомогу. Залишилась швидка допомога. Тобто система налагоджена, але є проблема зі зв’язком, проблема з перевезенням і проблема з відсутністю безпечних місць. У підвалі звісно важча ситуація, там важче надавати допомогу.
Зі сторони волонтерів організована медична евакуація лежачих та важких хворих. Це дуже добре, адже є можливість вивозу в більш спеціалізовані місця: Бахмут, Дніпро, Краматорськ.
Василь: Ми не агітуємо людей виїжджати, тому що це не наша робота. Ми не відволікаємось на це.
Василь: Страшно, звісно. Але це вже питання не медичного характеру.
Читайте також: «Звуки обстрілів моторошні, але паніки нема»: фоторепортаж з Лисичанська
Василь: Мотивація? Достатньо виглянути у вікно і побачити жінок, чоловіків, дітей, літніх людей. Це і є мотивація. Адже хтось їм має надавати допомогу. Цей хтось має працювати. Хоча можна відвернутися, не надавати допомогу. Ми працюємо. Бо лікарі. Це наше покликання, совість.
Олена: Напевно, це борг. Ми не звикли відсиджуватися. Звикли працювати.
Василь: Ті з медиків, хто хотіли, за ці три місяці вже виїхали. Я не і виключаю, що і ті, хто лишився, теж скоро покинуть місто. Причини різні – це і страх, і несприйняття того, що відбувається. Це війна і ситуація непрогнозована. Можливо, ситуація настільки погіршиться, що ми всі змушені будемо їхати вже ввечері, а можливо так, що й не залишиться шансів виїхати.
Але це суто людське питання. Тому тут не можна засуджувати тих, хто виїхав, або занадто героїзувати тих, хто працює. Кожен виконує свою роботу.
Олена: Ні, не засуджую. Це моє рішення лишатися.
Читайте також: «Плануємо обмежити в’їзд в Лисичанськ»: інтерв’ю з головою військової адміністрації Валерієм Шибіко
Василь: Я два місяці взагалі не отримував зарплату. Працював у Рубіжненській лікарні, вона зруйнована. Там лишилась моя трудова книжка, без якої мене проблематично було влаштуватися на роботу. Адже трудове законодавство не змінили. От зараз з першого числа взяли мене в штат лише. До цього я працював, так сказати, на добровільних засадах.
Василь: Про майбутнє дуже важко щось говорити зараз. Ми не знаємо, як буде складатися ситуація. Єдине, що важливо наголосити: лікарі – це ті, хто працює під білим прапором з червоним хрестом. Має бути таке місце, де люди почувають себе безпечно, де їм надають допомогу.
Я працював у 90-х в лікарні Азербайджану. Там це було недоторкане місце, тому що там надавалась допомога цивільним, де не було зброї й військових. А зараз? Чи є такі місця? Мають бути білі прапори з червоним хрестом. Тоді це вже на совісті тих, хто стріляє. Цивільні люди поза війною, вони не беруть участь в цьому конфлікті, вони мають отримувати свою допомогу. Але, на жаль, в нас цього немає.
Василь: Відсутність умов. Працюємо лише завдяки підтримці волонтерів та адміністрації. І щодня доводиться підлаштовуватися під нову ситуацію, щодня просити волонтерів щось привезти. Коли вже не можна буде цього зробити — ми залишимося з добрим словом та порадою.
Василь: Вони молодці. Це люди, які стали лікарями і яким небайдуже життя людей. Вони самостійно виконують свій борг і відповідально до цього ставляться.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
В одному з гаражів Києва сильно пахне каніфоллю. На столі лежить FPV-дрон і деталі до… Read More
У Богдана день народження 13 лютого, і свій тридцятирічний ювілей і 31 рік він зустрів… Read More
Редактор «Європейської правди» Юрій Панченко на Громадському радіо розповідає про свою поїздку до Косова, незалежність… Read More
15 квітня координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова написала «пост відчаю»: «У Медійної… Read More
«Я віддала йому 8 тисяч доларів, щоб мене відпустили. І він сказав, що вони тепер… Read More
Одним з наслідків війни Росії проти України стала нестача кадрів, у журналістських редакціях також. Хтось,… Read More