Вікторія Рощина
«Звуки обстрілів моторошні, але паніки нема»: фоторепортаж з Лисичанська
Автор
Мешканка Лисичанська отримує гуманітарну допомогу від поліції, червень 2022. Фото: Вікторія Рощина для Громадського радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 14 хв
Лисичанськ — місто на Луганщині за 10 кілометрів від Сєвєродонецька, де наразі тривають запеклі бої. Щодня населений пункт обстрілюють, вулицями стирчать нерозірвані снаряди, гинуть люди. Відсутній зв’язок, вода, електрика та газ, мешканці живуть у підвалах в очікуванні гуманітарної допомоги та відносної кількахвилинної тиші, аби вийти на вулицю для приготування їжі.
Правоохоронці радять мешканцям їхати, але в місті досі лишаються тисячі людей, які категорично відмовляються.
Військові кажуть, що захоплення Лисичанська дасть можливість окупантам отримати контроль на всій території Луганщини та рушити далі — на Бахмут та Слов’янськ. Думки місцевих щодо війни різняться. Одні вірять у перемогу України, інші — звинувачують усіх, окрім країни агресора.
Про те як Лисичанськ виживає під постійними обстрілами — в матеріалі.
«Тут наш дім»
Дорогою з Бахмута до Лисичанська зникає зв’язок. Постріли чути сильніше та ближче. За 10 кілометрів від міста — бої за Сєверодонецьк. Про них постійно нагадує сірий дим над містом.
Читайте також: Сєвєродонецьк — місто у вогні: фоторепортаж з міста, за яке тривають бої
Вулиці майже порожні — час від часу можна побачити правоохоронців, військових та цивільних, які пересуваються велосипедами або пішки, втім дуже швидкими кроками.
До журналістів деякі мешканці ставляться агресивно.
«Ви б краще привезли нам гуманітарку. Як ви приїжджаєте — потім нас обстрілюють. Що дасть ваш репортаж?» — основні закиди до мене від місцевих.
Дехто звинувачує українську владу: «А що робить Зеленський?». Звинувачують військових: «От якби тут вони не стояли…». Тобто — усіх, окрім росії, окрім агресора.
«Вважаю, що це здебільшого група тих, хто чекає той «русский мир». Як це було у Сєввєродонецьку», — каже військовий «Умка».
Але є й ті, хто вірить у нашу перемогу.
«Тут наш дім, тому не їдемо нікуди, — каже місцева мешканка Людмила. — Віримо у нашу перемогу та сподіваємось на мир».
«Так сказати чекаємо «три в одному»: миру, тиші та перемоги, — каже мешканка Таїсія. Її родина виїхала, а вона поки лишається у бомбосховищі. — Поки тут. Немає куди та за що».
«З нашими пенсіям куди їхати?, — каже мешканка Клавдія. — Безкоштовно — місяць. А далі?»
«Гуманітарку нам не возять взагалі вже другий тиждень, — скаржаться деякі мешканці.
«Допомагають солдати. Нещодавно поліція привезла комплекти. Вичікуємо коли немає обстрілів та бігаємо на ринок», — каже Олександр.
Він та ще кілька десятків людей залишились, щоб доглядати за медичним закладом. Втім, це здебільшого виправдання, адже великого бажання їхати вони не мають.
«Скільки грошей потрібно для цього. От медик поїхав, а потім пішки йшов назад. Так це ж у нього ще висока зарплата», — каже Олександр.
У місті відсутній зв’язок, електрика, вода, газ. Готують їжу люди на вогнищі, а воду добувають з криниць.
«Страшно, звісно, коли стріляють. Не бояться лише мертві та дурні. У перервах (від обстрілів — ред.) діти грають у волейбол. Далеко від підвалів не відходимо», — додають мешканці.
Діти здебільшого не зовсім розуміють жахів війни.
«Я відчуваю себе в безпеці, тому що я тут зі своєю родиною», — каже шестирічна Катя.
Читайте також: «Це зовсім інша війна, ніж у 2014»: фоторепортаж з Авдіївки
«Вижити та допомогти»
Виживати місту допомагають правоохоронці, волонтери та підприємці, які не поїхали.
Микола тримає магазин у Лисичанську. Попри складнощі із завезенням продуктів не закриває його.
«Є проблеми із продуктами, оскільки завозять їх з Дніпра. І траса там небезпечна. Люди просять, щоб працювали, тому що куди ж вони будуть ходити за їжею», — каже Микола.
Загалом у місті працює близько п’яти магазинів та ринок. Ціни підвищують вдвічі через високу вартість пального та ризиковану дорогу.
«Не виїжджаємо тому що сподіваємось, що буде все Україна», — додає він.
Поліція теж залишається на місці. Її найголовнішою функцією наразі є цілодобове патрулювання — повідомлення про евакуацію населення та запобігання мародерству.
«Безпекова ситуація вкрай складна. Кожного дня тривають обстріли міста Лисичанськ, — розповідає заступник речника поліції Луганщини Антон Ковальов. — Це і важка артилерія, і системи залпового вогню. Також було кілька авіа та ракетних ударів».
Результатом регулярних обстрілів стали руйнування житлових будинків, об’єктів інфраструктури.
«Нещодавно було зруйновано гуманітарний штаб, у бомбосховищі знаходились люди», — каже поліцейський.
Також в поліції існує окрема група щодо поховання загиблих мешканців.
«Ці поховання відбуваються у братських могилах. Всі дані записуються, якщо відомі і якщо є можливість встановити. І після завершення бойових дій, можливо, цих людей буде перепоховано в окремих місцях», — розповідає Ковальов.
Поліцейські вже поховали близько 175 громадян.
«Паніки немає. Ми тільки до кінця і до перемоги. Все буде Україна», — каже поліцейський Олександр. На питання про те, як справляються зі стресом, наголошують: робота і рятує.
«Допомагає, коли якась бабуся тобі дякує, обіймає, коли допомагаєш евакуації людей і розумієш, що тепер вони в безпеці. Також рятує гумор», — каже поліцейський Ковальов.
А жартують вони майже постійно. Поряд з ними часто забуваєш про те, що поряд стріляють.
З евакуацією населення також постійно допомагають представники ДСНС.
«Одна з основних задач — гасіння пожеж в результаті обстрілів, тому що немає побутових пожеж наразі, — розповідає начальник ДСНС в Лисичанську Олександр Черков. — Також ми за можливості підвозимо технічну воду населенню, роздаємо гуманітарну допомогу та займаємось евакуацією».
За його словами, у Сєвєродонецьку досі працюють їхні колеги. Зокрема також займаються видачею гуманітарної допомоги.
«Зв’язок з ними є. Все, що можуть, вони виконують. — Рятувальник каже, що від постійного стресу рятують вихідні. — Мета одна — вижити самим та допомогти людям».
Після того, як у травні снаряд окупантів вщент зруйнував будівлю гуманітарного штабу, волонтери не розголошують свого місця базування. Тоді люди не постраждали, але згоріло чимало гуманітарної допомоги.
«Наша основна функція — забезпечити людей харчами, водою», — каже волонтер Михайло.
Допомога надається зокрема силами Луганської ОДА та волонтерів.
«У нас дуже багато волонтерів, які просто виявили бажання допомагати. Я їх називаю «людьми без страху», тому що під постійні гуркотіння снарядів, прильоти вони продовжують надавати допомогу», — каже волонтер.
Він пояснює, що саме люди мотивують його не залишати місто.
«Поки є тут люди, поки є можливість і потреба. Як от був такий девіз: ніхто крім нас», — каже Михайло.
Читайте також: «Не знаєш, чи буде завтра»: як живе Бахмут, що стримує наступ окупантів на Слов’янськ
«Не ми прийшли на чужу землю»
«Це не ми прийшли на чужу землю. Тому тільки боротьба, — каже мені військовий секретного підрозділу, ім’я та позивний якого називати не можна. — В мене крім помсти не залишилось нічого. Тому я тут до останнього».
Військовий Костянтин Цимбал «Умка» наголошує на тому, що наразі Лисичанськ обстрілюють цілодобово щоб не допустити надання підмоги в Сєвєродонецьк.
«Місто, окраїни. Все. Центр, мости і за місто — у бік Бахмута. Вони бояться, щоб ми не дали своїх сил у бік Сєвєродонецька», — каже «Умка»/
Він наголошує на важливості евакуації місцевих.
«Звісно, вони заважають. Тому що противнику посрати, він знищує усе. А для нас місто — це громадяни за яких ми несемо відповідальність», — каже військовий та не приховує, що серед хлопців чимало «отказняков».
«Багацько. Це ті, хто приїздить з «територіалів» (тероборони — ред.) і починає розповідати, що вони не готові, що тут ледь не кожному авіацію потрібно», — розповідає військовий.
Підрозділ «Умки» почав воювати ще до 24 лютого — в районі Щастя і Трьохізбенки. Свою мотивацію лишатися в строю пояснює родиною.
«У мене велика сім’я. Ви чудово розумієте, що було в нас у Бучі, в Ірпені і на що здібний цей ворог. Я не хочу щоб таке було з Луганською та Донецькою областями», — каже він.
Читайте також: «Росіянин приставив до мого коліна пістолет, і вимагав паролі від соцмереж» — історія полону жителя Бучі
«Не можна сказати, що ми звикли до цього. Коли летить, свистить — моторошно», — каже волонтер Михайло.
Але він додає, що паніки немає.
«Ми всі віримо у Збройні сили України, віримо, що Лисичанськ встоїть. Віримо, що Сєвєродонецьк будуть захищати до останнього. Віримо, що Луганщина вистоїть в цій війні», — каже він.
Військові додають, що будуть боротися за наші території до останнього.
«Тільки боротися. Домовлятися немає про що. Інакше що ж виходить? Що всі наші втрати були даремними?», — каже військовий «Умка».
