На фронті, але без зброї: історії військових капеланів

Хто такий військовий капелан?

Військовий капелан — це теж військовослужбовець, який в армії закриває релігійні потреби бійців. Попри те, що священнослужителі мають офіцерські посади, вони не долучаються до нарядів та урочистих маршів, але мають опанувати військову культуру. Їм не можна брати до рук зброю, зате за ними закріплений військовослужбовець, який може захистити у разі небезпеки. Перші штатні посади військових священників з’явилися 2016-го, у листопаді 2021 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Службу військового капеланства». Доти священнослужителі їздили на фронт із душпастирським служінням як волонтери.

У чому полягає робота капелана?

Головна задача капелана на війні — бути поруч. Завдання капелана — задовольняти духовний і моральний стан військовослужбовців. Душпастир має бути не лише добрим співрозмовником, а й у разі потреби повінчати чи охрестити військового, який вирішив прийняти християнство. Також капелани відспівують полеглих бійців, підтримують армійців та їхні родини.

Читайте також: «Падав від виснаження»: капелан про бої на сході України

Як стати військовим капеланом?

Капеланом може бути громадянин України, який має богословську освіту, священнослужитель однієї з конфесій чи релігії, які зареєстровані в Україні. Стати військовим капеланом можна лише добровільно. Втім, для цього треба отримати дозвіл від Церкви. Якщо священник зголошується бути капеланом, спершу Церква має розпізнати його покликання до служіння у війську та благословити на здійснення капеланської служби у війську. Далі душпастир має отримати мандат на право здійснювати капеланську діяльність, який видає Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. Звіривши усі документи кандидата, видають і надсилають мандат у Церкву. Такий дозвіл священник отримує від керівного центру релігійної організації або Церкви. Відповідно далі військового капелана призначають в ту чи іншу військову частину.

Військові капелани про свою місію

Костянтин Холодов

Костянтин Холодов — майор капеланської служби та протоієрей Православної Церкви України. Костянтина називають головним капеланом періоду АТО, хоча почалася його активна служба ще з Революції Гідності. Хоча сам капелан каже, що просто був рядовим членом Самооборони Майдану.

«Я не був там (на Майдані) капеланом, я був простим «майданівцем», у мене була там своя група, ми мінялися, чергували вночі, але люди знали, що я священник і до мене так і ставились як до священника, хоча я був з ними на чергуваннях як і всі. Про те, що людям потрібна була духовна підтримка особливо відчулася після 20 лютого, коли почалися вбивства. Потім було розпорядження митрополита Епіфанія всім священникам, які перебувають на Майдані — бути в рясах, сповідати і підтримувати людей», — згадує Костянтин Холодов.

Для Костянтина Холодова війна розпочалася у 2014-му. Підкреслює, що не тоді, коли Мустафа Наєм всіх закликав попити чаю на Майдані Незалежності, а саме диверсія Януковича у Вільнюсі стала поштовхом до цих подій. Відмову легітимного президента підписувати угоду про асоціацію з ЄС капелан розцінив як атаку на Україну і при чому не президента України, а поставленого Росією диверсанта, який мав Україну завести повністю в зону впливу РФ. Вже літом, коли розпочалася збройна агресія на Донбасі, Костянтин виїжджав до українських захисників і підтримував їх вже як військовий капелан.

«Виїзди — це частина нашого служіння. Капелан — це той, хто завжди знаходиться в підрозділі, це частина військового організму і виїзд його разом із підрозділом — це норма. Перебуває підрозділ там, де бойові дії, значить, і капелан там повинен бути, виводять підрозділ із зони бойових дій і капелана теж виводять. Капелан є такою органічною, важливою, духовною частиною військового підрозділу. Наше завдання — допомогти і бути ефективним у підрозділі», — наголошує Костянтин Холодов.

Читайте також: Як на Київщині співпрацюють релігійні організації задля стійкості та згуртованості?

Він  розповідає, що як і всі військові, працює чітко за протоколом.

«У мене є протокол. Перед тим, як я виїжджаю, зідзвонюємось із командиром підрозділу, куди я прямую і доповідаю. Я їду одразу до нього, я не їду по свічки чи ще кудись. Я в командира питаю: пане командире, я приїхав, які перед нами стоять завдання, де я можу бути корисним, може треба якесь підсилення тощо. Тобто перед тим, як приїхати я вже планую свою діяльність у дорозі, готую письмовий план, показую командиру і кажу, як бачу свою діяльність на цей період, він дивиться на цей документ і каже, тут треба виправити цю позицію чи цю. Кожен крок на війні має бути задокументований».

Капелани не психологи?

Військових капеланів на фронті Костянтин порівнює із найкращими друзями, які можуть поговорити про все: родину, роботу, службу, минуле і майбутнє.

«Капелан — це друг, навіть якщо він офіцер чи майор капеланської служби, він є другом солдатові, не начальник, а друг, він як старший брат чи порадник. У тому колективі, де я знаходжуся, мене знають давно і зі мною спілкуються про все».

Натомість майор капеланської служби радить не плутати роботу капелана і психолога. Каже: у цих людей різні задачі.

«Завдання психолога — спостерігати за поведінкою і зміною поведінки чи нормами, у капелана нема такого завдання, у капелана завдання гартувати дух воїна, тому що ми знаємо, що людина складається не тільки з тіла, і що всередині є те, що рухає цим тілом, і він бореться до тих пір, доки дух йому це говорить. Якщо воїн здався всередині себе, то тоді його можна побороти. Ми маємо справу з цим, з духом. Також маємо справу з духом колективу, ми маємо об’єднати дух підрозділу і командира, це має бути одне ціле».

Про важливість духовного життя на фронті

Костянтин розповідає, що війна — це, першочергово, емоції і капелани їх мають контролювати, а саме не допускати ненависті до ворога серед військових.

«Ми не повинні ненавидіти нашого ворога — це велика честь для ворога, а ненависть прив’язує. Максимум, що ми можемо собі дозволити — це гидувати ворогом, але не ненавидіти, будемо вивчати його і ставитися спокійно до військової служби, як до ремесла», — наголошує Костянтин Холодов.

Костянтин додає, що потреба військових капеланів на фронті — надвисока. Вони допомагають військовим не лише персонально закривати свої духовні потреби, а й наближають перемогу.

«На війні ми застосовуємо всі можливі ресурси для перемоги, і той ресурс яким володіє людина всередині — до кінця не пізнаний. Ми не можемо душу дослідити на 100% так як тіло, в нас немає такої можливості, але ми знаємо, що вона є, і дух є. Ми іноді цураємось використовувати цю зброю, а це насправді головна зброя і секретна, тому що ворог не знає стан нашого духу, ворог знає, скільки в нас є танків, ракет чи літаків, особового складу чи їжі, він може це знати, завдячуючи розвідці, але стан нашого духу він не може знати і на цьому він попався у 2022-му році».

Про конфесії на війні

Військовим капеланом може бути священнослужитель будь-якої конфесії, головне — зареєстрованої в Україні. Зараз в Українській армії більшість капеланів є з Православної Церкви України, керує ними Синодальне управління військового духовенства, також є капелани з УГКЦ.

«Я виріс у традиції православній, для мене це важливо, я бережу свої традиції, це традиції всієї моєї родини. Більше того, я не просто їх бережу, я за них борюся і готовий за них померти. І так кожен. Татарин із Криму — виріс у мусульманських традиціях і за них бореться разом зі мною. Так само і галичанин-греко-католик, він бореться не лише за Україну, а й за можливість ходити до своєї церкви. Він готовий за це померти, тож я повинен поважати і того, й іншого. І капелан має бути і православний, і греко-католицький, і мусульманський. Якщо немає його з ними (військовослужбовцями), я маю його привести. Якщо у мене є підрозділ, і там є мусульмани, іудеї чи греко-католики, я маю їх забезпечити цими капеланами і здійснити духовну підтримку. Це моє завдання. Це моє перше зобов’язання як військового капелана».

Читайте також: Багато єврейських хлопців зараз у лавах ЗСУ — Анатолій Шенгайт

Про стандарти капеланської служби

Впровадження Закону «Про капеланську службу» називають проривом після пострадянського минулого, бо це змінює державу і суспільство, а ще створює на постійній основі інститут, який турбується про людей у військовому однострої. Дехто службу військових капеланів в Україні порівнює із натівськими стандартами, втім Костянтин Холодов так не вважає:

«Наша капеланська служба Збройних Сил України перейшла на стандарти Китаю, а не НАТО, бо службою керує замполіт. Керівниками відділів є не капелани, а вчорашні замполіти. Люди, які є не капелани і взагалі далекі від будь-якої релігії — це китайський стандарт і мені це не подобається. Хоча, я розумію, що це тимчасові випробування. Незабаром все зміниться».

Сергій Дмитрієв

Сергій Дмитрієв — ветеран російсько-української війни. Його називають головним капеланом територіальної оборони ЗСУ. Із початком повномасштабного вторгнення офіцер Капеланської служби командування Сил тероборони ЗСУ Сергій Дмитрієв служив у 30-й окремій механізованій бригаді, потім в одному з підрозділів ТРО. Також Сергій обіймає посади заступника голови синодального Управління соціального служіння помісної православної церкви, а також виконавчого секретаря Комісії з питань соціального служіння Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.

Сергій Дмитрієв прослужив священником у херсонському Храмі Святої Варвари 12 років — до захоплення Криму російськими окупантами. Після того дев’ять років був капеланом 30-ї механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Там і отримав позивний «Падре». Саме на Сході разом зі своєю 30-ю бригадою капелан застав повномасштабне вторгнення. Зараз Сергій — головний капелан Командування Сил територіальної оборони ЗСУ. Його місія — розбудовувати капеланську службу. Каже, що зараз більше займається менеджерською роботою.

«Капелан — це священник, який служить для певних категорій людей, це не обов’язково має бути армія, це може бути капелан для працівників аеропорту, в медичних чи пенітенціарних установах, освітніх закладах, тобто священник, який служить для вибраних певних груп. Моє служіння із початку мого священства: спочатку я служив для безхатченків, потім в лікарнях, я працював в пенітенціарних системах як для засуджених, так і для людей, які працюють в тих закладах, я працював священником для ВІЛ-інфікованих, тобто моє служіння капеланське було з самого початку зі мною».

Про військове капеланство у 2014-му і зараз

Деякі капелани на війні з 2014-го року. Щоправда донедавна вони працювали при бойових підрозділах як цивільні, бо їхня діяльність ніяк не була унормована законодавчо. Тепер окрім божої обітниці священники мають військову присягу і соціальні гарантії.

«Почалася війна і наше суспільство також потребувало служіння саме в армії, бо багато людей пішло захищати країну. З 14-го року релігійні організації посилали своїх священників у війська, це могла бути прив’язка до певної бригади чи до деяких підрозділів, чи взагалі просто служіння військовим, десь це мало хаотичний характер, десь системний. Пізніше вийшов внутрішній закон, коли капелани були працівниками Збройних Сил, укладали договір і працювали з певними військовими частинами, але вони все одно залишалися не військовими, а просто працівниками Збройних Сил, допоки не вийшов закон у 21-му році».

Про вишколи для капеланів

Зараз Сергій організовує так звані вишколи для капеланів. Його місія — розбудовувати систему капеланської служби, тож саме на вишколах капеланів вчать, як працювати з військовослужбовцями на передовій та з їхніми родинами в тилу, як підтримувати в горі та переживати втрати.

«Ми проводимо просто заняття для тих капеланів, які вже служать у військах в силах ТРО чи ЗСУ для того, щоб вони познайомилися один з одним, щоб знали структуру сил ТРО, працювали з іншими службами всередині нашого роду військ і могли співпрацювати. Це звичайні збори, але ми це називаємо словом «вишкіл».

Яким є храм на передовій?

Сергій Дмитрієв був і в Бахмуті, і в Авдіївці, і під Кремінною — на всіх напрямках фронту. Його храми — це військові намети, опорні пункти, посадки та степи, де військові несуть службу. Капличкам чи іконам на передовій часто немає місця і це не головне — наголошує Сергій Дмитрієв.

«Усе, що ми беремо з собою — це добрі емоції, позитив, свої переконання релігійні, добрий настрій, і все, тому що Бог нематеріальний і я беру з собою нематеріальні речі».

Про потребу у військових капеланах

Усього в ЗСУ є близько 700 посад військових священників. Станом на квітень 2023 року, за даними начальника Служби військового капеланства ЗСУ Апарату Головнокомандувача ЗСУ полковника Олексія Терещука, мандати для здійснення такої діяльності отримали 244 священнослужителя. Ще декілька сотень священнослужителів та пасторів працюють із військовими на громадських засадах. Найбільша квота капеланів належить до Православної церкви України. Друге місце посідає УГКЦ. Серед інших — римо-католики, протестанти та інші. Втім, кожного капелана тієї чи іншої конфесії призначають відповідно до запиту військовослужбовців військової частини. Сергій каже, що військові капелани зараз — невід’ємна частина на фронті.

«Капелан є частиною підрозділу на сьогодні. Зараз бригади і батальйони поповнюються капеланами і він є невід’ємною частиною команди свого підрозділу, духовним лідером. Ми не є моделлю радянської чи російської армій, в яких капелан надихає людей, наші люди достатньо вмотивовані, щоб захищати свою землю і своїх людей. Якби попит на капеланів не був би актуальним, держава не ухвалила б про це закон. Якщо послухати промови генералів країн НАТО, то вони казали, що підрозділ не є боєздатним без капелана, якщо його немає в підрозділі. Це така ж сама важлива одиниця в підрозділі, і з 2014-го року капелани це довели своїм досвідом, своєю роботою, коли вони разом з побратимами під час бою чи на відпочинку», — наголошує Сергій Дмитрієв.

Московський патріархат і українське військо

Сергій Дмитрієв став священником у 1996-му. Після окупації Криму одним із перших перевів свою парафію до Української православної церкви (Київського патріархату). Активно виступав за заборону Московського патріархату в Україні.

«Релігійна організація, яка підпорядковується країні агресору — не має права сьогодні називатися Українською Православною Церквою як вона сьогодні зареєстрована, тому що сьогодні ворог у своїй пропаганді використовує релігійну організацію. Вони користуються назвою — це те ж саме, якби агресор йшов захоплювати українські міста з українськими прапорами, називаючи себе українською армією — це те, що в принці і було під час 20-х років минулого століття, коли з’явилася окрім УНР ще й радянська народна республіка, яка захоплювала разом із більшовиками нашу країну».

Московський патріархат Сергій називає органом, який займається пропагандою. За його словами, пересічним людям ми не можемо заборонити у нього вірити, тож тут постає для держави виклик працювати на всіх рівнях, бо заборонити релігійну організацію — замало, треба ще працювати з людьми, які сьогодні під релігійними гаслами допомагають знищувати країну.

Про віру

«Для мене віра — це те, що не потребує доказів. Мої діти не потребують доказів, що я їх батько, коли ми один одному кажемо, що ми когось любимо, людина не потребує з нас доказів або, наприклад, ми віримо в перемогу, але чи потрібні вам докази, що ми обов’язкового переможемо? Віра — це те, що не потребує теорем».

Поки одні шукають спасіння у молитвах, інші — зневірюються від жахіть війни. І для одних, і для інших Сергій має, що сказати.

«Усі релігії говорять про Бога як вищу силу любові. Якщо ми захищаємо нашу країну, то ми робимо це заради любові до наших людей, дітей, культури, землі. Якщо ми малюємо собі Бога як бородатого дядька, який сидить на хмарці — це не віра, це середньовічне розуміння Бога.

Справжня віра не про це. Люди можуть втрачати віру під час розпачу, під час запитань, на які самі собі не можуть відповісти, тим часом люди, які вірять у любов, більше знаходять підтримки і сили в собі.

Але коли ми говоримо про військовослужбовців — це не значить, що вони стали більш віруючими в плані традицій чи обрядів, чи стали більше хреститися, чи молитися на ікони, читати Біблію чи щось таке. Слід розуміти, що є сила, яка несе в собі любов і правду і орієнтування на цю силу. Віра в своїх побратимів говорить те, що Бог є в кожній людині. Віра в правду, а Бог є правда. Ці цінності, які несе в собі будь-яка релігія, то така віра стане більш міцнішою у військовослужбовців, тому що саме це їх і тримає».

Тарас Михальчук

Отець Тарас Михальчук — настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові, також він очолює Місію «Центр військового капеланства» Львівської архиєпархії УГКЦ. Із початку війни в Україні цей храм став місцем гуманітарної допомоги спершу майданівцям, а згодом — захисникам.

У капеланство Тарас Михальчук прийшов за покликом серця, бо розумів велику потребу в цьому. Згадує, що після його притч, які він читав у студентські роки військовим, деякі його слухачі почали приходити до нього до сповіді.

«Варто розділити служіння нас як військових капеланів, священників, на 2 етапи. Перший — це до війни, а інший — у час реалій воєнних. Із 2014-го року певною мірою наше служіння розділилося на до і після, бо виклики стали зовсім іншими, і значно більшими, і якщо говорити про контекст служіння священника-військового капелана, то мова йде про таку місійну діяльність, коли священник покликаний вийти поза межі стін храму і йти туди, де є його віряни».

Про запит на духівників під час війни

Духівники Центру Військового Капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, яке очолює отець Тарас, практично щомісяця відвідують воїнів на передовій.

«Запит на військового капелана завжди існував, але коли розпочалася повномасштабна війна, то зріс ще більше. В мене були такі випадки, коли телефонували офіцери з фронту і я думав, що вони телефонують, щоб попросити про волонтерську допомогу, як це було у 2014-2016 роках, але сьогодні в один голос багато командирів просять, щоб був капелан, який міг би підтримати військових, міг би пояснити складні питання, і міг би допомогти долати страх, зокрема, смерті, щоб присутність священника уособлювала поряд небеса, Господа поряд з військовими», — розповідає Тарас Михальчук.

Сьогодні львівський гарнізонний храм, як і в попередні роки, перш за все, є місцем опіки родин полеглих воїнів. Також у храмі організовують чимало благодійних заходів, концертів та ярмарок, щоб зібрати гроші на потреби військових. На усі виручені кошти купують необхідні речі і їдуть з гуманітарною місією на передову. Тарас Михальчук згадує, що свого часу такі поїздки були для них викликом.

«Нікому з нас раніше не доводилося бувати на фронті. Нам довелося одягнути бронежилети, шолом, пересуватися на позиції в броньованих машинах тощо. Змінилось все: дуже часто потрібно було скорочувати богослужіння і спрощувати все те, що до того здавалося звичайним ритмом життя».

Тарас Михальчук додає, що духовний запит воїнів зараз найбільше, мовляв, інколи зустріч або розмова з капеланом їх надихає більше, ніж нові теплі речі, продукти харчування чи інші засоби.

«Без жодного перебільшення — найбільший запит наших воїнів — це на молитву. Попри все, що вони потребують сьогодні, перше з тих прохань завжди про молитву. Часто командири навіть на високому рівні після того, як віддають наказ воїнам виконати те чи інше завдання, просто в смс нам пишуть про те, що мовляв «Отче, просіть Бога, щоб мої підлеглі не загинули і виконали успішно завдання».

Також, за словами Тараса Михальчука, дедалі більше військових прагнуть усі свої сфери життя пов’язувати із Богом.

«Наша особиста статистика Гарнізонного храму показує, що за останні півтора роки у нашому храмі відбулося дуже багато вінчань саме військових сімей. Попередні роки такого ніколи не було. Люди хочуть бути з Богом, жити з Богом тут і тепер, вони вже не відкладають на завтра те, що потрібно і, очевидно, відчувають, що це потрібно зробити саме сьогодні».