«Тимчасово (не)доставлено» — це листи на окуповані території України — подрузі, родичу, місцю, вулиці, будинку…
Громадське радіо згадує близькі серцю місця, де нині, на жаль, паразитує російський окупант. Сьогодні, 24 лютого, у другі роковини повномасштабного вторгнення, ми публікуємо листи до Маріуполя, який назавжди став болісною раною на серці кожного та кожної.
Читайте також: «Нас розлучили силою»: листи до Криму у 10 роковини окупації
«Привіт, Маріуполе!
Ні, ти не недочув, я вітаюсь українською.
Я не хотіла тобі писати, тому що дуже важко сформулювати думку. Ти знаєш, що я не втратила з тобою контакт, я тобі телефоную, ми з тобою розмовляємо. Але чомусь написати важче. Важче, тому що бачиш написані слова: «Твій дім окупований», і доводиться в це вірити. А я не вірю.
Коли я розмовляю з тобою, і питаю про погоду і про ціни, про здоров’я, — все виглядає так, ніби нічого не сталось. Бо говорити про те, що сталось, не можна.
У мене не втрачений зв’язок із тобою, але втрачений зв’язок із собою. Бо я вірю, що після перемоги, все відбудується, все буде краще ніж було. Ну, точно не гірше. Але більше я ніколи не побачу свою дитячу фотографію. Все, що було на плівках і зберігалось вдома, все що було до того, як з’явились мобільні телефони, знищено. А це багато.
Дуже прошу, раптом ти знайдеш хоч одну фотографію…
У мене є нові твої, але вони мені не подобаються. Якась схожість є, але це не ти.
Скажу чесно, я не сумую за тобою. Бо мені і досі здається, що літом я зможу приїхати. Можливо, тільки коли перечитаю цей лист, зрозумію, що це не так.
А ще, Маріуполе… Ти став дуже відомим. Можливо, навіть отримаєш «Оскар». Раніше це була моя мрія, а зараз… не потрібен «Оскар». Мені потрібні ті смачні помідори, смачніше за які, я, правда, ніде не куштувала. Навіть якщо вони були привезені з Херсона, їла я їх у Маріуполі. Найсмачніший плов удома. Смажені бички. Що ще?
Мамин борщ.
Я дуже рада, що цей борщ ще готується.
Нічого не хочу говорити і питати про театр.
Передавай усім моїм привіт. І мені, якщо знайдеш.
Завтра перетелефоную».
«Привіт, дорогий. Я навіть не знаю, чи залишилося щось живе від тебе. Я бачила жахливі фотографії, де ти понівечений, зруйнований, згорілий. Я бачила, як ти мужньо тримав удар і захищав за своїми стінами жінок та дітей. А ще я бачила, як з одного з твоїх корпусів на ношах намагалися врятувати поранену вагітну жінку після авіаудару. Мушу тобі сказати, що вони не вижили — ні дитина, ні її мама.
Який ти зараз? Чи ходять твоїми коридорами вайлуваті вагітні? Чи народжуються діти у твоїх залах? Чи тебе перетворили на черговий осередок для російських окупантів?
Знаєш, коли я вперше приїхала в Маріуполь у 2016-му році, побачила ці заводи-монстри, я з жахом сказала: «Як тут можна народжувати дітей?!». Іронія долі полягає у тому, що я зустріла тут кохання свого життя і вже через три роки свого сина ми народили саме в Маріуполі, у третьому пологовому.
Не найкращий вибір міста для народження здорової дитини, погодься. Але мені сказали, що у 3-му пологовому найкращі лікарі. Це виявилося правдою.
Ти, мабуть, ніколи не забудеш, як я кричала. Хоча твої стіни чули таке щодня: крик, плач, стогін, матюки, але водночас і сльози радості, слова вдячності та підтримку. Було дуже смішно, коли мій чоловік благав що-небудь зробити медсестер зі словами «вона ж зараз помре!» А йому відповідали: «Папочка, сєгодня нікто нє умрьот! Успокойтєсь». А потім з’явився наш син Михайлик.
Я знаю, тобі зараз важко. Та ти маєш вистояти і дочекатися. У тобі мають народитися ще тисячі українських дітей. Ми обов’язково повернемо місто Святої Марії і будемо там зустрічатися, любити, кохатися і народжувати. Дякую тобі, 3-й пологовий, за найдорожчий скарб, який я винесла з твоїх стін».
«Привіт, Маріуполю. Я не впевнена, що ти мене пам’ятаєш, ми бачилися всього раз, у квітні 2018-го. Тоді я приїжджала до тебе презентувати свою поетичну збірку на Маріупольську книжкову толоку. Знаєш, поезія тобі личить набагато більше, ніж війна.
Ти вже тоді пережив багато. Але ніхто не уявляв, яке провалля чекає на тебе за кілька років.
Я приїздила до тебе з музикантом Андрієм Клименком. Нас поселили у готелі поблизу Азовського моря і залізничних колій.
Ми багато гуляли твоїми вулицями. Пам’ятаю, як в одному магазині на мене напала гикавка, а продавщиця — молода дівчина — підказувала, як мені її позбутися. Ми багато сміялися. Дівчина була дуже привітною, і, як мені здалося, зраділа від того, що ми спілкувалися з нею українською.Я бачила твій театр ще до того, як він перетворився на місце однієї з найбільших трагедій. У мене навіть збереглося фото. Втім, чи можна сьогодні згадувати про нього як про архітектурну споруду і місце творчості? Навіть якби дуже хотілося, не вдасться.
Напередодні від’їзду ми з Андрієм пішли до моря. Він узяв гітару, а я —відеокамеру та штатив. Ми сиділи на узбережжі, і я читала вірші під музику і хвилі моря. Там ми зустріли музиканта Романа Коляду, а ще згодом — поета Юрка Іздрика. Чоловіки почали імпровізувати разом, це було дуже атмосферно. У мене збереглося відео з того дня.
Знаєш, музика тобі личить набагато більше, ніж війна. Дорогий Маріуполю. Я не впевнена, що зможу знайти слова, які б тебе підтримали. Але мені хочеться, аби ти знав, який ти важливий для нас. І як я чекаю дня, коли знову зможу з тобою зустрітися. Бо знаєш, Україна тобі пасує набагато більше…»
Слухайте та читайте також: «Зустрінемось на Драмі»: радіофільм про Маріупольський драмтеатр
«Привіт! Ну що, друзі, як ви? Два роки минуло від нашої останньої розмови. Не впевнений, чи ви там ще є, у вашому маленькому селі неподалік Маріуполя.
Те літо було спекотне. Але вам не звикати до високих температур. Ваш край став, на жаль, фронтиром, межею, за якою починається ЗЛО. У вас стало спекотно від 2014 року, коли заброди в спортивках і з автоматами почали влаштовувати блокпости і «охороняти» вас, українців, від інших українців, які «мешали им жить»…
Коли я приїхав уперше до вашої хати, над селом стояла глибока тиша, млість гарячого повітря. Над степом довкола панувало високе гаряче сонце. Навіть горобців не було чути, Ч поховалися під стріху і спали собі до вечора, чекаючи прохолоди. А лелека на електричному стовпі розкинув крила над своїм гніздом, з якого стирчали дзьобики пташенят.
Ви розповідали, пам’ятаю, як вам вдалося пробити свердловину, і ви раділи, що маєте вдосталь своєї води. Нікуди по неї вже не було потреби їздити, наповнювати важкі бідони. Вода у степу — це життя. Тепер ви могли щедро поливати город і квітники — бо це були єдині ваші годувальники.
Із льоху винесли смачний яблучний сік, прохолодний і злегка тягучий. Він добре тамував спрагу. Було гарно і спокійно сидіти в альтанці і слухати ваші розповіді, як живе село, куди люди їздять працювати. Дехто з ваших країв подався аж до Польщі й Чехії, але вас туди не манило. Бо своя земля, нехай і переорана снарядами й місцями досі замінована, таки миліша.
І знаєш, як працювати з землею, насінням, рослинами, злаками, квітами… Ваші клумби з майорами неперевершені у різноманітті кольорів! Найкращі на всьому узбережжі Азову!
Тоді була віра, що заброд із прапорцями «цвєта аквафреш» виженуть, як не цього, то наступного року. Воно так і буде, звичайно.
Цікаво, як сам Маріуполь? Я пам’ятаю його, як просторе, неквапливе місто. Містяни спокійні, розслаблені, одним словом — південний характер у всьому. Молодь цікавиться подіями у світі, відкрита до нового, ходить на мистецькі виставки, веселиться.
Щоправда, люди середнього віку й старші дещо і відсторонені і байдужі до життя поза містом.
Пригадуєте, як реагували маріупольці на мурали харківського стріт-артиста Гамлета Зіньківського? Молодші захоплювалися Гамлетом і запрошували прикрасити сірі, загиджені підворітні маріупольських дворів. Старші переважно навпаки — обурювалися, погрожувати викликати поліцію до «хулігана», який вирішив оживити похмурі стіни, під якими алкаші справляли нужду. «Нам и так харашо», — був аргумент.Старші, щоправда, також нарікали упівголоса, що все у місті підконтрольне одному олігарху, який почав бізнес ще з часів бандитських 90-их. Але минув час, він притерся із місцевими депутатами, президентом Кучмою, приватизував металургійні заводи. Тепер ці ливарні працювали на нього, люди на заводах — працювали на нього; навіть кіоски з дешевими календарями і старими газетами — працювали на нього.
Не димлять сьогодні заводи. Стоять розбиті будинки, і цілі квартали стерті з лиця міста, театр Маріуполя пішов у небуття разом із тими, хто довірив свої життя його міцним, здавалося, непорушним стінам.
Де ти, весела продавчиня з АТБ, у якої ми купували кока-колу? Де власник чебуречної біля залізничного вокзалу? Чи на морському пірсі біля порту так само пахне морською сіллю, кавою і булочками?
Я чекаю нового літа. Такого, коли зможу приїхати і постукати у ваші двері. Ми питимемо чай з акацієвим медом, будемо спостерігати захід сонця. Прийдуть ваші сусіди, що повернулися з заробітків. Ви розкажете нам, які нові сорти квітів будуть у ваших квітниках, у кого завтра день народження і йому потрібний квітковий подарунок.
А над портом Маріуполя висітиме прапор кольору моря і сонця».
Читайте також: «Ми не бачилися майже 10 років»: тимчасово (не)доставлені листи Донецьку та Луганську