facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Надія на «Азовсталі»

Інтерв'ю
1x
Прослухати
--:--
--:--

У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року, Надія була на зміні в гарнізонному госпіталі в Маріуполі. Надія Яріш — військова медикиня, головна медична сестра військового шпиталю. Через кілька днів вона була вимушена поїхати з міста, а повернутися туди вона змогла на гелікоптері, в складі однієї із груп, що прилетіли на вже оточений завод «Азовсталь». Потрапила в полон, дочекалася обміну і знову повернулася на фронт.

Надія не давала інтерв’ю до цього і погодилася на цю розмову з головною метою — розповісти про людей своєї власної війни, в якій вона бере безпосередню участь. Ми не можемо опублікувати всіх імен у цих її розповідях: частина з тих людей, про яких розповідає Надія, досі в полоні.

Початок повномасштабної війни: «Я почувалася дезертиркою»

Шпиталь 24 лютого 2022 року в Маріуполі, Надія описує лаконічним словом «хаос». Вона пригадує, що тоді, майже з перших годин, до них почали надходити поранені: «Це був просто нескінченний потік». 26 лютого в шпиталь привезли прикордонницю з травматичною ампутацією ноги, її було необхідно евакуювати в Дніпро:

«Я почула, що їй потрібен супровід. І так подумала, що я, в принципі, вже пожила. У мене всі решта, мої дівчата, молоді. Ну, якщо щось трапиться, то я вже пожила. У мене дорослі діти, двоє онуків. Підійшла до нашего командира і попросилася на евакуацію. З мене зняли бронік, каску і ми поїхали», — каже Надія і додає, що вже по дорозі бачила вигорілі автівки.

Дісталися Дніпра, поранену перенаправили в лікарню Мечникова, а Надія почала збиратися назад в Маріуполь: завантажила перев’язувальний матеріал, пелюшки, стерильні бинти, словом, все, що могло знадобитися в Маріуполі, але командир не дав дозволу Надії повернутися. Місто вже було оточене — в подвійному кільці. У цивільних залишався шанс вийти з міста, частина медиків з маріупольського шпиталю теж залишила місто в такий спосіб.

«Я щодня діставала командира Дніпровського центру, щоб мене відправили назад. Я почувалася дезертиркою. Мені здавалося, що я зрадила своїх людей».

Близько місяця жінка евакуювала поранених. Тоді було два напрямки — Вінниця і Львів.

«Я хочу розповісти про начальника медичної частини Дніпровського госпіталю, це неймовірна людина», — неочікувано говорить Надія.

Вона описує Анатолія Іващенка, як людину, що зберегла життя тисячам військових. Він на початку вторгнення розробив проект евакуаційних потягів, які транспортують поранених досі, за напрацьованою ним моделлю:

«Це людина, яка просто 9 місяців із початку війни взагалі не спала. Він міг там задрімати, але це були нескінченні телефонні дзвінки. Йому треба було розподілити цих поранених, йому треба було організувати. Він знаходив в перші місяці неймовірні рішення. Наприклад, домовився з Укрзалізницею, щоб до цивільних потягів чіпляли евакуаційні вагони з пораненими. На два-три вагони близько 120 людей. У такі евакуації їздила і я», — розповідає Надія.

Так вона працювала до кінця березня, поки одного дня командир не зібрав у своєму кабінеті працівників Маріупольського госпіталю, які прибули в різний час з міста, і не розповів, що є можливість повернутися в Маріуполь, на оточену «Азовсталь». Так почалася для неї операція на гелікоптерах.

«Щоб дістатися «Азовсталі» — їхали, летіли, пливли»

За словами керівника ГУР, Кирила Буданова, подібних операцій на оточену «Азовсталь» управління проводило 7 разів. Серед добровольців Дніпровського шпиталю була Надія, двоє хірургів і двоє анестезіологів. Надія пригадує, що їх привезли на аеродром, керівник їхньої групи провів інструктаж і наказав слухати та виконувати всі його накази:

«Я коли в гелікоптер сідала, більше за все боялася, що мене закачує, переживала, щоб хлопців не напрягти своїми особливостями організму», — сміється Надія.

Вона розповідає, що гелікоптери йшли низько, майже по верхівках дерев. Розвантажити медикаменти та інший провіант, забрати на борт поранених і злетіти — на все пішло не більше 7 хвилин від моменту приземлення, тому що обстріл був дуже щільний. На зворотному шляху, один із гелікоптерів, який віз поранених захисників Маріуполя, збили російські військові. Це був гелікоптер, у якому в місто летіла Надія з колегами.

По дорозі до «Азовсталі», Надія забула свій рюкзак із медикаментами, солодощами і чистими футболками для працівників її шпиталю. Про те, що буде хотітися солодкого, їй теж розповів Анатолій Васильович, який в 2014 році був у Донецькому аеропорту під час боїв за нього.

Щоб дістатися оточенного заводу, вони летіли, їхали, пливли моторним човном:

«Я в човен сідаю в бронежилеті і думаю, що ж ти плавати не навчилася в свої 50 років, Надя? Так от цей човник глох рази зо три, поки ми до необхідного місця дісталися», — продовжує жінка. Діставшись заводу, вони зайшли в бункер «Железяка», де був розташований імпровізований медичний шпиталь.

Надія увійшла туди 1 квітня зранку:

«Я зайшла і сказала, «Із 1 квітня», такий прикол. Я побачила своїх: медсестер і лікарів, абсолютно зневірених і виснажених. Вони казали, що про них всі забули і ніхто за них не бореться. Я кажу, ну, якщо я прилетіла до вас, якщо прилетіли хірурги і анестезіологи до вас на допомогу, то як ви думаєте, про вас пам’ятають? Якщо це спланована операція була Генштабом, розвідкою, Медичними силами, ви розумієте, що про вас пам’ятають? Приліт наш туди трішечки вселив у них велику надію», — каже Надія Яріш.

Так вона залишилася зі своїми людьми і знову почала працювати в Маріуполі.

Бункер: «Відчувати за спиною медика»

Коли людина довго перебуває в умовах бункеру, день і ніч переплітаються між собою. У бункер шпиталю, де працювала Надія, влучали снаряди близько п’яти разів, але всі залишилися живі. Після одного з чергових російських обстрілів, коли снаряд влучив прямо в їдальню, одного з хірургів «Железяки» відкинуло вибуховою хвилею через вентиляційну шахту. Після вибуху в харчовому блоці, їжу для поранених почали носити військові з сусідніх позицій. Пів стакану каші і маленький шматочок сала.

Надія розповідає, що поранені щодня зустрічали цих військових оплесками:

«Ці хлопці щоразу заходили до нас у кімнату і казали, що, мовляв, їм дуже незручно і нащо це все. А ми пояснювали, що вони для поранених — герої, бо щодня возять їм їжу».

У ніч з 14 на 15 квітня 2022 року захисники Маріуполя з правого берега намагалися пройти до своїх на «Азовсталь». Надія пригадує ту ніч:

«Фактично, це був масовий розстріл наших. Росіяни їх так крили… Ми знали, що це прорив, до нас потрапляли хлопці в жахливих станах, з контузіями і травмами. Коли вони трохи прийшли до тями, то розповіли мені, що це вони зустрічали мене з колегами з «вертушек», а я навіть не пам’ятала цього. Потім вони залишилися із нами в бункері, попросили навчити їх перев’язувати і допомагали нам».

Медикиня каже, що помітила: в умовах тривалого стресу і великого рівня постійного адреналіну, рани затягуються набагато швидше.
8 травня 2022 року командир Окремого загону спеціального призначення «Азов», Денис Прокопенко домовився про обмін із росіянами.

Під обмін мали підпасти некомбатанти з заводу (люди, які є частиною ЗСУ, але не беруть участі в бойових діях — ред.) і медиків зокрема:

«Я летіла туди не для того, щоб виходити, але те, що відбувалося з нашими пораненими, коли вони дізналися про цю новину, це я називаю реакцією військового, який не відчуває за своєю спиною медика. Я йшла бункером і чула в спину: «Ну що, ти вже зібрала речі?», «Коли ви там виходите», а коли я намагалася сказати, що нікуди не збираюся йти, чула недовіру в словах», – переповідає реакції бійців Надія.

І пояснює, що в такий спосіб бійці не хотіли образити медиків, просто відчували себе кинутими. Обмін тоді так і не відбувся. А через вісім днів всі, хто перебував на «Азовсталі», потрапили в російський полон. Більшість цих людей перебуває й досі там.

Російський полон: «Ми чули прильоти, постріли і несамовиті крики»

Про рішення виходити з бункерів заради збереження життя людей за наказом вищого командування, стало відомо близько 20 години 16 травня 2022 року. Процес виходу в полон тривав кілька днів і Надія ухвалила для себе рішення, що виходитиме однією із останніх. Декілька днів до полону вона продовжувла працювати на «Железяці», оновлювала перев’язки для бійців, щоб вони довше протрималися.

Потрапивши в полон, Надію привезли в колонію в Оленівці (окупована частина Донецької області — ред). Вона майже одразу потрапила в карцер, або в «душегубку», як її називали всі між собою. Карцер в Оленівці — кімната в шість квадратних метрів, більшу частину якої займає туалет. Точніше, стінка яка відділяє туалетну зону від спальної і дірка в підлозі, від якої постійно тхне. Двоповерхові нари і маленька хвіртка, забита сіткою так, щоб світло ледь проникало в приміщення.


Читайте також: Керівники Оленівки стояли в кінці алеї, на якій падали і помирали «азовці», і просто пили каву — Тетяна Катриченко


У карцері сиділи близько 12 дівчат.

«Тут, виходить, стінка. І відстань до стіни — це приблизно ось такий столик і ось така десь лавочка. На цьому столику одна дівчинка спить, а ноги на стінці туалета. На лавці вміщається тільки спина. Ноги теж на туалеті. На кожних нарах по дві людини. Лєра спала біля дверей. Мій матрас лежав біля туалета. Моя голова була, фактично, біля туалету», — описує Надія.

У карцері вони пробули 41 день, пізніше їх перевели в загальну камеру. В карцері Надія була з Валерією «Навою», Катериною «Пташкою», Іриною «Валькірією». Вона працювала на пекарні в колонії і носила жінкам хліб: «Усі були постійно голодні».

Під час масового вбивства полонених в ніч з 28 на 29 липня в бараці №200, Надія теж була в колонії, в дисциплінарному ізоляторі — метрах в 400 від бараку №200. Вона роз’яснює, що навколо будівлі колонії російські військові регулярно розміщували свою військову техніку, в тому числі, прикриваючись у такий спосіб військовополоненими.

Тож, до голосних звуків і вибухів всі звикли.

«Ми чули прильоти, постріли і несамовиті крики: «С**и, та ми згоримо, допоможіть!». Ми розуміли, що щось відбувається і чули автоматні черги. Анастезіолог Ніна з нашого шпиталю ходила до них на перев’язки. У неї хороша пам’ять і вона запам’ятала всі імена, кого бачила там. Коли ми вийшли з полону, то намагалися передати родичам, що з їхніми близькими», — каже Надія.

Потім Надію етапували в Таганрог. Там вона дізналася, що етаповані раніше жінки, з якими вона була в Оленівці, також в Таганрозі.

«Я тоді зрозуміла, що дівчата з Азову тут і моя Лєрочка теж. І якось легше стало», — говорить жінка.

  • Редакція Громадського радіо свідомо не публікує більше жодних подробиць полону, щоб не нашкодити українцям і українкам, які досі перебувають там.

Обмін: «Ридали всі»

У колонії Таганрога 17 жовтня відкрилося віконечко в двері камери і пролунала низка прізвищ, серед яких і Яріш. Потім була команда: «З речами на вихід», Надія швидко одягнулася, забрала залишки своїх речей і впевнена, що їх везуть на черговий етап, аж поки один з охоронців не запитав про окуляри.

«Це було так дивно, він спитав, чи були в мене окуляри, коли я сказала, що були, він мені їх приніс. Мені віддали мій рюкзак, авжеж, ані телефону, ані косметики, ані грошей там не було, але деякі речі з Оленівки лишилися. Мені повернули годинник. Його мені віддала Ніна в Оленівці, коли її етапували, попросила зберегти і я зберегла», — Надія дістає окуляри, а потім демонструє справний наручний годинник.

Окуляри, які були в полоні з Надією/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо
Годинник колеги, який Надія зберегла у полоні/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

Жінок завантажили в автозак, зав’язали руки, натягнули шапки на очі і повезли. Вона чула гавкіт собак і гул аеродрому, розуміла, що їх саджають у літак, намагалася порахувати години в повітрі, якщо близько двох годин — точно етапуватимуть в іншу колонію. Потім знову була вантажівка і холодна підлога. У когось із жінок була з собою пачка цигарок, і в цій вантажівці з ними вже не було охоронця. Тож, жінки змогли зтягнути шапки з облич і вдивлялися у щілину в брезенті вантажівки, щоб зрозуміти, куди їх везуть.

«З нами була дівчина з Криму і вона побачила назву якогось населеного пункту і сказала, що ми в Криму. Ну добре, в Криму, а далі що? Аж раптом, хтось побачив український прапор. Ми рухалися по нашим окупованим територіям і росіяни просто провтикали його зняти», — стримана Надія, яка дуже послідовно розповідала свою історію починає багато посміхатися та жестикулювати.

«Ми просто ридали всі. Ну, ми вже зрозуміли, що ми на обмін, але в нас був шок. Нас привезли у Василівку, але з нашого боку нікого не було. І тут був наступний шок. Як це? Ми приїхали, а наших нема. Потім ми побачили автобуси. І тих, на кого нас мінятимуть. Здається, то були якісь моряки з отакими харями, з чемоданчиками на кольосіках. І ми: худі, сиві, в шльопанцях або резинових чоботах. Ми йшли, ми співали гімн України всі. Ну це було не те, що щастя, а ми навіть не вірили своїм очам, що це все-таки відбулось», — Надія була однією зі 108 жінок, яких повернули в рамках обміну у жовтні 2022 року.

Спільна світлина з жіночого обміну 17 жовтня 2022 року/Фото зі сторінки Андрія Єрмака у соцмережах

За час на волі вона встигла закінчити навчання в Одеському університеті і отримати диплом. Так ще й не встигла закінчити військову кафедру, зараз має звання старшого сержанта. Вона дочекалася свою подругу Валерію Суботіну, яку обміняли через сім місяців після Надії, і приїхала до неї на день народження у Київ. Де я і зустрілася з Надією Яріш. Без Валерії не було би цього матеріалу. Надія повернулася на фронт. І зараз служить на східному напрямку.

— Надія, а у вас позивний є?, — запитую, коли ми вже прощаємося після розмови.
— Є, авжеж – Мамінька, – сміється жінка.
— Очевидно. Я мала здогадатися.


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Пара влаштувала безупинний секс у літаку з Іспанії до Німеччини

Пара влаштувала безупинний секс у літаку з Іспанії до Німеччини

33 хв тому
На Харківщині ворожий дрон атакував автівку «Укрпошти», загинула жінка

На Харківщині ворожий дрон атакував автівку «Укрпошти», загинула жінка

1 год тому
Масове відключення світла на Балканах сталося через збільшення споживання електроенергії

Масове відключення світла на Балканах сталося через збільшення споживання електроенергії

1 год тому
ПриватБанк у ніч на 22 червня призупинить операції з картками та банкоматами

ПриватБанк у ніч на 22 червня призупинить операції з картками та банкоматами

2 год тому