За часів Польщі у Львові було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. У 1939 році, після захоплення Галичини радянськими військами, українських шкіл нараховувалося 70. На окупованих землях почали активно створювати університети, культурні організації, а вивіски магазинів доволі швидко почали “говорити” українською.
Навіщо більшовицька влада оголосила курс на українізацію? Насправді така політика виникла не від любові радянського керівництва до української культури, а через бажання деполонізувати Галичину. Для того, щоб зробити з галичан “радянських людей” необхідно було спочатку прибрати домінуючу на цих землях культуру, а потім українською мовою пояснювати, як побудувати комунізм.
Вже під час виборчої кампанії у жовтні 1939 року політпрацівники наполегливо пропонували українському населенню переведення викладання в змішаних школах на українську мову. Так само за рекомендаціями та сприянням військових у місцеві органи влади під час виборів до Народних Зборів головним чином обиралися українці, навіть у тих населених пунктах, де вони становили меншість. Після закріплення більшовицької влади з’явились численні українські газети, школи, вузи, театри. У Львові навіть було засновано філію Української Академії наук.
Натомість під маркою «реакційності та буржуазності» почалося закриття переважної більшості польських культурних установ. Потужний осередок польської культури Львівський університет було перейменовано на честь Івана Франка, а викладання переведено українською мовою. Професори, які відмовлялися читати лекції українською, мали звільнятися з роботи.
Показовою у цій історії є доля Наукового товариства Тараса Шевченка, яке у міжвоєнний період було осередком української культури на Галичині. В 1940 році Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розділені між різними установами, а деякі ключові організатори розстріляні. Кирило Студинський та Петро Франко, ймовірно, розстріляні конвоїрами під час евакуації 1941-го або агентами НКВД, Роман Зубик помер від кулі у львівській тюрмі Бригідки, Володимир Старосольський загинув у концтаборі в Росії.
Хоч в СРСР намагались показати радянізацію як добровільний процес “братніх народів”, які за власною ініціативою хотіли стати на комуністичний шлях, насправді у Москві повністю контролювали всі ключові процеси на нових землях.
Так педагога Євгена Березняка відправили з Дніпра до Львова, де він очолив міський відділ народної освіти. На цій посаді він розгорнув бурхливу діяльність з українізації, яка не сподобалась польській комуністці Ванді Василевській. Вона написала на Березняка донос Сталіну зі скаргою, що молодий просвітянин «спотворює розуміння національної політики». Через це з Москви до Львова прибула урядова комісія, щоб розслідувати обставини «зловживань».
Вже під час “повернення” радянської влади на Західну Україну у 1944 році, про українізацію вже не йшлося.