Врятований український прапор у Національному музеї історії України
Як у 2014-му, так і в 2022-му війна заскочила багатьох зненацька. Люди змушені були залишити свої домівки, улюблені речі, втім встигли забирати найцінніше — синьо-жовті прапори. До Дня Державного прапора ми зібрали розповіді українців, які або вивезли стяг з окупації, або заховали його там надійно до перемоги. Український прапор для когось із них став оберегом, хтось його називає побратимом, і кожен з них мріє повернути його додому.
Юлія згадує: Маріуполь окупували дуже швидко. 2 березня на лівий берег із Новоазовська зайшли чеченці, поряд постійно працювала артилерія, тож берег, на якому жила жінка, став суцільним полем битви. У квартирі на той момент вже не було не те, що світла чи опалення, а й жодного вікна. Тож останні дні у Маріуполі Юлія провела у підвалі, а коли чеченці вже стояли на сусідній вулиці, жінка зрозуміла, що в місті не можна далі залишатися.
«Я — дружина військового, тому було дуже небезпечно. Якби вони зайшли в мою квартиру і побачили, що там військова форма, зрозуміло, що ніхто б живим не залишився. Тому треба було якось того позбутися, хоча до останнього моменту ми ще думали, що залишимось, що от-от закінчаться бої, але обстріли не припинялися. Так що все треба було кудись подіти», — каже Юлія.
Як непомітно позбутися форми, залишалося завданням із зірочкою. Юлія хвилювалася, щоб її ніхто не здав із сусідів. І понад усе не хотіла цього робити, адже її чоловік не виходив на зв’язок із 2 березня, тож ці речі залишалися згадкою про нього.
«Форму я просто викинула на смітник. Найважче було порвати фотографію, бо на той момент я не знала взагалі, чи живий мій чоловік, а це була остання фотографія його у формі. Я ж вирізала з його форми клаптик, де було його прізвище, а то все просто понівечила, щоб не було ніяких слідів. Дещо викинула, дещо спалила, але останнє, що я не могла спалити — шеврон з прапором, який носять на військовому рюкзаку. Я його заховала в своїх речах», — розповідає жінка.
Також у її чоловіка була ще одна важлива відзнака — орден «Козацький Хрест». Його жінка теж так і не змогла позбутися, тож надійно заховала у Маріуполі. Шеврон на липучці разом із клаптиком форми Юлія заховала серед речей у потаємній кишені. Каже: помітити його можна було лише при тотальному обшуку. Понад усе боялася видати свій свій страх під час цієї неприємної процедури.
«Ми йшли через не один блокпост, через «денеерів», які говорили нам: «Роздягніться, покажіть, чи ви не снайперки і чи немає у вас мозолів від прикладів». До нас у людей викидали на землю всі речі, декого грабували, тому відчувалася страшенна небезпека, а потім був ще й фільтраційний табір. Коли вже не можна було залишатися у Маріуполі і треба було хоч кудись іти, треба було приходити фільтрацію і ніяк інакше. Виїжджати можна було тільки через «рашку», тому що з лівого берега не можна було перейти на інший бік».
Читайте також: Молодших жінок та дівчат роздягали, старших — опитували: маріупольчанка про фільтраційний табір росіян
Цей маленький прапорець Юлія провезла з собою через усю Росію і разом із ним через країни Балтії повернулися до України. Страх бути викритою її переслідував завжди.
«Воно трошки гріло душу і рятувало. Адже коли ти їдеш по Росії, а там такі білборди стояли із нейтральною фотографією і написом «весна скоро» і це мало вигляд апокаліпсису. Але коли ти їдеш і знаєш, що десь там в глибині твоєї єдиної сумки, в якій вмістилося все твоє життя, там лежить маленький прапорець, то все нормально — Україна жива».
Юлія вірить, що якщо цей клаптик синьо-жовтого витримав на чужині, отже неодмінно дочекається і перемоги України.
«Це як наш оберіг, тому що, коли ти бачиш, як ставляться до нашого прапора там, коли ти бачиш, що вони не можуть просто пережити його існування, вони вішають наші прапори на вихлопну трубу, вони їх розстрілюють, тобто ставляться до прапора як до символа України і нівечать все, що про нього нагадує. Наш прапор — найсильніший ворог для них. У мене залишився цей прапорець і я змогла його провезти через ворожу територію і повернути його в Україну — це було таке надзавдання, яке вдалося здійснити», — радіє Юлія.
Зараз вона проживає у Луцьку і як переселенка веде активний спосіб життя. А цього року спеціально до Дня незалежності разом із іншими переселенцями вирішили зв’язати прапор. Їхнє полотно вийшло довжиною понад чотири метри і шириною — майже три. Щоб зв’язати цей прапор залучили 200 людей.
В окупації Алевтина Швецова пробула 21 день. Під час облоги Маріуполя разом із родиною сиділа у підвалі магазину побутової хімії та косметики, який розташовувався поряд з її домом. Там вона і знайшла «свій» прапор.
«Коли ми там опинились, то там були різні шухляди і шафи. Ми шукали свічки і батарейки, які можна було б поставити в ліхтарики і на одній з полиць я побачила український прапор, який вивішували на цьому магазині під час урочистостей або державних свят. І я просто на якомусь автоматі взяла його до себе в наплічник і 16 березня, коли ми виходили пішки із Маріуполя цей прапор також вирушив із окупації разом з нами», — згадує Алевтина Швецова.
Коли росіяни вдарили по Драмтеатру, авіабомба зруйнувала і будинок Алевтини. Саме ці події змусили її виходити з міста пішки.
«Я потім намагалася осмислити, чи була в мене тривога, чи страх до того, що він подолає з нами 17 ворожих блокпостів. Я сховала його під речима і його не побачили. У нас вже було спотворене відчуття самозбереження і страху не було, бо вийти пішки з Маріуполя було нашою останньою надією врятуватися. Саме обстріли і та криза, яка відбулася в місті, мені здається, викривляла свідомість і те, що цей прапор в мене не було і думки десь викинути або залишити, я лише згодом це усвідомила. Навіть під час тих поверхневих перевірок, які були, я не думала в той момент, що буде, якщо його знайдуть. Водночас я розуміла, що в окупації його залишати я не маю морального права. Відтепер він вважається нашою родинною цінністю».
У Алевтини досі є «тривожна» валізка, у якій зберігаються речі першої необхідності і серед них — врятований прапор із Маріуполя.
«Через те, що наші друзі розпорошені по всьому світові, була ідея в нашої родини, щоб на цьому прапорі залишили підписи люди, з якими ми волею долі зустрічаємося, а ще наших знайомих та рідних, але коли радість зустрічі і мить спілкування переповнює, ти не завжди згадуєш про цю ідею, тому поки цей прапор у такому вигляді, яким і був, коли ми його вивозили».
Тепер сенсом свого життя Алевтина вважає дочекатися деокупації рідного міста, — для того, щоб повернутися, коли б це не сталося.
«Я знаю точно, що історію цього прапора знає мій син, тож я буду передавати йому його як родинну реліквію і цінність. Я розумію, що кожен метр відвойованої землі — це великі зусилля і життя наших воїнів, тож не можу сказати, що в мене мрія вивісити цей прапор вдома, тому що за моєю мрією ховається смерть тисячів українських оборонців. Відтепер цінність державних символів і, зокрема, прапору, є дуже вагомою для всієї нашої родини».
Майже з самого початку російсько-української війни у 2014-му році Вікторія Рей (Кононова) разом із чоловіком Олександром Кононовим активно допомагали українським військовим: привозили речі, продукти та інше необхідне. І саме під час однієї такої поїздки потрапили у полон.
«Ми не знали достеменно, де чиї блокпости розташовані, і випадково заїхали на сепарські. Так і потрапили у полон, ще й до такого підрозділу, який тримав зв’язок зі спецслужбами російськими, тож ми їх цікавили як товар для передачі росіянам, і за це вони отримували якісь преференції і просування у владі», — розповідає Вікторія.
Перший місяць нових бранців тримали в одиночних камерах. Їм казали, що з ними можуть робити все, що завгодно. Мовляв, про них ніхто нічого не знає, тож ні про які обміни щоб не мріяли. Так і було. Вікторія згадує, що перші звістки про них з’явилися, коли вони потрапили під юрисдикцію так званої луганської комендатури. Там їх тримали як «політичних» і «небезпечних», і далі підвалу і коридору цокольного поверху нікуди не випускали. Коли комендатура переїхала в інше приміщення, а місцевих, яких ув’язнювали за так звані адміністративні порушення, почали випускати на волю, Вікторію залучили до господарських робіт. Спочатку її змушували прибирати казарму, але в якийсь момент почали водити і до адміністративного приміщення комендатури.
«До того за декілька днів від дівчини, яка там прибирала в приймальні комендатури, я дізналася, що там розстелили український прапор на підлозі. Ще тоді виникло обурення і захотілося якось туди потрапити, щоб його забрати, але просто туди попхатися було не так вже і просто. А тут мене приводять прибирати, я заходжу і бачу це на власні очі. Я думала, що там просто прапор звичайний, який можна просто скласти в кишеню і винести з собою, а там лежить прапор величезний, знятий із будівлі, зі щільної тканини. Він був якраз на всю ширину коридора, метри два завдовжки, тож його не можна переступити чи обійти, і він лежить запилюжений із плямами від кави», — згадує Вікторія.
Жінка одразу ж загорнула стяг у чорний сміттєвий пакет з надією забрати з собою. Втім, не цього разу.
«Я зняла цей прапор і чую голос: «Его не надо убирать, надо чтобы он лежал здесь, вот такой грязненький», я підіймаю очі, а там стоїть Льоша. Нам казали, що він був командиром якогось спецпідрозділу російського. Я ж складаю цей прапор і кажу йому: «Вы считаете, это достойно «молодой народной республики» — вот так вот обращаться с чужими флагами?». Після цього він якось знітився і сказав що «ну, так сказали».
Тоді Вікторія залишила прапор у пакеті і думала, що його ніхто не чіпатиме. Але буквально за 2-3 дні він знову опинився на підлозі. Вже наступного разу жінка завершила розпочату справу і забрала стяг із собою у камеру.
«Я боялася, що почнуть обшуки. Не знала, може в них там камери стояли і взагалі не так складно з’ясувати, куди він подівся. Бо вдруге я його забрала просто з собою в камеру і просто поклала в наволочці. Там лежали мої речі. І хоч виникали побоювання, що нам, так би мовити, можуть погіршити умови перебування у полоні, але залишити його там не могла».
Завдяки господарським роботам Вікторія не лише врятувала прапор із Луганської ОДА, а й знайшла надію на порятунок. Під час прибирання у приймальній жінка зустріла переговорників, які займалися обміном від спілки афганців, тож звернулася по допомогу до них. Саме вони тримали її в курсі всіх подій і давали надію на швидкий вихід на волю. Тоді понад усе Вікторія боялася, аби через врятований прапор не зірвався їхній обмін.
«Це були окремі побоювання, що якщо через цей прапор застосують до нас репресії, то зірветься ця єдина надія вибратися. Бо за три місяці в полоні не було вже сподівань. Ми думали, що якщо звільнять Луганськ, то і випустять, нас а після подій серпня, коли Росія ввела регулярні війська, і наші відійшли від Луганська, надія згасла. Кинути прапор там я теж не бачила можливим, хоча розглядала деякі місця, де могла б його сховати, але у всіх цих місцях його рано чи пізно все одно знайшли б, то це був не варіант. А він мені був як побратим, якого я не могла залишити серед ворогів».
Зовсім скоро обмін таки відбувся. Із нажитого у камері, крім прапора у Вікторії ще були українські журнали та книги, які вона знайшла у колишньому архіві, а ще примірники пропагандистської газети «ХХІ век», її взяли з собою, бо розуміли, що це теж історія і комусь це може ще стати у пригоді. Вже опинившись на волі, жінка передала цей прапор до Національного музею історії України у Києві. І коли вона його вперше побачила на виставці, то чи не найбільше докоряла собі, що не встигла випрати.
«Я дивлюся: він висить все в тих же плямах і такий, як був. Чесно кажучи, за нього стало тоді сумно, що він залишився запилюжений і, скажімо так, не на волі, а розіп’ятий на стіні. Я розумію, що якби він весь час висів на флагштоці, то вигорів би і зносився, але це було б його вільне життя, справжнє. Хоча розумом я усвідомлюю, що це історія».
Вікторія згадує: вона не єдина, хто потайки вивіз прапор із окупації. Як тільки після обміну вони опинились на підконтрольній Україні території, хлопці-військові у їхньому бусі почали діставати приховані в кишенях та під підкладками одягу стрічки синьо-жовті, клаптики сторінок із зображенням прапора, шматочки синьо-жовтої тканини — усе, що нагадувало державний прапор. Після таких подій для всіх проукраїнськи налаштованих людей прапор багато чого означає, зазначає Вікторія. Каже, що теж свого часу вважала себе «аполітичною», але коли в неї забрали Батьківщину, зрозуміла силу і символізм прапора.
«Коли ти потрапляєш на вільну землю і бачиш, як вільно майорять наші прапори і, Боже, це такі відчуття, просто до сліз. Плачуть усі, хто виїжджає із окупованих територій і бачать наш прапор, бо це таке відчуття свободи, волі і того, що в тебе є своя земля».
2014 рік. Крим. Вікторія Єрмолаєва, яка нині є ведучою та заступницею головної редакторки Громадського радіо, тоді працює журналісткою у регіональному ЗМІ.
«Це фото вперше я опублікувала на сторінці у Фейсбуці у 2014 році. Керч. Зима. У розпалі проросійські мітинги. Я, кореспондентка місцевого видання, фіксую на камеру, що відбувається. Керч — невелике місто, де журналістів знали в обличчя. Знали, хто де працює, хто, що пише та яку позицію має. Тому на всіх акціях російської масовки і місцевих колаборантів ставлення до мене агресивне».
За тиждень до того на Вікторію намагалися напасти та вирвати з рук камеру, поліція тоді вже не реагувала. Тому керівниця редакції ухвалила рішення, що на акції журналістка ходитиме не сама. Під руку її тримав друг, який мав чітку проукраїнську позицію.
«У той день на вулицях Керчі було страшно. Проросійські мітингарі в якийсь момент за вказівкою кидаються зривати українські прапори з будівель. Атмосфера божевілля. Вони стрибають на наших прапорах, палять їх, витирають об них ноги, сміються… Я знімаю. Адреналін. Здається, що треба йти, бо залишатись на вулиці небезпечно, люди ведуть себе неадекватно. Поліції нема. Крики, ґвалт. Ми звертаємо з головної вулиці у бік редакції — там смітник, біля якого стоїть прапор. Думки зробити фото та піти не виникає».
Коли Вікторія з другом забирали прапор, зрозуміли, що дуже ризикують. У цей момент чули крики з погрозами і відчували, що хтось наближається. Вони встигли піти.
«Вже у редакції виснажена і безсила я тримаю цей прапор і плачу. Не вірю, що все, що відбувається, реальне. В той день всередині щось зламалось і зникла остання надія. Я не забрала цей прапор із собою, коли за декілька тижнів їхала з Криму. Попросила дочекатись. І він чекає».
У Людмили Гусейнової із Новоазовська є декілька історій, пов’язаних із прапорами в окупації. Перша стосується прапору, який висів на її будинку. Коли у 2014-му окупували Донецьк і Горлівку, рідні неодноразово просили жінку зняти стяг із флагштоку, але та його не чіпала, допоки окупація не дійшла і до Новоазовська.
«Ми той прапор зняли аж у жовтні 2014-го року, потім він довго висів в самому домі, аж до 15 року. Ми виїжджали постійно в Маріуполь через блокпости і на одному блокпості побачили український прапор, побитий вітром і я привезла свій прапор з будинку і хлопцям його встановила на блокпосту в Маріуполі», — згадує Людмила Гусейнова.
Людмила активно допомагала волонтерам із Маріуполя. Передавала їм гроші і продукти, а ті зі свого боку все це везли до захисників, які тримали оборону в Широкиному. Людмилі було важливо не те, щоб вони згадували її ім’я як волонтера, а те, щоб українські захисники знали, що це допомога із окупованого Новоазовська і що на окупованій території їх чекають.
«Коли була ротація, то ці хлопці із батальйону «Львів» підписали прапор і написали «патріотам Новоазовська», а одна маріупольська волонтерка передала мені його. Я цей прапор провезла на собі, вдома показала лише надійним друзям, які мали такі ж погляди і сховала. Але я зробила одну помилку. Я його сфотографувала, десь ця фотографія спливла і це стало приводом мене заарештувати. У мене залишилось фото прапору, але зараз цей прапор сховано на окупованій території і я, сподіваюся, що все ж таки зможу його дістати з того місця, де він схований», — розповідає Людмила Гусейнова.
Коли чоловік Людмили дізнався про арешт, приїхав її шукати, а йому сказали, що якщо він до завтра не принесе той прапор, то буде сидіти поруч. Тож він був вимушений бігти через Луганськ та Росію і виїжджати звідти тому, що через Новоазовськ і Маріуполь він вже не міг виїхати, бо його б заарештували — згадує Людмила. Їй на допитах вони показували роздруковане фото із прапором і за непокору знущалися. Так тривало 3 роки і 13 днів.
«Усі ті роки до полону ми на День незалежності збиралися у мене вдома у саду, ставили маленькі прапорці, фотографувалися. І коли я той підписаний прапор привезла додому до Дня незалежності — це були сльози, що вони (мої рідні і друзі) потрібні, що вони також патріоти Новоазовська і що Україна з нами. Це не можна передати словами. Той, хто жив тоді на вільній території, не зрозуміє тих відчуттів. Це так само як на Новий рік ми включали українське телебачення через супутник чи інтернет і дивилися привітання, чули рідну мову, інколи навіть бачили, як запускали феєрверки за українським часом і тоді розуміли, що ми не одні такі».
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS