Я хочу, щоб усі зрозуміли: у полоні можна вижити, не продати свою позицію і залишитися людиною — Людмила Гусейнова

У черговому ефірі програми «Звільніть наших рідних» — колишня полонена «ДНР» Людмила Гусейнова, яку звільнили 17 жовтня 2022 року.

Ведучі

Анастасія Багаліка,

Ігор Котелянець

Гостi

Людмила Гусейнова

Я хочу, щоб усі зрозуміли: у полоні можна вижити, не продати свою позицію і залишитися людиною — Людмила Гусейнова
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/hr-znr-2022-11-08_huseynova.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/hr-znr-2022-11-08_huseynova.mp3
Я хочу, щоб усі зрозуміли: у полоні можна вижити, не продати свою позицію і залишитися людиною — Людмила Гусейнова
0:00
/
0:00

Довідка: Людмила Гусейнова — провела в полоні 3 роки і 13 днів. Звільнена 17 жовтня 2022 року. Людмила — громадянка України, мешканка окупованого Новоазовська, громадська уповноважена з прав дитини в окремих районах Донецької області. Після початку бойових дій у 2014 році допомагала дітям з Новоазовського інтернату і регулярно збирала для них гуманітарну допомогу. Бойовики заарештували Людмилу у жовтні 2019 року за «обвинуваченням» «у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі та закликах до повалення державної влади «ДНР». За даними правозахисників, вона провела 40 днів в секретній тюрмі «Ізоляція», потім жінку утримували у Донецькому СІЗО. У 2021 році Людмилі Гусейновій присудили Національну правозахисну премію.

Як самопочуття наразі?

Людмила Гусейнова: Я хотіла розпочати нашу розмову зі слів вдячності всім моїм друзям, вам, всім, хто всі ці роки переживав і робив все можливе і неможливе, аби сьогодні я була у цій студії, була на території вільної України і могла говорити про тих, хто лишився у Донецькому СІЗО та на окупованих територіях.

Я себе відчуваю дуже щасливо і радісно. Це неймовірне відчуття свободи! Для немає для людини важливішого бажання, ніж бути вільною.


Читайте також: Вона казала: «Маємо боротися за дітей ОРДЛО, щоб вони не виросли нам ворогами» — журналістка про полонену Гусейнову


 Перші хвилини після звільнення…

Людмила Гусейнова: З перших хвилин звільнення нам надали дуже велику підтримку і допомогу. Було зрозуміло, що дівчат-військових, яких звільнили, зустрічало їх керівництво, і ми, цивільні, а нас було 12, були дещо розгублені. Але потім нас привезли в Дніпро в госпіталь, і все, що було необхідно, нам було надано. Практично з першої хвилини почалося медичне обстеження. Це була, я так розумію, комплексна робота Міністерства реінтеграції та  Координаційного центру.

А потім ми опинилися в руках волонтерів, і я не перестану дякувати дівчатам — Ользі та Олені, готелю «Баккара» — ми не могли собі уявити, що так можна було зустріти. Дівчата нам зробили манікюр, нас підстригли, тому що, наприклад, за три роки у мені не було можливості подивитися на себе у дзеркало. Коли ти приходиш і бачиш, на що ти перетворився…

  • За три роки у мені не було можливості подивитися на себе у дзеркало

Але на сьогодні ми стикнулися з певними проблеми — і досі ми не можемо отримати документи, зокрема, внутрішній паспорт. Коли нас обмінювали, нам не віддали документи. Ми проговорювали ці проблеми з представниками Офісу з прав людини. Трохи легше ця проблема вирішується тим, у кого до арешту був ID-паспорт або у кого, як у мене, друзі зберегли закордонний паспорт. У нас, принаймні, прийняли заяву на отримання паспорту. Але є проблеми у тих,  у кого немає таких документів і немає свідків, що підтверджують їх особистість. Тому у них навіть не прийняли заяву на отримання паспорту.

Медійність — чи варто висвітлювати інформацію про полоненого?

Людмила Гусейнова: Я зараз читаю про те, що зараз закликають не капіталізувати кожну особистість, тому що, мовляв, це підіймає її ціну на обмін. Можливо, я погоджуюся з цим в тому, що стосується військовополонених. А те, що стосується цивільних, то я вважаю, що про них потрібно говорити. І справа не в капіталізації. Кожна людина, яка там перебуває, має знати, що про нього пам’ятають. Різними шляхами інформація доходить туди: інколи є можливість поговорити з родичами, час від часу є зустрічі з адвокатом.

  • Кожна людина, яка там перебуває, має знати, що про нього пам’ятають

Дівчата, які перебували зі мною в камері, знали, що про мене пишуть, що про мене говорять. Проговорювалося про ту нагороду, яку мені дали у минулому році. І мені було дещо соромно, тому що були дівчата, які теж гідні того, щоб про них знали і про них говорили.

Зі мною в камері була дівчина Ольга, яка не бачила свою дитину два роки. Коли її забрали, дитині було чотири роки. Забрали її за те, що вона в Твіттері дозволила собі різко висловитися на адресу «влади ДНР». За те, що вона не приховувала те, наскільки вона любить Україну. І вона дивилася на мене такими очима, що, якщо б у мене була можливість щось сказати, я б сказала, що треба обміняти її, тому що у неї маленька дитина. І я зараз не знаю, як зробити так, щоб Ольга потрапила у найближчий обмін. І я не знаю, як потім зробити так, щоб її дитину можна було вивезти з окупованої території. І Ольга не одна така.

  • Я хочу, щоб про таких людей, які сидять за свою проукраїнську позицію, знали інші

І я не буду спати і жити тут спокійно, поки люди, яких я знаю особисто, перебувають там, на окупованій території. Як відбудеться їх звільнення? Хочеться, щоб завтра знову був черговий великий обмін, і Оля та інші дівчата були на волі. Хочеться, щоб завтра територія наша була звільнена, ми про це міряли. Думали — як це буде? Відкриються двері, прийдуть наші і скажуть: «Ви вільні!».

Як у тюрму доходила інформація?

Людмила Гусейнова: Я і досі не можу зрозуміти, чому немає технічної можливості для того, аби українське телебачення і радіо якось пробивалися би на окуповану територію. У нас в СІЗО був телевізор — телебачення тільки російське і тільки місцеве. Але коли ти хочеш почути, ти навіть в брехні знайдеш частинку правди. Ви, певно, знаєте, що і геббельсівська пропаганда, і російська пропаганда будується на тому, що дають 2% правди, а навколо цих 2% правди нагортають брехню. От я намагалася знайти ці 2% правди. І навіть коли давали якісь нарізки виступу Арестовича, який їх дуже бісить, або виступу Зеленського, в одному слові ти шукаєш правду. І починаєш порівнювати ті правди, які почули на різних каналах. Інколи при обговоренні цих шматків правди ми створювали собі цілісну картину про те, що насправді відбувається.

  • І геббельсівська пропаганда, і російська пропаганда будується на тому, що дають 2% правди, а навколо цих 2% правди нагортають брехню. От я намагалася знайти ці 2% правди

Що здивувало або надихнуло з побаченого після звільнення з полону?

Людмила Гусейнова: Я не можу сказати, що мене щось здивувало, я, скоріше, зраділа, що моя Україна не зламалася. Я зраділа від того, наскільки вона зараз згуртувалася. Я зраділа, що, не дивлячись на страшні руйнування, на бомбардування, ніхто не злякався. Я пишаюся своєю країною, пишаюся тими людьми, які тут живуть, і буду чекати своїх, щоб поділитися своєю радістю і бути з ними поруч.

Чи поруч сиділи військовополонені, яких захопили вже після 24 лютого?

Людмила Гусейнова: Ні. Коли почалася повномасштабна війна, у нас все залишилося так, як і було. Але влітку ситуація змінилася. У нас була камера, вікно якої виходило у двір, і були такі решітки на вікні, через які було видно, що відбувалося у дворі. Коли почали вести військовополонених — наших хлопців та дівчат, це було жахливе видовище. Їх водили з мішками на головах «ластівкою». Вони нічого перед собою не бачили, і їх просто штовхали. Там були поранені, яких теж штовхали. Вони падали, їх підіймали і волокли далі.

Серед тих, хто супроводжував полонених, були ті, які відносилися із співчуттям — працівники СІЗО. Але і було видно тих, хто з ненавистю бив цих людей. Більша половина наших людей дивилося на це і плакала. Тобто навіть ті, які підтримують «ДНР», які сидять за кримінальні злочини, вони стояли і плакали.

Але до нас військовополонених не підселяли. Їх тримали зовсім окремо і не було жодної можливості щось їм передати якось їх підтримати.


Читайте також: Червоний Хрест визнав, що не має доступу до тисяч українських полонених


Книга

Людмила Гусейнова: Я пишу книгу. Пишу не для того, щоб задокументувати і показати, як мені важко жилося або розповісти про тих поганих людей, що були зі мною поруч. Я хочу написати цю книгу, щоб було зрозуміло: там можна вижити і залишитися людиною. Можна не продати свою позицію, якщо вона у тебе є. Можна жити там і не боятися.

Я звертаюся до тих родичів, які чекають тут, на вільній території: робіть все можливе, щоб про ваших рідних знали інші. Звістки доходять і туди. А там дуже важливо знати, що тебе чекають, що про тебе турбуються. Адже коли немає цієї турботи, цієї любові, заради якої люди там виживають, перебувати там дуже важко.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS