Анастасія Багаліка
Ігор Котелянець
Ольга Мусафірова
«Життя в цій камері було схоже на філіал пекла» — історія трирічного полону Людмили Гусейнової
17 жовтня з російського полону звільнили волонтерку Людмилу Гуйсейнову, вона повернулася додому разом із 108 іншими жінками. Окупанти викрали її три роки тому — 9 жовтня 2019 року
Гості1
Людмила Гусейнова Фото: Ліна Кущ/зі статті у ВВС
Про історію Людмили Гусейнової, її трирічне перебування у полоні і умови утримання ми розпитали журналістку, подругу і офіційну представницю Людмили — Ольгу Мусафірову.
Довідка: Людмила Гусейнова — провела в полоні 3 роки і 13 днів. Звільнена 17 жовтня 2022 року. Людмила — громадянка України, мешканка окупованого Новоазовська, громадська уповноважена з прав дитини в окремих районах Донецької області. Після початку бойових дій у 2014 році допомагала дітям з Новоазовського інтернату і регулярно збирала для них гуманітарну допомогу. Бойовики заарештували Людмилу у жовтні 2019 року за «обвинуваченням» «у шпигунстві, екстремізмі, тероризмі та закликах до повалення державної влади «ДНР». За даними правозахисників, вона провела 40 днів в секретній тюрмі «Ізоляція», потім жінку утримували у Донецькому СІЗО. У 2021 році Людмилі Гусейновій присудили Національну правозахисну премію.
Як почувається наразі Людмила?
Ольга Мусафірова: Попри обстріли, попри ті дурні дрони і ракети, у мене другу добу такий настрій, який неможливо ні з чим порівняти, оскільки людина перебувала в умовах, які тільки умовно можна назвати людськими. Тим більше, наприкінці березня цього року у Людмили був ювілей — 60 років. І ми планували, що ми цей ювілей будемо гарно відзначати. Не сталося тоді. Проте у мене день народження 19 жовтня, і це для мене величезний подарунок.
Людмила зараз перебуває у Дніпрі, у реабілітаційному центрі, і проведе там певний час, оскільки три роки поспіль в таких умовах для здоров’я просто так не минули. У неї і до того були захворювання, на щастя не серйозні, але загострення відбулося. Тому їй потрібно зараз прийти до тями. Але настрій у неї такий, що ми з нею по суті так ні про що і не поговорили — ми тільки сміялися, ойкали, говорили, як це все круто, незважаючи на війну.
Читайте також: Вона казала: «Маємо боротися за дітей ОРДЛО, щоб вони не виросли нам ворогами» — журналістка про полонену Гусейнову
Три роки пекла…
Ольга Мусафірова: Перші сорок днів Людмила перебувала в ізоляторі суворого утримання «МГБ ДНР», який в народі називають «Ізоляція». Без зв’язку, без адвоката, без нічого. Ця історія для мене досі — біла пляма, я поки не знаю, що з нею там відбувалося.
Після того їй дали «днрівського» адвоката, і її перевели у СІЗО №1 міста Донецька в камеру, де сиділи 20 кримінальниць — тітки з серозними статтями: вбивство, розбій, грабування. І вона — політична з чотирма статтями: звинувачення у «шпіонажі на користь українців», звинувачення у «спробі повалення державного ладу «ДНР», «екстремізм» і «пропаганда на користь Україніи». Адвокат її потішив, каже — це десь 12-13 років, за нашими «законами».
Життя в цій камері було схоже на філіал пекла. І я думаю, що це було зумисно зроблено для того, щоб зламати її волю. Крім стресу, що людина з нормального середовища опиняється в тюрмі, вона ще й опиняється серед кримінальних злочинниць. До того, що у Люди і так астматичний синдром, додається те, що всі ті жінки курять у камері, де було лише одне малесеньке віконечко. Вона попросилася на іншу «шконку» і дихала у те віконечко.
- Коли ув’язнені сідали їсти, вона казала українською мовою: «Дівчата, смачного!». І вони відповідали: «Дякуємо!»
Через певний час сокамерниці почали розповідати їй свої історії, а Людмила дуже добре вміє розмовляти з людьми на рівні професійного психолога. Вони почали жалітися. Закінчилося це тим, що вони почали спільно їсти за столом, не кожна — на своїй тумбочці, влаштовуючи бійки, а спільно. І коли сідали, вона казала українською мовою: «Дівчата, смачного». І вони відповідали: «Дякуємо!». Люда взагалі російськомовна у побуті, і вона шліфувала свою українську мову в тюремній камері.
Через два роки, коли тюремщики зрозуміли, що не кримінальниці її поламають, це вона їх переналаштує на свій лад, її перевели у більш сприятливе середовище. Там було п’ятеро чи шестеро сокамерниць, вже не з такими тяжкими статтями і більш притомні. Але простір — 5 на 6 метрів квадратних, і останні півроку у них не було жодної прогулянки.
Вона двічі перехворіла на COVID-19. Перший раз — із втратою свідомості. Тоді вперше до неї викликали фельдшера, який зробив їй якийсь укол і сказав, що нічого страшного немає. Те, що вона весь час кашляла, сприймалося як належне — то ж не курорт, що ви хочете? Всі наші вимоги, щоб до неї пустили хоча б представника Червоного Хреста, були проігноровані.
Ті умови, в яких перебувають на окупованих територіях наші полонені, за всіма стандартами не підпадають під умови, в яких можна тримати людей, а тим більше — жінок. Наприклад, така деталь: змоги митися у них там не було ніякої. По-перше, не було води. І коли з дому передавали через передачу питну воду у пляшках, то жінки влаштовували собі таким чином «баньку» — в камері за шторкою. Там була просто заткнута дірка у підлозі — це такий унітаз, вони називали це тюремною мовою «дучка». Дірку вони затикали, тому що з неї йшов неймовірний сморід і звідти вилазили пацюки в камеру. Так от, цю «дучку» витягали, одна поливає а друга — миється.
«Суд» без вироку
Ольга Мусафірова: Два роки тривало «слідство». Я б хотіла назвати ім’я «слідчого» — такий собі Олексій Тягливий. Щось мені на думку спадає, що це хтось із колишніх донецьких слідчих. Передаю величезний привіт, я тебе обов’язково знайду.
Так от, він шукав склад «злочину» в її постах на Facebook — де тут «шпіонаж», те тут «тероризм», «екстремізм». Хоча навіть за його такої запопадливості нічого серйозного знайти не вдалося, крім безлічі фотографій, як діти отримують цукерки, як вони міряють чобітки і курточки, як читають книжки. Це злочин?
Зрештою, справу таки передали до суду. Розслідували два роки. І почалися привози Людмили на «суд». Тримали її по дві години і більше у тюремному «стакані» — машина, де ні сісти, ні стати. Почекали-почекали, немає «судді» — поїхали назад.
Всього було два чи три засідання. Наскільки я знаю, вироку чи якогось остаточного рішення не було. Причина — трагікомічна: не стало кому возити ув’язнену на суд, бо всіх конвоїрів погнали а фронт. Мабуть, і суддів погнали, тому що не було кому вироку винести.
Читайте також: «Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії
«Вона хотіла, щоб першими звільнили військових…»
Ольга Мусафірова: Я не буду уточнювати, яким чином, але інколи мені вдавалося спілкуватися з Людмилою, тобто в динаміці я знала розвиток процес і знала про її настрої. Буквально три чи чотири місяці тому вона казала: «Я розумію, що першими треба звільняти наших бійців, які нас захищають». Тобто людина, яка сидить у полоні з 2019-го року свідомо ставить на перше місце звільнення бійців, які потрапили у полон вже під час повномасштабного наступу після 24 лютого.
Тому її звільнення я сприймаю як величезне диво і величезну радість. І у мене зараз відчуття відновленої справедливості — вона таки прийшла, коли сили вже були на нулі. Адже не можна весь час сподіватися, що воно настане, а воно ніяк не настає. І в той момент, коли не знаєш, що сказати на розраду і що можна ще придумати, відбувається обмін. Я щаслива.
Читайте також: Україна повернула з російського полону 108 жінок (відео)
Що можна порадити родичам тих, хто ще перебуває у полоні?
Ольга Мусафірова: Якщо у вас є контакт із тими, хто займається громадською діяльністю на окупованих територіях, то дуже треба зважати на кожне слово і у публічному просторі, і у соціальних мережах, тому що це читають. Коли я зрозуміла, що фейсбучні пости, зокрема, і мої, приєднані до «кримінальної справи» Людмили, мені стало зле.
Коли тільки Людмилу помістили за ґрати в «Ізоляцію», тоді ще була омбудсменом Валерія Лутковська, я побігла до неї на прийом. І вона, і інші посадовці мені радили — у жодному разі не треба це виносити на загал, оскільки публічність заважає обміну. Тому перші місяців вісім я мовчала, бо я дослухалася до того, що мені говорять ті люди, які, як мені здавалося, набагато більше розуміються в специфіці обміну. Але коли я зрозуміла, що нічого не відбувається, а про те, що Людмила сидить, знає тільки її родина, я і двоє-троє людей, з ким я поділилася, а більше ніхто, мене взяли дуже серйозні сумніви — а яким чином тоді можна в Об’єднаному центрі по поверненню заручників мотивувати, коли ти туди приходиш на зустріч? Чим моя полонена краща за інших? Про неї ж ніхто не знає.
Читайте також: Правозахисник та співзасновник Громадського радіо Максим Буткевич у полоні росіян
І тоді я на власний ризик, на власний розсуд сказала, що буду писати про неї, буду виходити в радіоефіри, буду робити все для того, щоб люди в Україні дізналися про Людмилу Гусейнову. Це жахливо, коли ми розуміємо, що дії однієї активної людини, яка займається визволенням певного полоненого, підіймають вагу у цьому умовному переліку полонених все вище, вище на топові позиції, а інші залишаються внизу. Тому я усвідомлювала, що я мушу подбати про Людмилу. Я знала, що вона мусить бути піднята на топову позицію.
Я хочу, щоб в окупованих Донецьку, Луганську, Криму, щоб у Росії знали, що ми нікого з полонених не забули. Жодної людини. На моє глибоке переконання, гласність тут працює на плюс.
Випуск програми виходить за підтримки Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
