Скрін з відео
«Громадському радіо» вдалося поговорити з чоловіком із Гостомеля, якого російські військові в колоні з 10-ти машин 7 березня вивезли до Білорусі без узгодження з українською стороною. По суті — викрали. Там його та інших гостомельців, які вже більше тижня перебували у стресовому стані, використали для зйомок пропагандистських відео на телеканали РФ.
Ми верифікували події, зазначені нижче, зі слів ще однієї особи. Вона також була вивезена в цій колоні (з вулиці Рекунова, 5 і 7). Особа відмовилась давати нам розгорнуте інтерв’ю і посилатися на її ім’я.
Публікуємо пряму мову чоловіка, але без імені. У Гостомелі він жив із дружиною, займався господарством, виховував 13-річну доньку.
Гостомелець: Я живу в Гостомелі 33 роки. Вже деякі пишуть у Facebook «зрадник». Вони глибоко помиляються. А як це було… Ми коли туди приїхали. Я їм кажу: «В Україні я живу 33 роки. Я російською розмовляю весь час. Я не українець, я не росіянин. За ці 33 роки ніколи мені ніхто нічого не сказав, жодних націоналістів, я не бачив в Україні. Неправда, немає їх».
А далі мене запитали: «Ну як щодо російських військ?». Я говорю: «Можу сказати «дякую, що життя врятували»». Вони всі мої слова прибрали і саме це показали по всіх російських каналах. Наголос такий зробили.
Ті, що мене знають по Гостомелю, всі кажуть: «Не звертай уваги, якби ми тебе не знали, ми б повірили, а так…». У мене брат був старший, помер у 2020 році, він у Радянському Союзі в Афганістані воював, йому 55 років було, він їздив до АТО на Донбас, полонених забирав, убитих привозив… Я зрадником ніколи не був. Хоч я за національністю не українець, я за цю країну життя віддам, якщо треба буде.
Ми 12 діб сиділи у підвалі. Останні чотири доби російські військові прямо заїхали до наших підвалів. Я живу у 5-поверховому будинку на першому поверсі, у мене дочка 13 років та дружина.
З перших днів ми самі бігали до підвалу. Щодня у нас в Гостомелі гуркіт, адже через Гостомель цей «бруд» російський йде. Ризикувати у квартирі — самі розумієте. Ми сиділи в підвалі. І останні 4 доби ми були вже заручниками.
Ми сидимо, чуємо танки, боялися всі. Я не боявся за себе, боявся за дочку. Життя не бачила ще, думаю: «Не дай Бог». Чуємо, один танк заїхав, другий. Потім чуємо, кувалдами наші помешкання виламують. Вони займали лінію оборони, автоматники по квартирах заходили. А ми сидимо і думаємо, ось-ось і до нас. Ми двері зачинили у підвал. І до нас почали тарабанити ці «герої». Ми не відчиняємо. Пауза, я говорю: «Ну, хлопці, що буде, то буде. Якщо нас тут поховають… Відчиняйте». Ці військові нам: «Ви не хвилюйтесь, ми за вашу безпеку переживаємо…».
Потім вони кажуть: «Ми завтра о 4-й ранку їдемо на Київ». Ми нічого не говоримо їм: зможете, не зможете. Ну навіщо? У них автомати в руках, що попало можуть зробити, це я знаю. З вечора вони нас загнали у підвал, ще з сусіднього підвалу до нас людей загнали. Наш підвал — тіснота, дихати нічим, світла немає. Ми мовчимо, чекаємо 4 ранку.
Вранці години о 7-ій вони нам відкрили подихати, далеко ми не розходимося. Вони будинок зайняли під свою оборону. Ми дивимося, навпаки нарощують танки, БТР, БМП. Ніхто нікуди не їде. Звісно, це впливає на наш настрій.
Це було 7 березня. Я переживав, що вони впритул поставили ці танки, наші почнуть їх бомбити, танки горітимуть. Я за радянських часів служив у десантних військах, тому я розумію це все. Почав переживати, що воно горітиме, а ми під будинком, ще будинок може розвалитися, братська могила буде, живцем нас можуть поховати…
І тут о 2-й годині дня вони кажуть: «У кого є машини, бігом стрибайте в машини свої, вибудовуйте колону, ми вас проведемо до військового містечка (район Гостомеля – прим. ред.) і на бік Білорусі». Я думав, тільки жінок і дітей. Дружині говорю: «Давай, з донькою, збирайся». Дружина почала плакати. Я вже почав їй криком казати: «Давай бігом, збирайся». Я їх виводжу, у мене машина теж є, я виходжу — у неї переднє колесо прострілене. Я хотів поміняти, а там якраз такий гуркіт почався з усіх боків… Мені сказали: «Стрибай у машину і їдь теж». Який дурень відмовиться виїхати?
І я до сусіда з донькою та дружиною стрибнув у машину. Вони нас змусили відкрити всі вікна (якщо раптом якийсь снаряд — можуть бути уламки). Колона вишикувалася. Їхні БТР нас провели до військового містечка. І далі вони по рації повідомляли блокпости свої, і під Чорнобилем ми проїхали.
Видно, це та дорога, звідки вони до нас зайшли. Ми заїхали на територію Білорусі, жодної митниці нічого не було. Нелегально вийшло.
Вони нас насильно ніби й не змушували, а хто відмовиться? Кожен хотів із цього підвалу втекти. Там така морока, такий тиск на психіку. Там збожеволіти можна було, 12 діб у підвалі. Досі чую якийсь гуркіт — реагую якось не так…
У Катюжанці, коли російські військові нас зупинили, дивлюся: чеченці, кадировці. Я за національністю аварець із Дагестану. А ці чеченці — вони нам дуже близькі. Але є чеченці, а є кадировці. Поряд чуємо: «Зброя є?». А хлопець із нашої колони відповідає: «Та ні, яка зброя». Той: «Ну, дивись, якщо знайду, всю колону розстріляю» — таким нахабним тоном.
Не дай Боже, якщо когось там би перемкнуло, вони справді могли перестріляти всю колону…
9 легкових машин було. У кожній щонайменше по 4–5 людей, плюс діти ж були…
Плюс «Газель» синього кольору, тентована. Там людей 20 як мінімум було забито. Вона їхала з нами, обламалася біля Іванкова. (Там є такий пам’ятник — яйце висотою як зріст людини). Там по колу обстріляні БТР, що згоріли, всі їхні. Там ця «Газель» у нас стала, обламалася. Досі невідомо, де вона, де ці люди…
Проїжджали Чорнобиль, реактор, заразом «екскурсію побачили». Звичайно, краще б цього не бачили. Дорогою, коли їхали — страшне було. І ліворуч, і праворуч — розірвані машини, прострілені. Люди, які жили в приватних будинках… Вони день терплять, другий, вони терплять. Там, де менше людей — вони легше піддаються паніці. Вони стрибають у свої машини та їдуть. А їх зустрічають «герої» (російські військові) та розстрілюють. Це правда. Я особисто бачив ці машини. Багато такого було дорогою.
У Білорусі зустріли нас у якійсь двоповерховій будівлі, журналісти запитували, як, що було у дорозі. Я цілком нормально говорив: «Так, звичайно, спасибі, що ми живі звідти пішли». І вони виставили саме ці слова. Я казав, що жодних фашистів в Україні ніколи не було, це неправда. Я особисто російськомовний, мене ніхто не зачепив за 33 роки. Але це в сюжет не потрапило.
Нас після зйомок поселили до готелю «Прип’ять». Приїжджали волонтери їхні нагодувати. Особливо нічого не розпитували. А так, якщо розмова у нас якась починалася на цю тему, то вони: «У вас там фашизм». Я говорив з другом-сусідом, що з ними безглуздо в дискусію йти.
Другого дня нас переселили до гуртожитку. Я говорю: «Слухай, якщо на третій день залишатися, переселять уже, напевно, в якусь стайню». І на третій день ми вчора поїхали у Європу. Поляки дуже тепло зустрічали.
Наприкінці нашої розмови гостомелець висловлює хвилювання щодо долі людей, які лишилися в «Газелі», що зламалася біля Іванкова. «Громадське радіо» просить читачів, якщо їм щось відомо про це, повідомити нам. За словами нашого джерела, у цій машині був хлопець на інвалідному візку. Також родина чоботаря, який працював біля магазину «М’яссіто».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS