Фото - Pixabay
Час від часу журналісти різних медіа, згадуючи перші місяці повномасштабного вторгнення, розповідають, як їхня робота допомогла слухачам/глядачам/читачам врятувати життя. Люди моніторили інформацію про «зелені» коридори, переміщення військової техніки росіян, вибудовуючи власні евакуаційні маршрути. Представниця Інституту масової інформації у Луганській області поспілкувалася із медійниками релокованих видань і розпитала про випадки, коли їхня робота або позаредакційна діяльність допомогла місцевим або вплинула на ситуацію.
У березні 2022 року онлайн-видання Popasnaya.City організувало збір грошей на поховання загиблих містян, розповів головний редактор видання Ярослав Несетернко.
За його словами, співробітники фірми ритуальних послуг відмовлялися їхати до міста через щільні обстріли. Тож, тіла загиблих та померлих попаснян лежали у будівлях та на вулицях.
Втім, як вдалося дізнатися Ярославові, були серед співробітників і ті, хто готовий за гроші приїхати до міста та допомогти з похованням людей.
«Дзвоню я керівниці цієї фірми і вона каже: у мене у машині 10 тіл лежить і я знаю, де по місту ще 15 — родичі подзвонили і сказали забрати. Але мої копачі не хочуть їхати — я їм маю платити зарплату, 1000 гривень кожному за рейд. Вони їздять по Попасній, збирають тіла, а потім їдуть у безпечніше місце, біля Врубівки, на інше кладовище і ховають їх там», — згадує головред Popasnaya.City.
Редакція оголосила збір і за добу їм задонатили 30000 гривень. Гроші перехували фірмі ритуальних послуг, а ті, своєю чергою, передали списки людей, кого владося поховати.
«Ми потім публікували ці списки — кого, де поховали, фото табличок. Досвід не дуже. Ми мріяли про краудфандингову платформу. Коли я писав заявку, думали дитячі майданчики встановлювати у місті, а довелося збирати гроші, що попаснян собаки не тягали містом», — додав Ярослав Нестеренко.
Згадав головред і як під час огляду бомбосховищ Попасної в одному з них натрапив на людей, які скаржилися на холод і просили дати їм буржуйку.
«Я зробив відео, наступного дня влада це відео помітила і співробітники ГСПЧ-30 привезла буржуйку», — розповів Нестеренко.
8 травня 2022 року українська армія була змушена відступити з Попасної, так місто опинилося під російською окупацією. За даними Ярослава Нестеренка, у місті залишається близько 200 людей. Вони переважно пенсійного віку. Окупанти не відновлюють зв’язку в місті, щоб місцеві не мали можливості передавати інформацію до Збройних сил України.
У травні 2022 року в інтерв’ю ІМІ Ярослав Нестеренко розповідав, що виїхав з міста 8 березня – коли зрозумів, що не може повноцінно працювати.
«Журналістика має допомагати, а не хайпувати. Історії людей, земляків, переселенців я розповідаю саме тоді, коли вони хочуть, аби їх почули. А ще, тоді, коли вони потребують розголосу й підтримки», — розповідає двічі переселенка, журналістка Марина Терещенко.
Вона звертає увагу, що чимало підприємців з Луганщини переїхали у більш безпечні регіони України та зараз намагаються відновити свої бізнеси чи просто хочуть працювати тільки на себе. А Марина, своєю чергою, намагається допомогти їм.
«Люблю таких людей. Вони запалюють своїм оптимізмом та незламністю. Є історія, якою журналіст в мені пишається — історія Манани Гоголадзе. В Сєвєродонецьку вони з чоловіком побудували кафе «Суліко». Одарі власноруч робив меблі, вона готувала, син з невісткою завжди були поруч. Це було знакове місце. Потім прийшла русня. Вони не врятували геть нічого», — додає медійниця.
Влітку 2023 року Марина дізналася, що Манана в Києві. Вже майже місяць на той момент працював її МАФ з грузинською випічкою — «ХачапурІКІ».
«Ми поїхали туди з чоловіком, наобіймалися, зробили фото, зняли відео, я написала текст. Досі отримую сповіщення в соцмережах, що хтось із земляків по тому тексту завітав до Манани. Такий собі «флешмоб» з фотографій з Мананою в стрічці. Це так гріє. Журналіст в мені розуміє, що щось було зроблено правильно, а людина в мені думає, як допомогти ще», — говорить Марина.
Вона додає: це не поодинокий випадок в її практиці. До цього був репортаж з релокованої Авдіївської лікарні у Києві — переселенці дізналися й пішли укладати декларації та знайомитися з лікарями.
«А потім мені писали «дякую, так приємно, коли лікарі теж переселенці й розуміють твоє становище, не виписують купу зайвого», — згадує журналістка.
Разом зі Свої.Сity, де донедавна працювала Марина, та читачами й всіма небайдужими людьми вдалося зібрати гроші для сєвєродончанки Любові Павленко. Вона — кравчиня й потребувала спеціального розкрійного столу, який легко буде возити з собою по зйомних квартирах. Тепер вона відшиває постіль для військових на шпиталі. Це її волонтерство.
«Я вважаю, що журналістика в наші буремні часи має трансформуватися, тому зараз, коли працюю з молодими журналістами в якості менторки, акцентую на тому, що завжди слід думати, чим ти як журналіст можеш допомогти. Мене колись вчили, що можна бути або успішним журналістом, або хорошою людиною. Я прагну бути хорошою журналісткою та вчу цьому інших», — додає журналістка.
Згадуючи початок окупації Старобільська, де до 2022 року працювала релокована з Кадіївки «Телегазета», головний редактор Дмитро Шенгур зазначає: значна частина колективу редакції брала участь у мітингу спротиву окупації.
«Звичайно, робили з цього відео. Ця публікація зіграла свою роль, запустивши низку схожих акцій по Луганщині», — наголошує Дмитро.
Також, за його словами, редакції доводилось допомагати правоохоронцям у пошуку доказів — неодноразово звертались за посиланнями на матеріали, опубліковані російськими медіа.
Платформа «Свій дім», що збирає свідчення українців про зруйноване житло і місця сили, провела перший благодійний збір — збирали гроші на відпочинок для вісьмох дітей, які розповіли платформі про свої втрачені домівки.
«Нашу ініціативу підтримали 150 благодійників. Разом ми зібрали 68 тисяч гривень на шість путівок і трансфери для дітей-переселенців. Ще дві путівки придбає благодійний фонд «Голоси дітей», який приєднався до нашої акції. Тож, замість сімох дітей, як ми планували на старті, на відпочинок поїдуть вісім», — розповіла редакторка платформи «Свій дім» Юлія Ступка.
Серед них Вікторія Колеснік. У свої 14 років вона — двічі переселенка. Жила в Луганську, потім у Сєвєродонецьку. Мама Вікторії, Ганна Колеснік, вдячна всім за донати: «Донька вже «майже доросла», і, можливо, це її остання поїздка до табору. Вона хоче знайти там нових знайомих і добре провести час перед навчанням».
Вікторія разом з іншими героями публікацій «Свій дім» — Юлією Ігнатенко, Єгором і Олесею Цокур — їде на 12-денну зміну до екокемпу Forest Land на Львівщині в курортній зоні Карпат.
Іван і Анастасія Цісарук, які втратили свій дім в Ізюмі, відпочинуть в екотаборі «Паланка» Дніпропетровської області. Це кемп який має вигляд українського поселення козацьких часів.
12-річний Іван Грищенко з Ірпеня, будинок якого знищили росіяни, поїде до табору Clever Camp Severynivka в передмісті Києва. Там хлопчик зможе активно проводити час та вчити англійську.
Попри те, що релоковані видання Луганської області майже втратили матеріальну базу (не багатьом вдалося вивезти робочу техніку), вони дуже швидко відновили роботу у нових містах. Нині у пріоритеті для них — підтримка земляків через розповіді їхніх історій та висвітлення того, що відбувається в окупації.
Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ у Луганській області, журналістка Громадського радіо
Написання цього блогу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проєкт USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS