Ілюстративне фото: Національна поліція України / Примусова евакуація родин з дітьми з деокупованої Херсонщини
Війна принесла багато випробувань 14-річній Юлії Тарутенко. Спочатку, через різність поглядів, у тому числі політичних, їх з мамою залишив тато. Потім пішов служити до ЗСУ її улюблений братик Роман, який пізніше потрапив у полон з «Азовсталі». А потім вони з мамою, бувши ріднею такого військовополоненого, змушені були два роки виживати в окупації, у рідному селі на Херсонщині, де залишилися переважно проросійськи налаштовані мешканці.
На щастя, у лютому цього року Романа, нарешті, звільнили з полону через обмін військовополоненими. І хоча сам був неймовірно змучений, хлопець кинувся рятувати рідних. Як вдалося вирвати мати з сестричкою з лап окупантів, нам розповів сам Роман Тарутенко (імена та прізвища героїв змінені з міркувань безпеки членів родини) та співкоординаторка проєкту Української мережі за права дитини «Шлях додому», фахівчиня соціальної роботи Анастасія Халіулова.
Взаємовідносини між татом і мамою в родині Тарутенко погіршилися давно через побутові проблеми. Але коли в Україні почався Майдан, а потім — війна між Україною та Росією, то до побутових непорозумінь додалися ще й різні політичні погляди, причому не лише батьків, а й їх чотирьох дітей.
«Нашому старшому брату наразі 35 роки, мені — 25, середній сестрі — 22 і молодшій тепер уже 14, — перераховує Роман. — Від початку протистояння України з Росією батько став дивитися російські телеканали, і в родині оселився, скажімо так, дух недоброти: агресія, злоба… Батьки, здається, і так втомилися одне від одного, а політичні події ще додавали олії у вогонь».
Діти дивилися на батьків і в результаті страждали, особливо найменша Юля. Так продовжувалося майже до кінця 2019 року, коли всі діти, крім молодшої, досягли повноліття і стали жити окремим життям. Роман, наприклад, пішов служити до лав ЗСУ.
«А батько поїхав сам жити до Криму, сказавши мамі: «Ти Юльку народжувала, то сама і виховуй»».
Отже, станом на 24 лютого 2022 року мати залишалася вдома тільки з Юлією. Херсонщину окупували одразу і для українського військовослужбовця приїзд до рідного села став просто неможливим. Тим більше, що він і сам ніс службу:
«На момент повномасштабного вторгнення я був на блок-посту поблизу Маріуполя. А про те, що відбувалося в рідному селі, знаю зі слів рідних. Вони прокинулися — і вже під Росією. Причому треба розуміти ситуацію в селі: люди, які підтримували Україну, переважно, виїхали. З проукраїнськи налаштованих залишилися ті, хто виїхати не міг, бо їх тримали особисті обставини. Тому більшість мешканців складається з тих, хто був або нейтрально налаштований, або відверто підтримував прихід Росії».
Мати не відчувала в собі сил, щоб самотужки вивезти Юлю на територію вільної України і налагодити нове життя. Тож дівчинка мусила залишатися в рідному селі і щодня не лише боятися за долю брата, а і за їхнє з мамою життя. Бо невдовзі лояльні до росіян односельці почали доносити на тих, хто був за Україну.
«Зливали всіх підряд — і жінок, і людей похилого віку. Наприклад, нашу вчительку з біології через те, що вона підтримувала Україну, спочатку росіяни сильно побили, а потім кинули «в яму», тобто, у катівню. Мордували її там, бідну, два місяці, потім відправили додому. Та щомісяця до неї приходили, били її, докоряли, що вона «ждун», який чекає на Україну. Це робили «денеерівці», бо росіяни могли розстріляти, що не раз бувало в селі, коли вони напивалися та йшли робити шмон по хатах. Тоді розстрілювали тих, хто їм не подобався, щоб тримати у страху інших.
Коли поміняли програму, зокрема, ввели російські мову та літературу і їхню переписану історію, деякі вчителі відмовлялися далі ходити на роботу. Тож їх також били».
Діставалося й дітям і, зокрема, Юлії Тарутенко. Але не від росіян, а від своїх запроданців.
«Дітей примушували брати участь у всяких зборах, які влаштовувалися на різні свята, — продовжує Роман. — Під час цих заходів велася агітація за росію. Якщо хтось не приходив, то одразу починали питати: «Ти що, за нацистів?» І взагалі, там кожен має бути «як всі» і робити, «що роблять всі».
Це якраз торкнулося моєї молодшої сестри, бо у своєму підлітковому віці вона не хоче прогинатися під когось, не хоче курити, пити, як її однолітки, тож вона стала вигнанницею. Причому підбурювали на цькування самі вчителі, які залишилися викладати. Деякі спеціально викликали Юлю до дошки і цькували перед класом. Юля тепер настільки замкнулася, що і мені не сильно розповідала про всі ті знущання, що їй довелося пережити. Але розповіла, наприклад, про такий випадок. Вона сиділа за партою сама, а коли вчителька казала, щоб хтось із нею сів, то однокласники відказували, що краще сядуть поруч з бомжем, ніж «з оцією»».
Мати Ольга Тарутенко і так тримала нейтральну позицію. Але пізніше вона почала «грати в дурника». Тобто, прикидалася, що зовсім не стежить за розвитком подій, не розуміє, що коїться, бо їй «то не цікаво». «Гра в дурника» врятувала жінку, навіть, тоді, коли вона не пішла на псевдореферендум, який проводила Росія на окупованих територіях. Тоді в їх будинок прийшли озброєні російські солдати. Та, на щастя, того разу їй вдалося їх переконати у власній неосвіченості.
Так, у страху, з образами та погрозами Ольга та Юлія Тарутенко прожили ці два роки. Роман ніяк не міг їм допомогти, тому що потрапив у полон до росіян.
«Я отримав мінно-вибухову травму та контузію і в результаті попав на «Азовсталь», у «больнічку», яку всі називали «железякою». І там через старлінк мені вдалося під’єднатися до зв’язку. 18 квітня 2022 я востаннє перекинув гроші своїй матері. Більше у нас не було можливості спілкуватися. Бо з «Азовсталі» мене забрали у полон».
Роман провів у полоні в Оленівці та у Горлівці двадцять з половиною місяців. Цей сильний хлопець пережив усе: знущання, залякування, намагання росіян зневірити наших воїнів у тому, що в Україні про них пам’ятають… Окремим тягарем на душу Романа лягала невідомість про долю рідних, про те, чи вони ще живі.
У той самий час і мати, і навіть батько намагалися розшукати Романа, і їм це вдалося. Хлопець отримав листи від рідних.
«У Горлівці працювала волонтерська пошта. Нею мені передали листи. У січні 2023 року — від тата. Це був хороший лист, він, як міг, висловив підтримку та написав, щоб я ні в якому разі не залишався в Росії, а йшов на обмін. А потім, у лютому, прийшов лист від мами, де головною новиною для мене було те, що вони з Юлею живі-здорові».
Коли Романа обміняли, то він спершу повернувся до своєї службової частини. Йому конче потрібно було отримати медичну допомогу, пройти реабілітацію. Та найперше, що він почав робити — намагався знайти шлях, як вивезти рідних на територію вільної України!
«Через родичів я знайшов новий телефон мами, і коли подзвонив їй, пам’ятаю, сказав: «Мамо, я народився». Після того я поставив матір перед фактом, що заберу їх з Юлею до себе. Пообіцяв і собі, і матері, що доглядатиму та турбуватимуся про сестру. Я хотів забрати й старшу сестру з братом, щоб згуртувати всю родину, але вони їхати відмовилися, у кожного на те були свої причини. Я звернувся до адвокатки, яка проконсультувала, як мені діяти, щоб забезпечити моїх рідних, коли вони приїдуть, які є статуси, пільги, можливості тощо».
Утім адвокатка не змогла підказати Роману, як йому вивезти сестру з матір’ю. Та хлопець не здавався. У результаті невпинних пошуків він знайшов знайому, яка звернулась особисто до Віцепрем’єр-міністерки ‒ Міністерки з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірини Верещук. Пані Ірина передала інформацію у відділ у справах депортованих та санкційної політики Директорату захисту прав громадян, постраждалих внаслідок збройної агресії. І вже начальник профільного відділу Мінреінтеграції скерував Романа до фахівців проєкту «Шлях додому» Української мережі за права дитини, які у співпраці з партнерами допомогли родині.
«Ми зв’язувалися безпосередньо з мамою дівчинки — Ольгою, — розповідає співкоординаторка проєкту «Шлях додому», фахівчиня з соціальної роботи Анастасія Халіулова. — Щоразу у співпраці з людьми, яким ми допомагаємо, знаходимо свої підходи. Виходячи з обставин родини Тарутенко та психотипу Ольги, ми придумали для їх виїзду легенду, яку вони мали представляти росіянам по ходу слідування, щоб їх пропустили. Ми допомогли Ользі та Юлії з транспортом і супроводжували весь час, від підготовки до виїзду — до зустрічі з братом у Києві. Та, власне, наші фахівці працюють з дівчиною і зараз».
І от, після кількох років розлуки, Роман, Юля та їх мати зустрілися у Києві та змогли обійняти одне одного.
«Юля плакала, — згадує Роман, — обіймала мене, а я чомусь навіть плакати не міг. Спочатку я винайняв квартиру у Києві. І там помітив, як змінилася сестра. До війни у неї в одній з соціальних мереж були 12 тисяч фоловерів, бо вона була жвава, активна дівчина. Але прихід Росії на нашу землю перетворив її на замкнену дитину, з якої слова не витягнеш.
Купували їй одяг, то вона не могла одягнути плаття, настільки Юля зачинилася зсередини, звикла ходити в джинсах і не може приймати все гарне, те, що їй би хотілося».
Потім Роман проходив реабілітацію на заході України. А його мама с сестричкою відвідували психотерапевта та різні процедури у санаторії. Та тепер родина оселилася у Запоріжжі, в орендованій Романом квартирі. Юлю потрібно реабілітувати, і знову на допомогу прийшли фахівці з Української мережі за права дитини.
«З поверненими дітьми і дорослими працює наша психологиня. Так само ми оцінюємо, чим можемо допомогти, з’ясовуючи, що потрібно дитині найперше. Часто забезпечуємо повернених людей одягом, засобами гігієни, планшетами, репетиторськими послугами, спрямовуємо на медогляд… Разом з Романом і самою дівчинкою ми намагалися визначились, з чого почати, щоб Юля могла продовжити навчання, знайти нових знайомих за інтересами», — пояснює Анастасія Халіулова.
«Для Юлі ми підібрали дистанційне навчання, — доповнює брат. — Але зараз вона має пробіли в українській програмі. Щоб сестра змогла піти до школи у вересні, їй потрібно попрацювати добре з репетитором. Я ж планую ще трохи реабілітуватися, організувати життя рідних і повернутися захищати країну».
Матеріал підготовлено у межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території, який реалізує «Українська мережа за права дитини».
Партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.