Тімоті Снайдер — професор історії Єльського університету, автор книг про фашизм, тоталітаризм та історію Європи.
Громадське радіо у двох частинах публікує переклад його нової статті, яка вийшла під заголовком «За Україною майбутнє. Війна між демократією та нігілізмом».
Перша частина: «Риторика Путіна нагадує риторику Гітлера аж до плагіату» — Тімоті Снайдер
«У неділю перед тим, як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, я передбачив по американському телебаченню, що Зеленський залишиться в Києві, якщо Росія вторгнеться. Мене висміювали за це передбачення, як і коли я передбачив попереднє російське вторгнення, і небезпеку, яку представляв президент США Дональд Трамп для американської демократії, і Трампову спробу перевороту. Колишні радники Трампа та президента Барака Обами не погодилися зі мною на лекції в Єльському університеті, де я викладаю. Вони лише відображали американський консенсус. Американці схильні бачити війну в Україні в довгій тіні терактів 11 вересня та американських моральних і військових поразок, які послідували за ними. В адміністрації Байдена чиновники побоювалися, що ставши на бік Києва ризикують повторити падіння Кабула.
Серед молодих людей і серед політичних лівих глибше занепокоєння виникло через відсутність національного розрахунку щодо вторгнення в Ірак, виправдане на той час тим, що знищення одного режиму створить tabula rasa, з якої природним чином виникне демократія. Ідіотизм цього аргументу змусив покоління засумніватися в тому, що війна та демократія можуть мати щось спільне одне з одним. Занепокоєння з приводу чергових воєнних дій було, можливо, зрозумілим, але схожість між Іраком та Україною була лише поверхневою. Українці не нав’язували власне бачення іншій країні. Вони захищали своє право обирати власних лідерів від вторгнення, спрямованого на знищення їхньої демократії та знищення їхнього суспільства.
Адміністрація Трампа поширила цинізм з іншого боку. Спочатку Трамп відмовив Україні в озброєнні, щоб шантажувати Зеленського. Тоді він показав, що президент США спробував би переворот, щоб залишитися при владі після поразки на виборах. Спостерігати, як співгромадяни гинуть, намагаючись повалити демократію, — це протилежність ризику життям заради її захисту. Звичайно, якщо демократія стосується лише більших сил, а не етики, тоді дії Трампа мали б повний сенс. Якщо хтось вірить, що капіталістичний егоїзм автоматично стає демократичною чеснотою, а брехня про те, хто переміг на виборах, є просто висловленням думки, як і будь-який інший, тоді Трамп є нормальним політиком. По суті, він нахабно персоніфікує російську ідею про те, що цінностей і правди немає.
Американці здебільшого забули, що демократія — це цінність, заради якої обраний посадовець — або громадянин, якщо на те пішло — може вибрати жити чи померти. Ризикнувши, Зеленський перетворив свою роль із незначного учасника скандалу Трампа на героя демократії. Американці припускали, що він захоче втекти, тому що вони переконалися у перевазі безособових сил: якщо вони принесуть демократію, тим краще, але коли вони цього не зроблять, люди підкоряються.
«Мені потрібна амуніція, а не таксі», — так Зеленський відповів на заклики США покинути Київ. Можливо, це було не так красномовно, як похоронна промова Перікла, але в ньому йдеться про те саме: є честь у виборі правильного способу смерті від імені народу, який шукає правильного способу життя.
Протягом 30 років надто багато американців вважали само собою зрозумілим, що демократія — це щось, що зробив хтось інший, або, точніше, щось інше: історія через кінець, альтернативи через зникнення, капіталізм через якусь незрозумілу магію. (Зрештою, Росія та Китай — капіталісти.) Ця епоха закінчилася, коли Зеленський одного разу в лютому з’явився ввечері, щоб показати себе на відео: «Президент тут». Якщо лідер вірить, що демократія є лише результатом більших факторів, тоді він втече, коли здається, що ці більші фактори проти нього. Питання про відповідальність ніколи не постане.
Але демократія вимагає «серйозної боротьби», як сказав американський аболіціоніст Фредерік Дуглас. Український опір тому, що здавалося переважаючою силою, нагадав світові, що демократія полягає не в прийнятті очевидного вироку історії. Йдеться про створення історії; прагнення до людських цінностей попри вагу імперії, олігархії та пропаганди; і, роблячи це, відкривати раніше небачені можливості.
Читайте також: «Україна, путін і відродження Заходу» — переклад статті FT
На перший погляд, проста правда Зеленського про те, що «президент тут», мала на меті зруйнувати російську пропаганду, яка стверджувала, що він втік з міста. Але відео, зняте під відкритим небом під час атаки на Київ, також стало поверненням сенсу свободи слова, про яку забули. Грецький драматург Евріпід розумів, що мета свободи слова — говорити правду владі. Вільний оратор прояснює небезпечний світ не лише тим, що він говорить, але й ризиком, на який він іде, коли говорить. Сказавши, що «президент тут», коли бомби падали і вбивці наближалися, Зеленський «жив по правді», за словами Вацлава Гавела. Найвідоміший есей Гавела на цю тему «Сила безсилих» був присвячений пам’яті філософа Яна Паточки, який помер невдовзі після того, як його допитувала таємна поліція комуністичної Чехословаччини. Путін, офіцер КДБ з 1975 по 1991 рік, поширює садистську традицію слідчих: ніщо неправда, ніщо не варте жертви, все жарти, всі продаються. Сила робить правду, тільки дурні вірять інакше, і вони повинні платити за те, що вони дурні.
Після 1991 року нігілізм пізнього комунізму поєднався разом із самовдоволеною західною ідеєю про те, що демократія є лише результатом безособових сил. Якби виявилося, що ці сили штовхали в різні боки, наприклад, до олігархії чи імперії, що тоді було говорити? Але в традиції Евріпіда чи Гавела, чи тепер Зеленського, вважається само собою зрозумілим, що більші сили завжди проти особистості, і що громадянство реалізується через відповідальність, яку людина бере на себе за слова, і ризик, який бере на себе вчинками. Істина не в силі, а в захисті від неї.
Ось чому необхідна свобода слова: не для того, щоб виправдовуватися, не для того, щоб підлаштовуватися, а для того, щоб утверджувати цінності у світі, оскільки це є передумовою самоврядування.
У період занепаду після 1989 року багато громадян північноамериканських і європейських демократій почали пов’язувати свободу слова зі здатністю багатих використовувати засоби масової інформації для трансляції самопоблажливої нісенітниці. Однак коли згадати про мету свободи слова, то не так треба дбати про те, скільки підписників у соціальних мережах має олігарх, а більше про те, як цей олігарх взагалі став багатим. Такі олігархи, як Путін і Трамп, роблять навпаки, ніж говорять правду владі: вони говорять неправду заради влади. Трамп сказав велику неправду про вибори (які він виграв); Путін сказав велику неправду про Україну (що її немає). Путінська фейкова історія Східної Європи, одне з його виправдань війни, настільки обурлива, що дає можливість згадати про свободу слова. Якщо один із найбагатших людей світу, який командує величезною армією, стверджує, що сусідньої країни не існує, це не просто приклад вільного вираження поглядів. Це геноцидна мова ненависті, форма дій, якій необхідно протистояти іншими формами дій.
В «есе», опублікованому в липні 2021 року, Путін стверджував, що події Х століття визначили єдність України та Росії. Це гротеск, як історія, оскільки єдиною людською творчістю, яку вона допускає протягом тисячі років і сотень мільйонів життів, є творчість тирана ретроспективно та довільно обирати власну генеалогію влади.
Як сказав французький історик Ернест Ренан, нація — це «щоденний плебісцит». Німецький історик Франк Гольчевський мав рацію, коли сказав, що національна ідентичність не є відображенням «етнічної приналежності, мови та релігії», а радше «ствердженням певної історичної та політичної можливості». Щось подібне можна сказати і про демократію: її можуть зробити лише люди, які хочуть цього і в ім’я цінностей, які вони стверджують, ризикуючи за них.
Українська нація існує. Результати щоденного плебісциту очевидні, щира боротьба очевидна. Жодне суспільство не мало проходити черз опір російському вторгненню, щоб бути визнаним. Не мали гинути десятки журналістів, щоб ми побачили основні істини, які вони намагалися повідомити до та під час вторгнення. Те, що Заходу знадобилося стільки зусиль (і стільки непотрібного кровопролиття), щоб взагалі побачити Україну, свідчить про виклик, який ставить перед собою російський нігілізм. Це показує, наскільки Захід наблизився до того, щоб поступитися традицією демократії.
Якщо хтось забуває, що мета свободи слова — говорити правду владі, він не бачить, що велика брехня, яку говорять могутні люди, послаблює демократію. Режим Путіна чітко демонструє це, організовуючи політику навколо безсоромного створення вигадок.
Чесність Росії, стверджують аргументи, полягає в визнанні того, що правди немає. На відміну від Заходу, Росія відкидає всі цінності з самого початку. Путін утримується при владі за допомогою такого стратегічного релятивізму: не роблячи кращою свою країну, а змушуючи інші країни виглядати гірше.
Іноді це означає діяти, щоб дестабілізувати їх — наприклад, у випадку невдалого втручання Росії у вибори в Україні в 2014 році, її успішної цифрової підтримки Brexit у Сполученому Королівстві в 2016 році та успішної цифрової підтримки Трампа в 2016 році.
Путіна не можна загнати в кут. Оскільки російська влада еквівалентна контролю над закритою системою ЗМІ, він може просто оголосити про перемогу та змінити тему.
Щоб такий режим вижив, уявлення про те, що демократія ґрунтується на сміливості говорити правду, має бути знищено насильством, якщо його неможливо висміяти. Зранку до ночі кремлівські пропагандисти пояснюють по телебаченню, що не може бути такої людини, як Зеленський, такої нації, як Україна, чи такого ладу, як демократія. Самоврядування повинно бути жартом; Україна має бути жартом; Зеленський, мабуть, жарт. Якщо ні, то вся історія Кремля про те, що Росія є вищою, оскільки визнає, що ніщо не є правдою, розвалиться на шматки. Якщо українці дійсно можуть створити суспільство і дійсно можуть обирати своїх лідерів, то чому б росіянам не зробити те саме?
Росіян слід утримувати від таких думок аргументами щодо України, які настільки ж огидні, як і неправдиві. Російська воєнна пропаганда щодо України є глибокою, агресивною, навмисно брехливою, і це її мета: зробити гротескну брехню нормальною та знищити людську здатність розрізняти та стримувати емоції. Коли Росія масово вбиває українських військовополонених і звинувачує Україну, вона насправді не претендує на правду: вона просто намагається залучити західних журналістів до того, щоб вони однаково повідомляли про всі сторони, щоб вони ігнорували факти, які можна знайти. Суть полягає у тому, щоб уся війна виглядала незрозумілою та брудною, тим самим перешкоджаючи участі Заходу. Коли російські фашисти називають українців «фашистами», вони грають у цю гру, і надто багато інших приєднується до них. Смішно розглядати Зеленського як частину світової єврейської змови та нацистської змови одночасно, але російська пропаганда регулярно робить обидва твердження. Але суть в абсурді.
Демократія та національність залежать від здатності людей самостійно оцінювати світ і йти на несподіваний ризик; їх знищення залежить від утвердження великої брехні, яка, як відомо, є такою. Зеленський наголосив на цьому в одному зі своїх вечірніх звернень цього березня: брехня вимагає насильства не тому, що насильство може зробити брехню правдою, а тому, що воно може вбити або принизити людей, які мають сміливість говорити правду владі.
Як зазначив російський мислитель Михайло Бахтін, жити всередині брехні означає стати чужим знаряддям. Вбити чи померти всередині брехні ще гірше, оскільки це дає можливість такому режиму, як російський, відродитися. Вбивство за брехню має наслідки для багатьох поколінь для Росії, навіть за десятки тисяч убитих і понівечених молодих громадян. Старше російське покоління проштовхує молоде через рукавицю, залишаючи політичну територію настільки слизькою від крові, що молоді ніколи не можуть просунутися, а старі можуть залишатися на своїх місцях до смерті. Україною вже керує покоління, яке звикло обирати собі лідерів, чого росіяни ніколи не мали. І в цьому сенсі війна є поколіннями. Його насильство, у всіх його формах, покликане знищити українське майбутнє. Російські державні ЗМІ знову і знову виявляли прагнення Москви до геноциду. На окупованих територіях росіяни страчують громадян України чоловічої статі або змушують їх йти гинути на фронт. Росіяни ґвалтують українок, щоб позбавити їх бажання мати дітей. Мільйони українців, примусово депортованих до Росії, багато з яких жінки з маленькими дітьми або дітородного віку, змушені прийняти те, що вони знають як неправду, щоб уникнути в’язниці та тортур.
Значущим також є навмисне знищення Росією українських архівів, бібліотек, університетів і видавництв. Війна ведеться за контроль над територією, а також над утробами та розумом, іншими словами, за майбутнім.
Росія втілює фашизм, заявляючи, що бореться з ним; росіяни вчиняють геноцид, заявляючи, що хочуть йому запобігти. Ця пропаганда не зовсім неефективна: той факт, що Москва стверджує, що бореться з нацистами, відволікає багатьох спостерігачів від фашизму режиму Путіна. І перш ніж північноамериканці та європейці хвалититимуть себе за перемогу в битві наративів, вони повинні звернути увагу на глобальний Південь. Там переважає історія Путіна про війну, навіть коли азіати та африканці платять жахливу ціну за війну, яку він обрав.
Читайте також: «Путін готується влаштувати голод більшій частині світу, що розвивається, як наступний етап своєї війни в Європі» — Тімоті Снайдер
Пропагандистська машина Путіна, як і решта його режиму, фінансується за рахунок доходів від експорту нафти та газу. Іншими словами, існування нинішнього російського порядку залежить від світу, який не здійснив перехід до сталої енергетики. Війну Росії проти України можна розуміти як свого роду попередній перегляд того, як виглядатиме неконтрольована зміна клімату: запеклі війни, які ведуть брехливі вуглеводневі олігархи, расове насильство замість прагнення до виживання людей за допомогою технологій, дефіцит і голод у більшій частині світу, і катастрофи в деяких частинах глобального Півдня.
В українській історії політичні фікції супроводжують політичний голод. На початку 1930-х років, коли Сталін розпочав те, що він назвав «внутрішньою колонізацією» Радянського Союзу, багато чого очікували від родючого ґрунту України. І коли його план швидкої колективізації сільського господарства провалився, Сталін звинуватив довгий список готових цапів відбувайлів: спочатку українських комуністів, потім уявних українських націоналістів, яким комуністи нібито служили, потім уявних польських агентів, яким націоналісти нібито служили. Тим часом Політбюро проводило реквізиції та інші каральні заходи, які забезпечили загибель близько чотирьох мільйонів українців. Тих за кордоном, хто намагався організувати допомогу, включно з українською феміністкою Міленою Рудницькою, яка була єврейкою, називали нацистами. Цей список вигаданих ворогів 1933 року вражаюче схожий на сьогоднішній список Росії.
Тут є ширша історична закономірність, у якій експлуатація плодів української землі виправдовується фантазіями про землю та людей. У стародавні часи греки уявляли чудовиська та дива на землях, які зараз є Україною. В епоху Відродження, коли польські шляхтичі закріпачили українських селян, вони вигадали собі міф про расову вищість. Після того, як Російська імперія вимагала українську територію від поділеної Польщі, її вчені вигадали зручну історію про те, як дві землі були однією, брехню, яку Путін повторив у своєму есе минулого року. Путін скопіював фантазії Сталіна — і, якщо на те пішло, Гітлера. Україна була центром нацистського плану голодування, згідно з яким сталінські колгоспи мали бути захоплені та використані для годування Німеччини та інших європейських територій, що спричинило голодування десятків мільйонів людей. Борючись за контроль над українськими продуктами харчування, нацисти зображували українців простим колоніальним народом, який був би радий правлінню над ними. Це також була думка Путіна.
Схоже, у Путіна є свій план голоду. Україна є одним із найбільших експортерів сільськогосподарської продукції у світі. Але російський флот заблокував українські порти в Чорному морі, російські солдати підпалили українські поля, а російська артилерія обстріляла зернові силоси та залізничну інфраструктуру, необхідну для доставки зерна до портів. Подібно до Сталіна в 1933 році, Путін вжив свідомих кроків, щоб ризикувати голодною смертю мільйонів. Ліван значною мірою покладається на українське зерно, як і Ефіопія, Ємен та крихкі країни Сахелю. Проте поширення голоду — це не лише те, що українська їжа не потрапляє на звичайні ринки. Очікування дефіциту скрізь підвищує ціни на продукти харчування. Можна очікувати, що китайці накопичуватимуть їжу, що призведе до зростання цін. Першими постраждають найслабші та найбідніші. І в цьому суть. Коли помирають ті, хто не має голосу, ті, хто править за допомогою смертоносного видовища, вибирають причину їхньої смерті. І це те, що Путін може зробити.
Тоді як Сталін пропагандою прикривав український голодомор 1930-х років, Путін використовує сам голод як пропаганду. Уже кілька місяців російські пропагандисти звинувачують Україну в загрозі голоду. Жах говорити таку брехню вразливому африканському та азіатському населенню легше зрозуміти в світлі расистського, колоніального мислення путінського режиму. Зрештою, це режим, який дозволив спроектувати зображення Обами, який рубає банан, на стіну посольства США в Москві, і чиї ЗМІ оголосили останній рік правління Обами «роком мавпи». Путін, як і інші білі націоналісти, одержимий демографією та боїться, що його раса не буде переважати.
Сама війна йшла за расовою арифметикою. Деякі з перших російських солдатів, які загинули в бою, були етнічними азіатами зі Східної Росії, а багато з тих, хто загинув після цього, були примусово «мобілізованими» українцями з Донбасу. Українських жінок і дітей депортували до Росії, тому що їх сприймали як асимільованих людей, які можуть поповнити ряди білих росіян. Морити африканців і азіатів голодом, як це бачить Путін, — це спосіб перенести демографічний стрес на Європу через хвилю біженців, які рятуються від голоду. Російські бомбардування мирних жителів Сирії йшли за схожою логікою.
Читайте також: «Російські «воєнкори» не є журналістами, це фактично воєнні злочинці» — директор Центру стратегічних комунікацій та інформбезпеки
Як розуміє досвідчений пропагандист, сенс голодування африканців і азіатів полягає в тому, щоб створити тло для пропаганди. Як почнуть гинути, українці стануть цапами відбувайлами. Це може спрацювати, а може й ні. У всі минулі фантазії про Україну та її продукти свого часу повірили впливові люди. Сьогодні російська пропаганда має перевагу на глобальному Півдні. У більшій частині Африки Росія є відомою величиною, тоді як Україна — ні. Небагато африканських лідерів публічно виступили проти війни Путіна, і деяких можна переконати повторювати його тези. У всьому глобальному Півдні маловідомо, що Україна є провідним експортером продовольства, а також те, що вона бідна країна з ВВП на душу населення, порівнянним з ВВП країн, які вона годує, таких як Єгипет і Алжир.
Але є привід для надії. Українці намагалися донести реальність своєї позиції до людей на глобальному Півдні, щоб ті могли говорити правду про «голодний план» Москви і тим самим унеможливити його. І оскільки Україна отримала кращу зброю від Сполучених Штатів і Європи, вплив Росії на Чорне море ослаб. У липні Україна і Росія підписали угоди з Туреччиною, які, в принципі, повинні дозволити частині українського зерна залишати Чорне море і годувати жителів Африки та Азії. Проте наступного дня після підписання угоди Росія обстріляла ракетами Одеський порт, звідки Україна відправляє значну частину свого зерна. Через кілька днів після цього Росія ракетним ударом знищила провідного українського агробізнесмена. Єдиний вірний спосіб нагодувати світ — це прорив українських військ у Херсонській області до Чорного моря і до перемоги.
Україна веде війну проти тиранії, яка також є колоніальною державою. Самоврядування означає не лише захист демократичного принципу обрання власних правителів, а й повагу до рівності держав. Російські лідери чітко заявили, що вони вірять, що лише деякі держави є суверенними, а Україна є не більш ніж колонією. Перемога України захистила б український суверенітет зокрема і принцип суверенітету загалом. Це також покращило б перспективи інших постколоніальних держав. Як стверджував економіст Амартія Сен, імперський голод є результатом політичного вибору щодо розподілу, а не нестачі їжі. У разі перемоги Україна відновить експорт продовольства на глобальний Південь. Усунувши великий ризик страждань і нестабільності на глобальному Півдні, Україна-переможниця збереже можливість глобальної співпраці щодо спільних проблем, таких як зміни клімату.
Для Європи також важливо, щоб Україна виграла, а Росія програла. Європейський Союз — це сукупність постімперських держав: деякі з них — колишні імперські метрополії, деякі — постімперські периферії. Українці розуміють, що вступ до Європейського Союзу — це шлях до убезпечення державності з уразливої периферійної позиції. Для перемоги України необхідно мати перспективу членства в ЄС. Як розуміють багато росіян, Росія повинна програти, і зі схожих причин. Європейські держави, які сьогодні пишаються своїми традиціями права та толерантності, стали справжніми демократіями лише після поразки в останній імперській війні. Росія, яка веде імперську війну в Україні, ніколи не зможе прийняти верховенство права, а Росія, яка контролює українську територію, ніколи не дозволить вільних виборів. Росія, яка програє таку війну, в якій путінізм є негативним спадком, має шанс. Попри те, що стверджує російська пропаганда, Москва часто програє війни, і кожен період реформ у сучасній історії Росії відбувався після військової поразки.
Український тризуб, який прикрашає уніформи українців, які зараз перебувають у стані війни, тягнеться через традиції країни в давню історію, надаючи посилання, які можна використати для переосмислення та відродження демократії.
Афіну і Посейдона можна звести разом. Зрештою, Афіна була богинею не лише справедливості, а й справедливої війни. Посейдон мав на увазі не лише насильство, а й комерцію. Афіняни обрали Афіну своєю покровителькою, але потім збудували фонтан для Посейдона в Акрополі — саме на тому місці, за легендою, де вдарив його тризуб.
Перемога України виправдала б і знову об’єднала ці цінності: цінності Афіни — зваженість і процвітання, цінності Посейдона — рішучість і торгівля. Якщо Україні вдасться відвоювати свій південь, а морські шляхи, які годували стародавніх греків, будуть знову відкриті, і світ буде просвітлений українським прикладом ризику заради самоврядування. Зрештою, оливковому дереву знадобиться тризуб. Тільки за перемогою прийде мир. Світ може отримати оливкову гілку, але тільки якщо українці зможуть пробитися назад до моря.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS