Настя Горпінченко
«Там дуже страшно жити вже, дуже»: як відбувається евакуація зі сходу?
Автор
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 7 хв
Невелика клітка метр на метр з чотирма псами, переноска з котом та з десяток сумок та пакетів на трьох. Це те, що вдалося взяти з собою, рятуючись від бойових дій родині із прифронтового селища Первомайського, що під Пісками на Донеччині.
Обстрілювати селище почали майже відразу після початку повномасштабного вторгнення. Попри це, каже Олексій, був певен, що нікуди з дому не поїде. Аж доки снаряд не зруйнував будинок сусідів. У підвалі засипало родину із дворічною дитиною.
Вони із сином Родіоном та військовим Мар’яном самотужки відкопали їх з-під завалів. Усі залишилися живі.
Говорячи про цього військового, Олексій постійно просить відшукати його та подякувати. Ім’я — це все, що вони знають про нього. Каже: він, ризикуючи власним життям, під обстрілом вивозив їх з Первомайського.
«Оце у нас день народження у всієї родини. Цей день ми повинні запамʼятати. Думали вже все, не виїдемо. Я п’яткою стукав, казав, що я не виїду точно. Казав, що мене звідси ніхто не вижене взагалі. А вийшло так, що схопили речі, собак і бігом-бігом, бо крили й “Градами”, і мінометами», — каже Олексій.
У їхньому селі залишилося 5 людей з близько 500, що мешкали там до початку повномасштабної. Останні кілька тижнів росіяни почали руйнувати село будинок за будинком, розповідає дружина Олексія Олена.
«Обстріли по колу були: то Піски, то Авдіївка. А потім вже почали конкретно. Спершу нашу вулицю всю вибили. Усі виїхали, там залишилося 5 людей. Потім за іншу взялися, потім колгосп, потім далі пішли. І так вже сильно».
Обстріли на Донеччині посилилися після захоплення росіянами Сєвєродонецька та Лисичанська на Луганщині, кажуть волонтери та місцеві. Приблизно вдвічі збільшилася і кількість охочих евакуюватися.
Читайте також: «В автівці було 9 людей. Хтось сидів, хтось — лежав» — 9-річна Аліса про евакуацію з Маріуполя
Покровськ — останнє місто Донеччини, звідки можлива евакуація залізницею
До залізничного вокзалу Покровська частина людей приїздить самостійно, більшість привозять волонтери. Це зараз здебільшого літні люди, люди з важкими хворобами та інвалідністю, які не можуть потурбуватися про себе самостійно.
Один із шести вагонів поїзда «Покровськ-Дніпро/Львів» — єдиного нині евакуаційного поїзда з Донбасу — облаштований спеціально для маломобільних людей. Він має ліфт, що допомагає дістатися до вагона, пристосований під візки туалет та лежачі місця.
«Маломобільні люди — це люди з інвалідністю першої та другої групи, люди без кінцівок, без ніг, люди після інсульту, літні люди, які через вік погано пересуваються, люди з ДЦП.
Інколи до нас потрапляють інші вразливі верстви населення, як то з психічними розладами. Тобто складність в тому, що вони самі не можуть дістатися до транспорту, який їх евакуює. Ми забираємо їх за адресами, садимо на евакуаційний потяг.
Потім їм потрібні спеціальні місця для прихистку, бо вони не можуть перебувати ні в шелтерах, ні в орендованих домівках. Їм потрібні спеціальні ліжка, облаштовані туалети та сходи», — пояснює координатор евакуаційного напрямку Дніпровського офіму благодійного фонду Восток SOS Ярослав Корнієнко.
У Дніпрі — першій безпечній зупинці евакуаційного потягу, де виходять ті, хто евакуюються зі сходу — таких людей везуть у Центр тимчасового прихистку для людей з інвалідністю «Океан добра». Він облаштований для маломобільних людей. Згодом їм підшукують місця, які задовольнять їхні потреби.
Так, від початку повномасштабної війни волонтери фонду вже евакуювали зі сходу понад 25 тисяч людей, більш як тисяча з них — люди, які не можуть піклуватися про себе самостійно.
Історії евакуації
Ганні Афанасіївні 97 років. Усе життя вона прожила у Словʼянську. Каже, що мала там власну квартиру, спеціально наживала все, аби на старість «не стати нікому тягарем». Тепер же з власного дому їй довелося тікати.
«Я все терпіла-терпіла, але в ту неділю біля наших будинків так сильно бомбили, кидали ракети. Ви знаєте, на одній вулиці відразу 6 людей вбило і 15 поранило. Це страшно.
І кожен день гуп, гуп. Крім того, у нас же немає нічого, дитинко. Ні газу, ні води, світло то дадуть, то немає. А без води й ні туди, і не сюди. Літо ж, а ні умитися, ні помитися, ні їсти приготувати. На вулицю вийти страшно, бо мине 2-3 години й вже починають гепати», — розказує пані Ганна на вокзалі у Дніпрі.
Жінці волонтери допомагають пересісти на потяг до столиці. Там її чекає онучка. Та багато кому з евакуйованих немає до кого їхати.
Так, Наталя виїздить із Бахмутського району разом із лежачим чоловіком. Наважилася покинути свій дім та їхати невідомо куди заради нього, плачучи каже жінка:
«Світла в нас не було, газу, води, хліба. Гуманітарку привозили, тож ми залишалися. А коли обстріли вже сильні почалися, то вирішили просто рятувати життя. Поїхати від війни, щоб врятуватися.
Останні дні, коли Лисичанськ наші хлопці ЗСУ залишили, то дуже сильно обстрілювали. А чоловіку ж моєму страшно, він такого не заслуговує. Лежати оце під обстрілами постійними. Тому я вирішила, що треба їхати.
Поки не знаємо куди. Волонтери, кажуть, допоможуть. Ми й платити не проти, так правильно, так має бути».
Разом із собою волонтерськими бусами та евакуаційним поїздом люди вивозять своїх домашніх улюбленців. Зараз аби взяти їх із собою не потрібні ані спеціальні документи, ані переноски.
Так, родина зі Словʼянська, рятуючись від війни, вивозить двох маленьких цуценят у двох пластикових відрах. Ті сидять спокійно, тільки кліпають та озираються. Вони ще навіть без імен. Народилися зовсім нещодавно, вже під час повномасштабної.
Читайте також: «Бахмут ми не віддамо, бо окупанти підуть далі». Інтерв’ю із захисниками, які стримують наступ російських військ на Слов’янськ
«Вони ж теж такі, як і ми. Шкода їх лишати. Правда з ними возні багато, але то нічого. Там дуже страшно жити, дуже. Небезпечно там жити, дуже небезпечно», — повторює Наталя.
Вона тримає на руках 8 місячного Льошу, поруч за маму ховається 6-річний Гена. Вони теж виїхали зі свого рідного міста у невідомість. Родичів в інших регіонах України у родини немає. Кажуть: зараз вже про це не думали, бо зберегти життя важливіше.
Читайте також: «Коли ми бачимо постраждалого, то вже не чуємо вибухів»: розмова з військовим медиком
Загалом із Донецької області, за інформацією місцевої влади, вже виїхали близько 80% жителів. Це понад мільйон чоловіків, жінок та дітей. Та попри це ще понад 340 тисяч мешканців та мешканок Донеччини залишаються у містах та селах під обстрілами.
Настя Горпінченко, Донеччина, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
