facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Цей біль я бачила в очах моєї мами, і до самого кінця — в очах бабусі»: пам'яті Чорнобиля

1x
Прослухати
--:--
--:--

«Чорнобильці. І мені досі здається, що слово це на всіх мовах звучить тільки так. Прокажені. Вигнані. Це було наче клеймо».


Ця колонка — це розділ про мої власні спогади із книжки про життя моєї сім’ї у Чорнобилі, яка мала вийти ще до повномасштабного вторгнення, але нові жахи і страждання відсунули публікацію «Спогадів живих людей» на невизначений час. Але сьогодні, у роковини аварії на ЧАЕС, я хочу поділитися цими думками.


Власні спогади

Село Хоцьки, Київська область. Мені десь 9-10 років.

— Бабусю, розкажи про Чорнобиль.
— Та вже все ж розповіла тобі, що розказати?
— Давай про їжаків, про котів! І про змій, про ліс розкажи!
— Ліси у нас були густі, і повно грибів, ягід, усього повно. От ми ходили за чорницями якось, і виходимо на таку галявинку, вниз дивлюся, а там — лежать. Кільцями позвивалися, повкладалися.
— Страшно було?
— Ми їх не чіпали, тихенько розвернулися і пішли.
— А про котів ваших і собак давай!
— Ну добре. На нашій горі, де ми жили, були у нас і коти, і собаки на вулиці, ми їх у дім не пускали, але вони бува заскакували в хату, та й узимку іноді кота пускали ночувати, бо зими тоді були не те, що зараз, а справжні, люті морози. То ми їх жаліли і не виганяли на ніч. І кіт буває рано вранці на двір проситься, я йому фіртку відкривала, і він скок у сніг, — і побіг справи робити свої. А ще був у нас котик, який став цупити котлети.


Читайте також: «Думали, на три дні, а виявилося — назавжди» — спогади чорнобилянки про аварію на ЧАЕС (частина 1)


Я його сварю: «Ну чого ж ти крадеш, я ж тебе годую». А потім якось простежила, куди він носить їх. Виявляється, у сараї кішечка ховалася, то він свою подружку підгодовував. А ще їжаки у нас на горі часті гості були. Їжаків, онучко, треба любити і не гнати з двору, вони змій відгонять. То я їм мисочку з молоком винесу, поставлю, і потім дивлюся, шур шур по двору, приходять і п’ють.
А ще був у нас песик колись, то він мене на роботу проводжав. Отак іду, а він за мною чимчикує. Я йому кажу: «Та вже попрощалися, біжи додому, я дійду сама». А він стане, дивиться на мене, не біжить. А тоді розвертаюся, а він за стовпом сховався і думає, що я його не бачу. Смішнючий був!

А коли в евакуацію треба було їхати …

Дід твій останнім із дому йшов. Знали, що тварин не можна забирати. Боявся, що бігтимуть за ним, не поясниш же їм. Дід оглянувся, йдучи, а вони не рушили з місця. На порозі поруч одне з одним сиділи і дивилися йому вслід…

Травень 2021 року/Вхід до Іллінської церкви у Чорнобилі/Фото: Олена Ребрик

На цих історіях я зростала…

Я народилася у 1991 році і була першою дитиною із нашої сім’ї, що вже фактично була не з Чорнобиля. Фактично — бо я і досі не вважаю себе киянкою, хоча народилася і все життя прожила тут. Завжди жартую про те, що,мовляв, он моя тітка народилася у Китаї (коли дідусь із бабусею були в гарнізоні у Порт-Артурі), то що, вона тепер китаянка? Але звісно, це трохи інше. Просто коли ти постійно чуєш розмови своїх родичів, які щодня згадують щось про рідне місто, то і для тебе воно стає наче рідним.

Іноді я уявляю, яким би було моє життя без аварії. Я народилася би ймовірніше за все, вже у Прип’яті, бо мама і тато, які працювали у новоствореному біля реактора місті, після народження мого старшого брата у 1984 році, отримали там квартиру. Ми би проводили вихідні і свята у бабусі в Чорнобилі, ми святкували би Новий рік і Різдво разом. На їхній горі біля церкви.

Наскільки наша сім’я пов’язана з тією церквою, я ще детально розповім. Щоразу, коли я уявляю собі те, інакше, життя, в якому ніколи не стало би місця для жартів про «радіоактивних лосів» чи «двоголових білок», про те, що в мене десь має бути хвіст чи щось на кшталт, «оскільки я «з чорнобильців»… Біс із ними, з тими жартами.

Осиротіли хати Чорнобиля/травень 2021 року/Фото: Олена Ребрик

Я дізналася про те, що слово Чорнобиль спричиняє реакцію жаху та скорботи, тільки, мабуть, коли пішла до школи. Там, уже під час роковин трагедії, нас водили у музей Чорнобиля, влаштований просто у школі, і показували відеореконструкцію вибуху на ЧАЕС.

  • Я пам’ятаю, як усередині мене все вибухало разом із тим макетом, і я хотіла бігти звідти з усіх ніг, бо ж мій Чорнобиль був зеленим садом, сповненим історій дитинства від моєї бабусі і мами, від мого батька, сестер, тіток і дідуся. Від усього мого оточення, бо ж це був їхній дім.

Далеко далеко вглиб історії, бо ми навіть не знаємо, коли наші пращури почали жити на тій землі. Мені невідомо було, що це за розкурочене залізо, радіоактивний граніт, сирени, «внимание, внимание», евакуація, загиблі герої, які ліквідували аварію…

Усе це було чимось новим, страшним, наче для мене аварія сталася знову, бо я уявляла Чорнобиль зовсім інакшим, і малою постійно забувала і запитувала у батьків, а чому ми живемо у Києві. А потім реальність забрала у мене той дитячий світ, у якому я жила. Аварія сталася для мене, коли я почала дорослішати, і дедалі більше розуміти, що саме пережили мої рідні.

Ріка Прип’ять/Чорнобиль/Травень 2021 року/Фото: Олена Ребрик

Коли я писала ці рядки, мені було 29 років. Моїй мамі на момент аварії було 26, а татові — 28. Я уже була старша за обох. За моїми відчуттями — вони, зовсім юні, зустрілися із таким жахом. Із тим, чого ще не було ніколи. Що вони відчували тоді? Мені достатньо подивитися на маму, коли вона розповідає щось про тодішні події, і я відчуваю її біль.

Цей біль я бачила в очах моєї дорогої бабусі, Тетяни Григорівни, до самого кінця її життя. Коли я чую про те, що це «всього на всього переїзд», а «вам видали квартири, чого ви ниєте», я знаю, що такі люди не розуміють, як це, прикипіти до землі.

Де ви виросли, пережили голод, війну, де захищали свої домівки від ворога, де плакали і сміялись, народжували дітей і ховали старих.

Як це — знати, що ані ти, ані наступні покоління не повернуться туди ніколи, а сліпі вікна покинутих домівок осиротіло вдивлятимуться у вічність і тишу чорнобильських лісів, рослин, пам’яті, поки жоден слід колись щасливого життя не зникне, поки не залишиться жодного дерева, яке би чуло сміх і пісні людей, чиє життя вибухнуло разом із тим клятим реактором.

Мій Чорнобиль

  • Мій Чорнобиль — це дитинство, у якому не було інших історій, окрім як про нього, бо всі, кого я маленькою знала, жили своє просте для світу, і видатне для мене життя там. Бабусині історії про війну, про те, як вони ховалися в окопі просто у дворі, про те, як жили під час Голодомору, і як їх рятували ліс і річка.

А для зовнішнього світу він був радіацією, катастрофою, переселенцями, небезпекою, страхом, чимось, про що слід говорити пошепки, і звісно … «чорнобильцями». Це було наче клеймо. Бо це не визначення місця походження. Це завжди було про «інакшість», відмінність, наче усі, хто жив там, віднині мають стати тінями і примарами постапокаліптичного радіоактивного майбуття.


Читайте також: «Було страшне бажання кричати на весь вагон: «Люди, ви знаєте, що сталося?!» — спогади чорнобилянки про аварію на ЧАЕС (частина 2)


Чорнобильці. І мені досі здається, що слово це на всіх мовах звучить тільки так. Прокажені. Вигнані.

Хтось мені умудрявся навіть розповідати про те, як «трекляті чорнобильці собі квартир наотримували», та хіба ми не знаємо, скільки людей наживається на трагедіях? Поки тіла ще не охололи, а хтось непричетний вже біжить оформляти інвалідність.

Та хіба ми судимо за такими людьми тих, хто втратив не просто дім, а й цілісність усього свого життя, зв’язок із предками, що вічно лежатимуть у просоченій радіацією землі?

Чорнобиль/Травень 2021 року/Фото: Олена Ребрик

Невже хтось і справді повірить, що місцеві жителі «мріяли», щоби їхній дім забрала найбільша техногенна катастрофа в історії людства? Звісно, усі ми «хотіли» жити не у власному домі, а у будинках, які нашвидкоруч будували для тих самих. Для чорнобильців.

Я не можу чітко пояснити це, але я не пам’ятаю, щоб насправді почувалася якоюсь особливою, чи «не такою», зростаючи у Києві, я не розуміла, що з того, що моя родина звідти. Для мене «чорнобильці» тоді було тим самим, що й кияни або харків’яни.

Але це саме тому, що до того, як я потрапила у соціум, я чула про Чорнобиль лише добре. Теплі спогади, переживання. Молодість.

Чула про те, як мої батьки ще малими дітьми знали одне одного. Як мій 12-річний тато катав на велосипеді мою маму, а вона звалилася з того велосипеда, і малий Ребрик отримав на горіхи…

Моє дитинство минуло у цьому Чорнобилі, бо я виросла на історіях про нього. Я до кожної деталі уявляю усі події, про які мені розповідали, так, ніби я була їх свідком, ніби все це відбувалося на моїх очах.

Моя бабуся Тетяна Григорівна Бондаренко, мамина мама, померла у 2015 році. Я так і не взяла у неї справжнього інтерв’ю. Не записала на диктофон дослівно її безцінні розповіді, на яких зростала. Не розповіла всьому світові про те, яким неймовірно важким і героїчним було її життя, і як саме Вона навчила мене, що за будь-яких важких і страшних обставин, можна любити, жити, бути красивою і бачити красу навколо.

Чорнобиль/Травень 2021 року/Фото: Олена Ребрик

Я прагну зберегти життя цього міста, бо про його смерть вже знає увесь світ…

Я хочу дати голос тим, ким ніхто у цілому світі не цікавиться. Поки ще не пізно. І поки наш дім остаточно не став туристичною «зоною», замість «зоною відчуження».

Для мене ж це «зона» юності моїх мами й тата. Це «зона» молодості моїх бабусь. «Зона» моїх уявних спогадів, бо реальні створити можливості я не мала.


Із вдячності і нескінченної поваги і любові, я пишу цю книгу спогадів, які я трепетно збирала. Моїх рідних, їхніх друзів, усе, що пам’ятаю від моєї бабусі. Спогади, які залишаться для майбутніх поколінь, щоби коли останні жителі і їхні діти зістаряться і відійдуть, — люди знали, що там було життя, що Чорнобиль був не лише місцем катастрофи, а живим містом із багатовіковою історією. Спогади тих, для кого Чорнобиль — це не тільки радіація і жах, через який вони пройшли. Для кого Чорнобиль — це рідний дім, юність, дитинство і спогади.

Спогади живих людей. Я дала собі обіцянку, що ця книга побачить світ, і я знаю, що дотримаюся її, треба тільки знайти сили.


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Німецькі компанії допомагають росіянам виробляти «шахеди» — «Слідство.Інфо»

Німецькі компанії допомагають росіянам виробляти «шахеди» — «Слідство.Інфо»

6 год тому
Ракети, призначені для запуску з SAMP/T, мають довгий цикл виробництва — військовий експерт

Ракети, призначені для запуску з SAMP/T, мають довгий цикл виробництва — військовий експерт

6 год тому
В Україну повернули підлітка, якого в РФ вивезла тітка і оформила йому російське громадянство

В Україну повернули підлітка, якого в РФ вивезла тітка і оформила йому російське громадянство

7 год тому
Зимові атаки північнокорейськими балістичними ракетами могли бути «випробуванням» — військовий експерт

Зимові атаки північнокорейськими балістичними ракетами могли бути «випробуванням» — військовий експерт

7 год тому