Дізнавалися у заступника керівника гуманітарної місії «Чорний тюльпан» Володимира Дорофєєва.
Валентина Троян: Яким був початок роботи «Чорного тюльпану» на сході, скільки вас туди людей поїхало і як люди зголошувалася їхати?
Володимир Дорофєєв: Почалося все з того, що нашому керівнику Ярославу Жилкіну зателефонував наш друг — директор Військового історичного музею Владислав Таранець і сказав, що Міністерство оборони попросило сформувати групу з волонтерів, щоб виїхати на схід і на непідконтрольній території забрати тіла наших загиблих воїнів.
Вночі була сформована група з 8 людей, і 1 вересня 2014 року ми виїхали на схід. Нам дали двох супроводжувачів з «Оплоту» і ми поїхали на Савур-Могилу. Якщо говорити про перші враження, то я думаю, що це було приблизно як в фільмах про Сталінград та Мамаїв курган. Горіла земля, засипана уламками, кулями, гільзами…. І перше, що ми там знайшли, це ногу у чоботі…
Нас там не дуже дружелюбно зустрів блок-пост, який стояв на Савур-Могилі. Нам супроводжувач сказав, що слід краще поїхати в інше місце, аби хлопці там охолонули після боїв, і то було розумно.
Поїхали ми в бік російського кордону у село Степанівка. Там побачили жахливу картину: біля села у декількох місцях стояла наша техніка, яка була вся накрита «ГРАДами». На тому полі ми підняли перших сімох бійців, вони лежали у повному спорядженні — 2-3 метри один від одного, мабуть, їх накрило одним «ГРАДом». Потім ми ще два дні їздили у Степанівку і забирали своїх.
Валентина Троян: Чи були у вас сумніви щодо того, чи зможете ви це все витримати?
Володимир Дорофєєв: Думаю, ні. Я знав, що це необхідно, як для мене особисто, так і для тих людей, які хочуть бачити Україну вільною. У мене не було ніяких вагань. Я знав, що нас військові страхують, що там є домовленості, і на тому боці є люди, які з мертвими воювати не дуже хочуть. А ми знаємо, що з мертвими не воюють.
Основний об’єм роботи був з-під Савур-Могили, з Наталовки, Степанівки, Покровського, Горбатенка, Геройського.
Валентина Троян: Чи були серед вас жінки і як вони долучалися, якщо були?
Володимир Дорофєєв: Було двоє жінок: це Сімкіна Вікторія з Кривого Рогу і Оксана Толкачова з Чернігівщини. Ми не могли морально тягнути їх за собою на такий ризик, тому вони були нашим тилом. Без них нам було би дуже важко, бо коли ми вночі приїжджали на базу, нас завжди зустрічала гаряча вечеря і добрі слова наших двох жінок.
Валентина Троян: Яка евакуація була для вас найскладнішою?
Володимир Дорофєєв: На Авдіївці — Промзона. Ми отримала завдання зібрати останки з гірки, яка була трохи попереду нашого останнього блокпосту. Ми навіть не знали, чиї вони. Наші супроводжувачі залишилися під гіркою, ми зайшли на неї, почали копати, дійшли майже до тіла і тут почався мінометний обстріл. Ми були вчотирьох і мусили вскочити в ту яму, яку викопали, де вже багато днів лежало тіло. Лягли один на одного, я залишився зверху. Одного разу так сильно вибухнуло поруч, що з мене зірвало бронежилет і задрало його на голову.
Потім обстріл припинився, ми скотилися із гірки під машину, я подзвонив Ярославу, він — куратору, з’ясовувати, де домовленості. Нам він сказав, щоби ми їхали звідти, але ми посиділи, подумали, що все одно повертатися потрібно за тілом. Ми знову полізли на гірку, дістали це тіло і були здивовані, що воно виявилося з «колорадськими» стрічками, з гвардійським значком, з розбитою пляшкою з-під горілки під мундиром. Ми зрозуміли, що отримали замовлення вивезти це тіло ватажка на обмін. Я знаю його позивний — «Москва». Ми його забрали, привезли у шпиталь, там вже багато людей чекало на нього. І я думаю, що ми цю роботу виконали недарма — за тіло цього «Москви» ми забрали багатьох або мертвих, або живих.
Валентина Троян: Ви евакуювали тіла з зони бойових дій, а далі супроводжували до рідних?
Володимир Дорофєєв: Так, у 2014 році ми передавали тіла прямо у розташуванні нашого табору на військовий рефрижератор. Він віз тіла кудись на залізницю, де стояли великі рефрижератори, куди складалися тіла, які відправлялися або на Запоріжжя, або на Дніпро.
А потім, десь у 2015 році, нас усе частіше просили довести тіло додому. Може, було важкувато з транспортом військових чи з організацією, і ми вивозили тіла і на західну Україну, і на Закарпаття. Момент передачі тіла родичам — це дуже страшний момент. Це випробування, яке було важче перенести, ніж збирати тіла на полях.
Слід сказати, що держава була непідготовлена до цієї страшної роботи. Не було підрозділу, який би повноцінно займався нею, не було фінансування, бо ми навіть харчувалися своїм коштом. Так, нам давали пальне, але не завжди, часто ми змушені були докупати пальне самі. Тобто держава була не готова до цієї ситуації.
Стан речей почав налагоджуватися наприкінці 2015 року, коли держава виділила цільові кошти на пошук і евакуацію загиблих. Тоді був вже проведений тендер на цю роботу — хто візьметься за неї. Ми, звісно, були учасниками цього тендеру, але виграла тендер фірма, яка до цього торгувала лако-фарбовими матеріалами. Чому так сталося, нам невідомо.
Останній раз я виїжджав на пошуки взимку 2016 року, а взагалі ми працювали до середини 2016 року. А потім до нас надійшов лист із Міністерства оборони з подякою за роботу і з поясненням, що далі вони будуть робити цю роботу самі. Проте чомусь робота на непідконтрольних територіях з того часу припинилася. Як нам пояснювали наші знайомі з Міноборони, з того боку відмовилися приймати більше наші групи.
Валентина Троян: Якою мірою «Чорний тюльпан» залучений до евакуації тіл зараз?
Володимир Дорофєєв: Зараз ніяк. Нині ми займаємося своєю статутною діяльністю. Наприклад, за пару днів будемо проводити велику експедицію на Харківщині по виходу з оточення наших бійців у травні-червні 1941 року, де дуже багато загиблих. Ми будемо вже там третій рік працювати.
Валентина Троян: Різні пошуковці розповідали, що комунікувати з «ДНР» було легше, ніж з «ЛНР». Наскільки, на вашу думку, це так?
Володимир Дорофєєв: Це саме так. Особисто я виїжджав на Луганщину один раз, і довго нас не пускали. Заїхали ми все-таки у одне вщент розбите село, де стояло декілька розбитих БТРів, я їх обстежив, але нічого не знайшов. Потім вийшли на іншу локацію і теж нічого не знайшли. Там нам передали з буцегарні два тіла, сказали, що їхні родичі є на підконтрольній території, ми їх забрали і передали нашим військовим. Там, до речі я бачив казаків, які тягли дитячі візочки зі скарбом із хат.
На Луганщині нам дуже допомагали афганці, і наші хлопці забрали там певну кількість тіл, але у порівнянні з «ДНР», на Луганщині до нас ставилися гірше.
Валентина Троян: Ви могли евакуювати тільки тіла військових, чи доводилися забирати когось із цивільних?
Володимир Дорофєєв: Ми евакуйовували і цивільних, бо понад дорогами були підірвані або спалені і бусіки, і «Жигулі», тому часто там же прикопували і цивільних. Ми їх забирали, вивозили на «велику землю», а там вже в моргах розбиралися.
Валентина Троян: Ви можете сказати, тіла скількох загиблих вам вдалося вивезти із зони бойових дій?
Володимир Дорофєєв: Цифра коливається між 800 і 850, бо часто ми вивозили фрагменти тіл, а бувало таке, що вивозили частку тіла, документували, а потім інша група вивозила іншу частку цього ж тіла, і також вона була під окремим номером. Усяке бувало: одних знайшли, інших — ні, когось — собаки розтягли…
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS