Українці мають віднайти потяг до співпраці не тільки під час екзистенційної загрози — Марина Стародубська

Чому українське суспільство тяжіє до «простих рішень», не довіряє інституціям та одне одному?

Марина Стародубська: Дві засадничі причини такої ситуації. Це системна (тобто, існує стільки, скільки існує Україна) недовіра громадян до системоутворюючих державних інституцій (уряд, судова система, політичні партії, антикорупційні органи тощо).

• Наприклад, остання соціологія за 2023 рік Центру Разумкова показує, що довіряє судовій системі 19% українців, довіряють прокуратурі 27,8% українців, довіряють НАЗК 26% українців, довіряють державному апарату, тобто чиновникам загалом, 23% українців.

Тобто, ми як суспільство не віримо, боїмося, не бажаємо мати нічого спільного з тим інституційним кістяком, на якому тримається держава.

Із цього виникає паралельна система координат, за якою ми як громадяни, оцінюємо вчинки. І тут вмикається «свій-чужий». Тому що, окрім недовіри до інституцій, у нас ще є недовіра до так званих «чужих». Це люди — наші з вами співгромадяни — яких ми не знаємо добре, не маємо з ними відносин — дружніх, ділових, ще якихось.

---

Читайте також: Головна редакторка Kyiv Independent: «Єдина річ, популярніша серед читачів більше, ніж успіхи України — це поразка Росії»

---

От знову таки: остання соціологія КМІС показує, що 51% українців вважають, що нікому не довіряти — найбезпечніше, 64,1% — упевнені, що більшість людей здатна піти на нечесний вчинок заради вигоди, 48,9% — вважають, що більшість людей чесні лише тому, що бояться бути спійманими на брехні.

Тобто, через історичну загроженість, через складність формування наших кордонів, наших інституцій, через кілька імперій, в яких були частини нашої території, у нас у суспільства є задачка із зірочкою: ми не довіряємо інституціям у всіх їх проявах, окрім інституцій, дотичних до захисту країни (армія, волонтери), і нам треба щось з цим робити. Тому що інституції — це основа, скелет державної функції.

Із іншого боку, ми не довіряємо таким людям, як ми, окрім випадків, коли вони «свої». Наші слухачі знають слово «бульбашка». Так от, міжбульбашкова співпраця і порозуміння через ці чинники у нас дуже ускладнена.

«Коли нашому життю загрожує ворог, ми єднаємось, Але коли немає загрози, ми сремося»

Марина Стародубська: Суспільства загрожені, якими є ми, які мають насильницьку історію, з геноцидами, з нищівними діями інших держав, зі складним формуванням нації тощо, схильні до такого єднання перед екзистенційною загрозою. Тобто, коли нашому життю загрожує ворог, ми єднаємось. Але коли немає загрози, скажу інтернет-мовою, ми сремося.

• І ще задачка «із зірочкою» для таких суспільств, як наше, — це віднайти в собі цей потяг до співпраці без екзистенційної загрози.

Є цікава науковиця, Наталія Кібіта, вона працює в Гарвардському університеті, в інституті вивчення України при цьому університеті. Вона написала дуже цікаву статтю про те, чому Україна не авторитарна.

І у цій статті Наталія досліджує те, чому українці не просто не схильні до диктатури, а страшно її бояться. І там є цікавий аргумент: Україна завжди була регіоналізована. Ми ніколи не мали жорсткої вертикалі, яку слухались усі регіони. Наталія Кібіта пише, що навіть за часів Радянського союзу партія КПРС у Львові і партія КПРС, умовно, в Одесі робила, згрубша, своє. І через це така ситуація.

Чому ми хочемо «простих рішень»?

Марина Стародубська: Запит на популізм генерується певним станом суспільства. Це загроженість. Це недовіра до інституцій. Бо якщо я не довіряю, що інституція виконує свою функцію, навіть обмежено, то тоді до чого я вдаюсь? До зв’язків, до знайомств, до магічного мислення, до доступних мені способів отримати бажаний результат.

Серед таких таких чинників є такий стан, який називається «наївний реалізм». Це, як правило, стан поляризованого суспільства, як у нас.

Ми не унікальні в цьому сенсі. Це суспільства, де висока недовіра до формальних інституцій, це загрожені суспільства, це суспільства колективістичні — де приналежність до певної групи важлива.

---

Читайте також: Я була впевнена, що Росія не зупиниться, і війна вийде за межі Донбасу і Криму — Євгенія Подобна

---

Три ознаки наївного реалізму:

1. Це тяжіння до простих рішень і швидких результатів, суспільства у цьому стані не бажають і не здатні сприймати рішення комплексні, «покарати», «відібрати і поділити» набагато цікавіше звучить;
2. Асоціація рішень (реформи, зміни, проєкти) не з системами, а з людьми — «прийде такий-то керувати таким-то відомством і тепер ми заживемо!»;
3. Коли є розбіжні думки і точки зору, то кожен вважає, що якщо я поясню свою точку зору, то співрозмовник/ця одразу пристане на неї. А якщо не пристане, то або мені забракло даних, або людина є дурною, або є поганою людиною. Тому що я ж пояснюю, як правильно!

У стані наївного реалізму толерантність до самого існування іншої думки дуже низька. Суто побутовий приклад: прогляньте фейсбучну стрічку — кожен третій допис, кому як треба жити, писати, говорити, не жити, не писати, не говорити.

Слухайте інтерв’ю повністю у доданому аудіофайлі

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS