Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»

Щотижня родичі захисників «Азовсталі» збираються на мирні акції в українських містах, щоб нагадати про те, що їхні рідні досі в полоні. Раніше ми розповідали три історії полонених бійців з металургічного комбінату Маріуполя. Відтоді тільки нареченого Ганни вдалося повернути з полону. В останньому обміні полоненими, що відбувся між Україною і Росією 3 січня 2024 року не було жодного військового з бригади «Азов».

Громадське радіо публікуватиме по одній історії рідних захисників, які виходять на щотижневі акції, щоб розповісти і нагадати про те, що їхні близькі люди досі в полоні.

Акція на підтримку військовополонених/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

Жінка дістає свій телефон і показує останнє повідомлення на екрані. Катерина Дмитрик — дружина військовополоненого 23 загону військової охорони ДПСУ Артема. Він потрапив у полон під час оборони «Азовсталі», а 19 травня 2022 року Катерина отримала останнє повідомлення від чоловіка: «Зі мною і кумом все добре, живі, цілі, на днях вийду на зв’язок, люблю вас дуже сильно».

Телефон Катерини/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

Це була їхня остання розмова дотепер. Катерина не може пригадати, яка це за рахунком акція на підтримку українських військовополонених, яку вона відвідує:

«Ми виходимо щоразу, щоб нагадати, що наші рідні в полоні, вони проходять тортури і знущання. Немає жодного зв’язку, ми не знаємо ані що з нашими рідними, ані де вони, ані про стан їхнього здоров’я».

На початку повномасштабного вторгнення Катерина з сином Тимуром, якому на той момент було 7 місяців, жила в Бердянську. Там же служив і Артем:

«Він був на службі, вже була бойова тривога. Я прокинулася від вибухів і одразу почала дзвонити чоловікові. Він попросив мене, щоб ми хоча б виїхали з міста до моїх батьків поруч із містом в село. 24 лютого ввечері я дізналася, що мій чоловік поїхав на захист Маріуполя», — розповідає вона.

Катерина Дмитрик/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

Катерина прийшла на акцію із сином Тимуром. І поки ми розмовляли, спочатку він намагався поїсти сніг, а потім прогулювався вздовж учасників акції.

«Тату, я чекаю на тебе!», — написано на картонному плакаті, що прикріплений до дитячого візочка.

Із Бердянська Катерина з Тимуром виїхали на початку травня, жінка залишилася на кілька місяців зі своєю важкохворою на рак мамою і після її похорону поїхала з окупованого міста.

«Це був саме період, коли обіцяли організувати гуманітарний коридор для цивільних з Азовсталі. Зв’язку майже не було. Я дізналася про цю евакуацію, бо вдалося зловити українські новини. Я з дитиною виїхала на трасу під Бердянськ і чекала там на автобус, але автобусу так і не було. Люди, які разом зі мною чекали на евакуацію, запропонували взяти мене в автівку, тому що я була сама з маленькою дитиною. Ми просто причепили білі стрічки на машину і виїхали таким чином до Василівки», — пригадує обставини евакуації з окупованого міста Катерина. Пізніше, з Василівки їй вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.

Син Катерини і Артема, Тимур на акції з мамою/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

Катерина з чоловіком познайомилася у Бердянську в 2016 році, коли дівчині було 16 років, а Артему 18.

«Він грав у любительский футбол на пляжі, а я часто приходила туди, бо жила біля моря. Так познайомилися, почали зустрічатися. Вийшло так, що спочатку я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону», — говорить Катерина.

Розмірковуючи про мету щотижневих акцій, жінка зазначає два аспекти: постійно нагадувати про полон, в якому знаходяться захисники України співгромадянам і промовляти в такий спосіб на західну аудиторію.

Теги: