«Я повернулася додому, а мого чоловіка викрало «МГБ ДНР» — дружина режисера з Маріуполя

Вранці 20 травня 2022 року Ганна пішла за продуктами. Купити у Маріуполі щось їстівне тоді вже було складно. Центральний ринок та мережу продуктових супермаркетів зруйнували росіяни. Найближчим місцем, де можна було щось купити, був так званий екоринок «Едельвейс». Від помешкання Ганни до того місця — понад кілометр. Транспорту немає, а ще — величезні черги. Тож, щоденний похід за їжею міг займати кілька годин.

У цей час чоловік Ганни Анатолій був удома з їхнім 21-річним сином Артемом, який має діагноз «невербальний аутизм». Залишати його самого неможна.

«Я верталася назад, підійшла до нашого під’їзду. Поруч сиділи сусіди. У той час всі ще готували на багатті. Мені кажуть: «Тут хтось приїхав, вашого чоловіка вивели та увезли». Я побігла нагору, а у квартирі з сином сидить сусідка», — розповідає жінка.

Я не знала, хто і куди його забрав

Сусідка розповіла: була вдома, аж до неї постукав Анатолій та попросив приглянути за сином. Із ним було двоє незнайомців. Більше вона нічого додати не змогла.

«Я знову побігла вниз. Почала розпитувати сусідів, хто що бачив. Все, що мені змогли сказати, що це була якась стара машина без номерів. Я не знала, хто і куди його забрав, тому вирішила чекати. Сіла біля під’їзду і сиділа, поки не стемніло», — пригадує той день Ганна.

Увечері до Ганни прийшов знайомий, з яким вони наступного дня мали їхати з міста. Речі були зібрані, машина готова.

«Анатолія Миколайовича забрали, його нема», — сказала йому Ганна.

---

Слухайте також: Не витримала і провідала бабусю у Маріуполі — як молода дівчина стала «терористкою Зеленського»

---

Вранці наступного дня разом із цим знайомим вони почали пошуки Анатолія Левченка. Поруч із їхнім будинком розташовувалося районне відділення поліції, яке вже зайняли окупанти. Туди і пішли.

«У відділку, біля воріт, я дуже довго пояснювала, що не знаю, хто приїхав, чому забрали і так далі. Вони пішли, перевірили й сказали, що у них такого немає. Потім ми поїхали до комендатури. Нам відповіли, що вони таким не займаються. Після цього ми вирішили їхати до Мангуша. Там ми проходили фільтрацію, і знали, що там є прокуратура. Але ніде про мого чоловіка нічого не знали», — каже жінка.

У Мангушській окупаційній прокуратурі до них вийшов чоловік у шортах, шльопанцях та майці. Виявилося, що це — «головний прокурор». Він розповів, що у Маріуполі вже працює прокуратура і порадив їхати туди та написати заяву, щоб її почали розглядати.

Руслан з «МДБ»

Ганна кожного дня бігала сюди між «інстанціями», намагаючись дізнатися щось про свого чоловіка. Через тиждень до неї додому прийшов незнайомий чоловік. Виявилося, що він — один з тих окупантів, які викрали Анатолія.

«Тільки тоді я дізналася, що мого чоловіка заарештували за «обвинуваченням в екстремізмі» через його публікації в інтернеті. Той хлопець шукав сім-карти та рецепт якихось ліків. Я випросила у нього номер телефону та ім’я. Ні звання, ні посаду я не знала. Знала тільки, що він Руслан з «МДБ». Із натяків цього Руслана я зрозуміла, що Анатолій не у Маріуполі. Тільки тоді я припинила бігати містом і щось намагатися дізнатися. Руслан сказав, що Анатолія забрали на місяць, потім справу передадуть «слідчому». Тоді можна буде якось спілкуватися», — розповідає Ганна.

Місяць пройшов швидко. Ганна постійно дзвонила Руслану, а той казав, що поки ніяких зрушень немає — потрібно чекати, поки почнеться «слідство». 20 червня, рівно через місяць після арешту, Руслан дав Ганні номер телефона «слідчої».

«Одного вечора мені подзвонили. Це була «слідча». Вона повідомила, що Анатолій Миколайович у Донецькому СІЗО і його «обвинувачують в екстремізмі». Також сказала, що було б добре, якби я приїхала, дала покази, привезла характеристику з місця роботи та інші документи. Також треба було привезти якийсь одяг, бо чоловік був у тому, у чому його забрали. Я зрозуміла, що треба їхати, відвезти все, що може йому допомогти», — пригадує Ганна.

---

Слухайте також: Крик Ольги за сином був страшнішим, ніж ті крики, які чула на «Ізоляції» — Гусейнова про полонену Ольгу Мелещенко

---

«Без тебе нікуди не поїду»

Поїхати у Донецьк Ганна змогла тільки 14 липня. «Слідча», що вела справу Анатолія Левченка повідомила, що два місяці триватиме попереднє «слідство», потім ще чотири — додаткове. Жінка порахувала: щонайменше півроку їй доведеться виживати самотужки.

«Слідча» дозволила написати Анатолію записку. Також вона словами передала повідомлення. Він передавав, щоб я із сином виїжджала. У записці у відповідь я написала: «Без тебе нікуди не поїду. Тільки у тому випадку, якщо почнеться лютий пи@дець». Пізніше, я дізналася, що ту записку йому передали майже через місяць. А я наївна думала, що він отримає її одразу», — розповідає жінка.

Так почалося життя в очікуванні. Ганна пригадує, що лишатися у квартирі без чоловіка, хоч і з сином, було моторошно. Вона виходила на вулицю готувати на багатті з сусідами. Вдома був газовий балон та автономна піч, але вона виходила радше поспілкуватися, щоб не відчувати самотність. Ціни росли, а треба було не тільки виживати самим, а й збирати передачі, щоб передавати до СІЗО.

---

Читайте також: «Десять років за дописи в Facebook»: історія режисера з Маріуполя, який пройшов донецькі катівні, а нині відновлює театр у Кропивницькому

---

Дзвінок з камери

«На перший його дзвінок я не відповіла. Він дзвонив десь о 12-й ночі, я не підняла слухавку, бо номер був невідомий. Пізніше мені подзвонила незнайома жінка і запитала, чи мій чоловік мені не дзвонив? А я ж не знала з ким розмовляю взагалі. Може це якась перевірка чи провокація? Я відповіла, що не дзвонив, нічого такого не було. Але з того моменту я вже чекала на дзвінок. Бо я розуміла, по розповідях, що у в’язниці можна дістати все, що хочеш», — каже Ганна.

Вперше після викрадення Ганні та Анатолію вдалося поспілкуватися у жовтні. Розмова вийшла сумбурна. Анатолій завжди дзвонив вночі, бо у СІЗО такий розклад. Він диктував, що потрібно надіслати: які ліки, які продукти. Можливість почути голос чоловіка дуже надихала і підбадьорювала, згадує жінка. Це було полегшення і підтримка для обох. Але потім все одно була туга, бо Ганна усвідомлювала, що чоловік далеко і скільки він там лишатиметься, невідомо.

Хочу, щоб зробили відомими тих, хто написав на мого чоловіка наклеп

«Спочатку я чекала до Нового року, потім — чекала знову. Здавалося, це триватиме нескінченно. Утім, я завжди вірила у свого чоловіка, і знала: якщо йому треба в чомусь розібратися, то він розбереться. З ним в одній камері сидів юрист, вони разом писали клопотання щодо звільнення. Раптом, 9 березня вранці, подзвонила «слідча» і сказала, що вона буде відпускати мого чоловіка. Я була у шоці. Пощастило, що саме того дня повезли передачу до СІЗО і було кому зустріти. До вечора я сиділа вдома та чекала поки вони приїдуть з Донецька», — говорить Ганна.

Вона згадує: коли побачила чоловіка, була наче в ейфорії. За 10 місяців Анатолій дуже схуд. Це перше, що кидалося в очі. Також у нього були синці під очима. Він дужче посивішав і був знервований.

Анатолій розповів: з матеріалів «справи» зрозумів, що його заарештували за доносом колишніх колег по роботі. Левченко був відомим у місті театральним режисером. У 2015-му взявся українізувати маріупольський театр, який називався «русским», але цього хотіли далеко не всі.

«Я дуже хочу, щоб зробили відомими тих, хто написав на мого чоловіка наклеп. І щоб про це знало якомога більше людей. Ось цього я дуже хочу. Коли місто деокупують, буде дуже важко. Треба враховувати, що там пропаганда та телебачення працюють на повну. Я майже рік прожила в окупації і бачила, як змінюються люди та змінюється їхнє життя», — каже Ганна.

Влітку 2023 року Ганна, Анатолій та їхній син Артем виїхали з окупації. Наразі родина живе у Кропивницькому. Ганна доглядає сина, а Анатолій продовжує свою творчу діяльність у місцевих театрах. Чоловік каже, що здогадується, хто саме написав на нього донос, але поки не матиме залізних доказів, називати ім’я «доброзичливця» не буде.

Іван Станіславський, Громадське радіо