facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Якщо у захопленому росіянами Ізюмі ти чув позивні Громадського радіо — це означало, що поряд були свої» — історія з окупації

Слухач Громадського радіо Максим Максимов написав книгу про життя в окупованому Ізюмі на Харківщині. У День працівників радіо, телебачення та зв’язку публікуємо главу про важливість донесення інформації у захопленому росіянами місті.

1x
Прослухати
--:--
--:--

— Вже 8.57! — Мама підганяла мене.
— Знаю-знаю! Зараз закипить! — Для пришвидшення процесу я підкинув пару сухих трісок сосни в багаття під чайником.

Діло було на задньому подвір’ї нашого будинку. Коли в березні 22-го на початку окупації в Ізюмі не стало електрики і газу, я облаштував вогнище під навісом у прибудові. За два метри було велике вікно на кухню, через яке йшов нескінченний трафік каструль і чайників. Завідувала цим осередком мама. До моїх завдань входило добути продукти, заготовити дрова і розвести вогонь.

Щодня мама варила величезну десятилітрову каструлю каші для котів і собак і, раз на два дні, меншу каструлю першої страви для нас. Біля вогнища вона проводила більшу частину дня. Деколи дивлячись на її вкрите гаром змучене обличчя і чорні від сажі натруджені руки мені ставало боляче — мама явно не заслужила такої старості, до якої її засудила Росія!

— Дев’ять! — Мама нервувала і знову підганяла мене.
— Так-так! Встигнемо! Ще буде «хвилина пам’яті», — я прискорювався як міг.

Незабаром я передав через вікно паруючий чайник, та ми сіли снідати.

Все описане повторювалося тієї весни щоранку. Наш із мамою графік підганявся під перший випуск новин на Громадському радіо. Тоді в окупації в умовах тотального дефіциту інформації, без інтернету, телебачення та мобільного зв’язку українські новини були подібні до ковтка свободи в царстві тотального диктату, поліцейщини та військових патрулів. Саме в той час я знову переосмислив слова Спасителя: «Не хлібом єдиним буде жива людина. Але всяким словом, що походить від Бога!».

Без перебільшення новини для нас тоді були рівносильні волі Всевишнього про долю нас та нашого народу. Після перших тижнів інформаційного голоду ми смакували їх, відчуваючи причетність до чогось великого — народження нової української державності.

Зрозуміло, що життя у вільній Україні та окупації — дві паралельні реальності, що не перетинаються. У звичайному мирному житті, переповненому інформаційними потоками, новини — щось дане само собою апріорі, тло, яким можна знехтувати, щоб повернутися до нього в будь-який зручний момент.

Для людини в окупації новини про ситуацію на фронті — питання безпеки, життєва необхідність, розуміння системи подієвих координат і свого місця в ній. Часто буквально необхідно знати, де проходить лінія розмежування, та хто у сусідньому селі: свої чи чужі. В умовах інформаційної блокади та жорстких обмежень на будь-яке пересування, новини стають практично єдиним джерелом такої необхідної інформації.

У ті дні радіо було маркером. Якщо десь ти чув позивні Українського чи Громадського, це означало, що поряд були свої. Так українське радіо познайомило мене з багатьма.


Слухайте також: «Передавати інформацію українським військовим намагалася вся вулиця»: історія родини, що пережила окупацію села Козаровичі


Одними з них були брати Батула. Вони жили по сусідству. Три троюрідні брати з одним прізвищем. Незабаром після початку війни до будинку одного з братів, Бориса, переїхала з дочкою сестра Ольга. Її будинок у мальовничому місці на вулиці Замостянській на березі Сіверського Дінця розбили в перші дні війни. Після того, по річці ще довгий час проходив фронт. Жити там було абсолютно неможливо.

Перші тижні після втечі з руїн власного будинку Ольга з Дашею прожили у бомбосховищі. Побоюючись за життя доньки, Ольга ні на крок не відходила від рятівного підвалу. Весною 22-го там було не проштовхнутися. Бомбосховище біля Палацу культури залізничників стало прихистком для кількох сотень ізюмчан, які втратили свій дім у перші тижні війни.

Доля цієї сім’ї трагічна, як і багатьох родин, які потрапили у криваву м’ясорубку цієї війни. Крім Ольги у Бориса жив із хворою матір’ю та сестрою ще один біженець, що втратив будинок, його брат Андрій. У Андрія був рак. Перед війною Андрій їздив до Харкова, активно лікувався, приймав хімієтерапію. Це дало результат: лікарі говорили, що у нього є перспективи, потрібне терпіння. Все перекреслила війна. В окупованому Ізюмі без постійної допомоги хвороба Андрія почала швидко прогресувати. Останніми днями Андрій лежав. Наприкінці квітня він помер.

Я випадково познайомився з братами. Коли на початку березня в Ізюмі не стало електрики виникла гостра необхідність заряджання гаджетів. Моїх стареньких павербанків вистачило ненадовго. Треба було терміново щось робити. У пошуках електрики я цілими днями їздив по району, попутно шукаючи продукти. Однак у всіх знайомих була та сама проблема.

Рішення знайшлося несподівано. Якось я поїхав до криниці, що на вулиці Генерала Недбайла, за водою. Біля джерела розносився характерний звук генератора, що працює. Я залишив баклажки біля річки та пішов на звук. Коли перейшов струмок, завалений величезною вербою, я заглибився у приватний сектор на протилежній стороні. Незабаром на одній із вуличок я побачив невелику групу людей.

Очікування мене не підвели, на подвір’ї гудів генератор. Зайшов у хвіртку та почув знайомий позивний Українського радіо. Усередині потеплішало — я прийшов до своїх.

Досить швидко я зблизився з братами. Раз на два дні Борис запускав свій генератор. На звук з усього району стікалися люди. Борис, хазяїн будинку, нікому не відмовляв. Головне — знайти вільну розетку!


Читайте також: Ми зрозуміли, що Ірпінь та Бучу визначили «сірою зоною», тому там не було ЗСУ — бучанський партизан


Зазвичай весь стіл і диван біля входу були покриті телефонами, ліхтариками та повербанками, що заряджаються. Та сама картина була всередині будинку. Проте, дочекавшись черги, всі охочі отримували свою порцію цілющої енергії.

З соляркою для генератора іноді виникали проблеми. Усі довоєнні запаси швидко вичерпалися, а заправки з початку війни не працювали. За пальним треба було їхати до Куп’янська або шукати по місту. Свого транспорту я не мав, то ж другий варіант виявився єдиним можливим. Звісно ж, паливо в Ізюмі було, його було багато, але все воно було в одному місці — в окупантів.

Обережний зондаж показав, що солдати готові продавати солярку, або, як варіант, міняти її на алкоголь. Технологія угоди була простою до примітивності. Я брав каністру, сідав на велосипед та їхав на ринок. Тут було багато росіян. Вони приїжджали на своїх КамАЗах, МТЛБ та інших БТРах. Як правило, вся військова техніка працює на дизелі. Помітивши одинокого водія, я підходив до нього з пропозицією продати «каністру солярки або дві». У 50 відсотках випадків окупанти відповідали згодою.

Якось мені пощастило домовитися одразу за сто літрів. Окупанти привезли їх додому Борисові того ж дня. Усе задоволення обійшлося у чотири пляшки купленої спеціально з такої нагоди самогонки та тисячі гривень. За ці, порівняно невеликі гроші вся вулиця майже два місяці була забезпечена зарядкою своїх гаджетів.

Де б я не був для мене вкрай важливо було залишатися в інформаційному полі України. В окупованому Ізюмі це було непросто. Варто було вийти з дому реальність окупації навалювалася з усією своєю силою. З блокпостами, перевірками, російськими танками на вулицях та російською пропагандою у мегафонах, на базарах та площах. У цих умовах залишатися в українському інфополі означало, ні мало, ні багато, зберігати здоровий глузд і присутність духу.

Саме тому я скрізь тягав за собою в рюкзаку старий FM-приймач. Спасибі, один із братів, Сергій, який до війни був майстром з ремонту радіоелектроніки, приробив до нього блок живлення від планшета, зробивши його придатним до заряджання.

Особливо приймач допомагав у селі. Мій будинок перебував у зоні слабкого прийому радіосигналу. Телефон із радіододатком тут не справлявся. Натомість виручав приймач.

Дорогою до села я слухав музику. Це був записаний колись з радіотрансляції концерт Вакарчука з київського метро. Оскільки українське радіо в Ізюмі глушили, запис вийшов трохи з перешкодами, але це була не біда.

Як тільки ізюмський блокпост із російським триколором залишався позаду я одягав навушники, і включав «Човен». Попереду було два десятки кілометрів шляху, три блокпости і нескінченні колони техніки окупантів, які щоразу норовили скинути мене в кювет.

Від військової техніки відремонтований напередодні війни асфальт харківської траси вкрився шаром бруду, їхати ним велосипедом угору було непросто. Цивільних авто, за винятком згорілих кістяків на узбіччях, практично не було. Можна було проїхати кілька десятків кілометрів і не зустріти жодного легковика. Тільки нескінченні колони російської техніки по обидві сторони.

Весняне сонце заливало все довкола. І праворуч і ліворуч, куди не глянь, по всій кромці горизонту здіймався дим від пожеж. Танкові колони проносилися повз, раз у раз заглушаючи музику. Але мені це практично не заважало. Навіть було якось приємно думати, що весь цей морок колись пройде, як ця танкова колона. Дим розвіється, знову зазвучить музика і земля воскресне.


Слухайте також: «Колаборанти здавали всіх» — подружжя пенсіонерів про життя в окупації у селі Стрілеча біля російського кордону


У лютому-березні 22-го в Україні сталося диво. Десь там — у Маріуполі, під Києвом, Черніговом та Сумами наші герої щодня своєю кров’ю творили це диво. А ми в окупації раділи кожній новині про українську перемогу на фронті. Отримуючи по радіо ці скупі звістки, ми несли їх далі — близьким, друзям, сусідам. Передавали з вуст у вуста, смакували їх на кухнях та в будинках із зачиненими дверима, так причащались славі наших героїв.

І нехай там зовні на вулицях йшли зачистки та їздили російські танки, всередині наших будинків уже народилася та жила надія.

Ми знали — щоб там не відбувалося далі, ми вже перемогли! Ми боротимемося! Рік, два, десять! Скільки треба, ми боротимемося!

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

Вибух відбувся через 1,5-2 хвилини після повітряної тривоги — кореспондентка про влучання у Кривому Розі

Вибух відбувся через 1,5-2 хвилини після повітряної тривоги — кореспондентка про влучання у Кривому Розі

10 хв тому
У РФ представили дрон-бомбардувальник «Голубь»

У РФ представили дрон-бомбардувальник «Голубь»

20 хв тому
Пашинян: Вірменія вийде з ОДКБ, де домінує Росія

Пашинян: Вірменія вийде з ОДКБ, де домінує Росія

58 хв тому
Росіяни виправдовують вбивства українців через наратив про терористів

Росіяни виправдовують вбивства українців через наратив про терористів

1 год тому