«Якби я мав у той момент гранатомет»: історія військового пенсіонера, який опинився у блокадному Маріуполі

Проте за часів СРСР про свої погляди краще було не розповідати. У 1989 році Ігор Іванович став цивільним і з того часу не полишав Маріуполь надовго. Місто на березі Азову стало для нього справжнім домом. Але 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Провівши 35 днів у підвалі під обстрілами російської армії, 70-річний чоловік втік — з остраху, що його здадуть окупантам за проукраїнські погляди.

«Путін, виявився, без голови»

Перший день повномасштабного вторгнення Ігор Іванович зустрів у себе вдома. Разом із дружиною вони мешкали у квартирі на 8-му поверсі стандартної багатоповерхівки спального мікрорайону.

«Я не думав, що Путін нападе на Україну. Я прекрасно знав збройні сили Радянського Союзу. То була дуже гнила структура. Я, коли служив, то бачив, як виходила на навчання техніка мотопіхотного полку. Танки та БТРи постійно ламалися, кожні 200 метрів вони ставали. І це в Радянському Союзі, де корупції було не так багато, як зараз в Росії. Але Путін, все-таки виявився, без голови», — ділиться спогадами Ігор Іванович.

Читайте також: «Відчула ударну хвилю і втратила свідомість»: спогади місцевої жительки про ракетний обстріл ринку в Шевченковому

Мікрорайон «Західний», відповідно до назви, знаходився на західній околиці міста. З вікон його будинків було видно безкрайні поля, та дорогу, що вела на Запоріжжя. Ця місцина вважалася найбезпечнішою, бо знаходилася якнайдалі від східних околиць Маріуполя, які потерпали від обстрілів в 2014-2015 роках. Але після 24 лютого безпечних районів в місті більше не було.

«25 лютого, об 11 годині ранку, ми з дружиною були вдома. Раптом удар у будинок — у зворотний бік сусіднього під’їзду влучила ракета. Майже одразу прилетіла ще одна, вона влучила в насосну станцію у дворі. Я думаю, вони цілилися у насосну, але одна ракета поцілила будинок. Влучило у восьмий поверх, кілька поверхів посипалося. Після цього ми з дружиною спустилися в підвал, та більше надовго звідти не виходили. Загалом провели там 35 днів», — пригадує Ігор Іванович.

Бази спасіння

Навколо мікрорайону та вздовж траси на Запоріжжя розташовувалось багато гуртових баз, з яких в місто постачали різні продукти. Ці бази стали спасінням для тисяч мешканців багатоповерхівок. Крупи, овочі, консерви, а головне — вода. Все це можна було роздобути на базах. Але для цього треба було пробігти два марш-кидки під обстрілами, а у зворотний бік — ще й з вантажем.

«Брали, що бачили, десь картоплі назбираєш, десь щось інше знайдеш. Головне було принести води, бо в нашому підвалі одні жінки були, і всі пенсіонерки. Якось я притягнув штук вісім баклажок по шість літрів. На більше мене не вистачило», — каже чоловік.

Читайте також: «Десять років за дописи в Facebook»: історія режисера з Маріуполя, який пройшов донецькі катівні, а нині відновлює театр у Кропивницькому

Раціон на добу був дуже скромний. У горнятку варили якусь крупу, та один-два рази вдавалося заварити чай. Готували, як і всі, на вогнищі, але не на відкритому просторі. Ігор Іванович влаштував мангал у руїнах сусіднього під’їзду, між уламками бетонних перекриттів. Можливо, саме це врятувало йому життя, бо дуже багато містян загинули перед своїми вогнищами. Обстріли починалися раптово, і врятуватися від них було неможливо.

«Наших бійців здали москалям»

Загарбники рухалися на місто з заходу намагаючись перерізати останню трасу, що зв’язувала Маріуполь з Україною. За кілометр від мікрорайону розташовувався український блокпост, який став точкою спротиву окупантам.

«Коли виходив на двір, я бачив наших захисників. Молоді хлопці років 20-25. Спершу їх міняли кожні три доби, поки їм доставляли ресурси. Вони відбивалися. А остання зміна билася, доки не скінчилися боєприпаси. Потім хлопці перевдягнулися, десь поховали зброю та спробували вийти звідти. Одні пішли в наш сьомий будинок, а інші — у дев’ятий. Народ в тому будинку був недоброзичливий, було багато проросійських. Наших бійців здали москалям, їх схопили», — пригадує Ігор Іванович.

У другій декаді березня мікрорайон «Західний» знаходився під контролем окупантів. Ворожі війська заходили з боку Запорізької траси й просувалися вглиб міста, знищуючи все на своєму шляху. Ігор Іванович опинився у тилу загарбників.

«Вони почали робити зачистку, ходили перевіряли по квартирах. Один зайшов до нас у підвал, каже мені: «Відкривайте квартиру». Під дулом автомата повів мене наверх. Походив подивився та наказав повісити на двері білу ганчірку, щоб було видно, що вже перевірено. З вікна я бачив, як вони під’їхали двома машинами. Якби я мав в той момент гранатомет, то багато їх там поклав би», — розповідає колишній військовий.

Спочатку до міста зайшли кадрові російські війська, а через два дні їхнє місце заступили бойовики «ДНР». Окупанти рушили до центру Маріуполя, притискаючи українських захисників до Азовсталі. Територію заводу цілодобово обстрілювали з суші, моря та повітря. Попри те, що від Азовсталі до помешкання Ігоря Івановича сім кілометрів, пенсіонер пригадує, що від тих вибухів у квартирі все здригалося.

«Я зі Львівської області, а значить — «бендера»

Коли бойові дії перемістилися ближче до «Азовсталі», «Західний» нарешті зміг трохи оговтатися. Обстріли припинилися і люди почали виходити з підвалів. До Ігоря Івановича дісталися донька з зятем та запропонували поїхати з міста, але він відмовився. Чоловік вважав, що має залишитися та навести лад у квартирі. Невдовзі рідні поїхали, а він залишився сам.

«На початку квітня у нас з’явилася росгвардія та їхня поліція. Сусіди знали, що я налаштований проти Путіна. Я ще у 2013 році казав, що Путін та Янукович, то два х*йла, і обидва, закінчать погано. Всі знали, що я зі Львівської області, а значить — «бендера». Я зрозумів, що мене запросто здадуть, і треба тікати, поки не пов’язали. Десь кинуть у підвал і там буду гнити», — пригадує чоловік.

Ігор Іванович взяв «кравчучку» на добрих колесах, прив’язав до неї валізу та пішов пішки по дорозі на Запоріжжя. На блокпосту він побачив автобуси та «деенерівських» бойовиків. Після «перевірки» йому вдалося сісти на автобус до Нікольського.

Довгий шлях на батьківщину

Із Маріуполя вдалося виїхати без особливих проблем, але у Нікольському довелося затримався на цілих 6 днів.

«Якщо ти хочеш в Росію — волонтерів купа. А в Україну не вивозили. Ті, хто возили в Росію, самі кидалися на людей: «Давайте ми вас посадимо, занесемо до автобуса разом із речами». Спершу я думав поїхати до Ростова, бо побачив, що в бік Запоріжжя доїхати — це проблема. До того ж у мене сестра живе біля кордону з Росією, на Луганщині. А потім вирішив: яка до біса різниця, що тут, що там — «ДНР». А я їх терпіти не можу — не витримаю все одно», — розповідає Ігор Іванович.

Тож чоловік продовжив шукати шляхи, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Випадково йому зустрілися ще двоє молодих людей, які прагнули доїхати до Запоріжжя. Вони вирішили об’єднати свої зусилля та знайти перевізника на легковому авто. Нарешті їм це вдається, проте за цей трансфер потрібно було заплатити по шість тисяч гривень кожному.

«Нарешті ми виїхали з Нікольського в бік Бердянська, проїхали 6 блокпостів, але після Мангуша нас зупинили. Всіх перевірили, проте все одно наказали розвертатися. Ми рушили назад в Мангуш, але в місто нас не пустив попередній блокпост. Довелося вмовляти їх, щоб не лишатися ночувати в полі. Нас все ж таки впустили в Мангуш, там ми провели ще дві ночі. Після цього ми вирішили повернутися з Мангуша в Нікольське і спробувати поїхати селищними дорогами. З боку Українки йшла ще одна дорога на Бердянськ. Нам пощастило. Там ми не зустріли жодного блокпоста до самого Бердянська. Перед Бердянськом нас швидко перевірили й пропустили», — пригадує пан Ігор.

Два дні він провів у Бердянську, а потім волонтери довезли його до Запоріжжя. Шлях від Маріуполя до Запоріжжя, який зазвичай займав 3 години, Ігорю Івановичу вдалося подолати за 11 днів. Спершу він планував зупинитися в столиці, зрештою зупинився на батьківщині — на Львівщині. Квартира Ігоря Івановича лишилася більш-менш цілою. Проте повертатися у Маріуполь він не планує. «Українцю там перебувати неможливо», — каже він.

Іван Станіславський, Громадське радіо