Павло Баль / Фото з Facebook-сторінки Управління молоді та спорту Львівської ОДА
Павло Баль — український атлет, призер багатьох міжнародних змагань, а також перший учасник від України у хендбайку на майбутніх Паралімпійських іграх у Парижі.
Головні здобутки Баля пов’язані з лижним спортом та біатлоном. У цих дисциплінах він став «золотим» та «бронзовим» призером Чемпіонату світу та неодноразовим призером Кубка світу. У березні 2022 року Баль дебютував на зимовій Паралімпіаді в Пекіні.
Минулого сезону Павло Баль вперше взяв участь у міжнародних змаганнях з нового для себе виду спору — хендбайку, або ж ручному велоспорті. Попри це, атлету вдалося вибороти ліцензію на Паралімпійські ігри в Парижі, що розпочнуться 28 серпня. Таким чином, Баль стане першим українцем, який візьме участь у змаганнях з хендбайку на такому рівні.
Історія почалася після травми. Її я отримав у ДТП восени 2017 року. З того моменту почалася реабілітація, уся зима. Були спроби зробити протези, але в моєму випадку це дуже важко. Однак спроби були, навіть кілька кроків робив. А з весни поїхав у західні реабілітаційні центри в Сянках (село в Україні, в Самбірському районі Львівської області — ред.), щоб спробувати себе у спорті. Так і «зачепився».
Думаю, у кожного виникає запитання «що далі, чим тепер займатися?». Переважно спорт — це перше, через що люди, зокрема зараз багато військових, повертаються до життя, тому що це — реабілітація. А там — кому де сподобається. Адже реабілітація — це один період часу, а професійний спорт — уже дещо інша справа. Мені сподобалося, досягнув певних результатів у лижах, з ними я ще не «зав’язав». Зараз закінчимо велосезон, і далі виступатиму взимку. Велосипед я раніше розглядав як додатковий спосіб тренування, тому що тут дуже хороше фізичне навантаження.
В Україні система влаштована не так, як за кордоном. У нас вона більш централізована. Я спілкувався з деякими спортсменами, з тієї ж Польщі, які теж виступають і взимку, і влітку. Там цей процес переходу відбувається дещо простіше. У нас для цього потрібно більше погоджень.
Я залежний від держави, у нас немає спонсорів. Наприклад, у Японії спортсмен може мати спонсора, і якщо наданих ним коштів достатньо, атлет може не займатися нічим, крім спорту. Жити, виїжджати на збори, купувати інвентар за спонсорські гроші. У Японії це може бути 50-60 тисяч доларів на рік. Ця сума дозволяє комфортно тренуватися, їздити на всі змагання, не важливо, у США вони чи в Австралії. Бо у нас буває так, що «то далеко, туди ми не їдемо, вибачте». Я не говорю, що якась система гірша, а якась краща, просто така різниця.
Дуже складно стало виїжджати за кордон. 12 годин стоїш в автобусах, щоб заїхати у Краків чи Варшаву. Там пересідаєш на літак чи автомобіль, і далі вже все простіше. Раніше можна було з того ж Львова полетіти літаком, напряму до Мілана чи з пересадкою. Зараз приїжджаєш уже «варений», нічого не хочеш. А так, мені головне, щоб асфальт був.
Я дуже розчарований тією Паралімпіадою. Враховуючи, що війна почалася, були складнощі з виїздом: то ми їдемо, то ні, то нас «завернули» з аеропорта в Італії, сиділи в готелі. Була купа питань щодо інвентаря, який заїхав в Україну, а виїхати не може. Валерій Михайлович (Валерій Сушкевич, президент Національного комітету спорту інвалідів України — ред.) правдами-неправдами ті всі процеси організував, і ми все таки виїхали на ті Паралімпійські ігри. Але навіть якщо не брати до уваги війну, я китайцями розчарований, типовий Радянський Союз. Усюди щось незакінчено, недороблено.
Звісно. Завдяки тій підтримці й вигнали тоді Росію та Білорусь. Сама наша делегація, без підтримки інших, не впоралася б. Китайці, звісно, комуністи, свою лінію намагалися «гнути», але з інших країн підтримка була. Без них них було б значно важче.
Це питання постало після Паралімпіади в Китаї. Що далі? Там я посів четверте місце, яким був незадоволений. Ти готуєшся, працюєш, а на виході отримуєш «нуль». Тут війна в країні. Сіли з дружиною думати, що взагалі робити. Перебилися перший час у селі.
Потім постало питання, чи продовжувати рухатись у тому ж напрямку, чи якось ту тему розвинути. Бо на той час я вже мав перший саморобний хендбайк. Я знайшов майстра, переконав його, бо він ніколи раніше такого не робив, але моя наполегливість взяла гору. І вдалося зробити хендбайк, напевно перший такий в Україні. Для тренувань його було достатньо, але для змагань — це не той варіант. Тому почали шукати кошти на карбоновий. Мій хороший друг допоміг із фінансуванням, тисяч вісім євро. Це було дві третини суми за велосипед. Інші я доклав сам, хоча потім мені їх покрила Львівська облдержадміністрація.
Ні, потрібний просто асфальт, а також весняний збір. У лютому, коли наші кліматичні умови не дозволяють виїхати на вулицю, потрібний виїзд у Єгипет, Іспанію, якість теплі краї, щоб там потренуватися. І в подальшому нічого не треба, лише асфальт. Якщо наближається дійсно важливий старт — Чемпіонат світу або Паралімпійські ігри — перед ним теж потрібно провести збір десь у горах, саме через висоту.
Так, є тренер, молодий хлопчина, сам колишній спортсмен. Ми обоє вчимося, методом спроб і помилок рухаємося вперед.
Так, немає. Немає у кого запитати, з ким на цю тему поговорити. Весь досвід, який здобуваєш, — це виїзд за кордон. На стартах щось подивився, підглянув, як що у суперників, навіть в плані технічного забезпечення. Вчуся на своїх помилках.
Я у це вірив. Минулого року я вже був на змаганнях. Мені сказали, що якщо десь у середині групи фінішую, то матиму ліцензію. Десь так я і заїжджаю, плюс-мінус десятий. Був один прикрий момент. У Бельгії в груповій гонці за 50 метрів до фінішу я перевернувся на велосипеді й не фінішував, тобто не заробив жодних балів. Мене це напружувало, тому що це мінус одна гонка з чотирьох. Крім того, на один з етапів я не поїхав, тому що він проходив у Австралії взимку, а у мене в цей час лижний сезон. Але ліцензія є, і це вже досягнення.
Так не можу назвати. Але у паралімпійському спорті менше спортсменів, ніж у звичайному, тому легше відібратися. Але особисто у мене шлях був важкий. Перед першою зимовою Паралімпіадою було чотири роки, повноцінний сезон. Я їздив на змагання, на Чемпіонат світу, я став чемпіоном світу, тому туди я не їхав «з нуля». Та й команда була готова.
Там буде дві гонки — на час і групова. Для першої я зараз не в ній формі, щоб боротися за п’єдестал, ще зарано про такі речі говорити. А от у груповій гонці шанси в мене є. Бо у Бельгії я боровся за третє місце. Якби не завалився, то я був би третім, що дуже неочікувано для мене. Я напевне через те й завалився, що не очікував, що вийду на фінішну пряму на такій позиції.
Але буквально тиждень тому, на жаль, я хворів, тому втратив форму. Це спорт, нічого не зробиш. На щось велике я не розраховую. Звісно, є якісь мрії, цілі, але я прекрасно розумію, скільки часу я займаюся цим видом. Але всяке може бути, в групі можу «вистрелити»: «сісти на колесо» і на фініші поборотися. Загалом так і планую зробити. Побачимо, як піде гонка, як себе почуватиму. Ще є трохи часу відновитися.
Так, в контактних по-іншому гонка розвивається. За кимось можна «посидіти», десь можна приберегти сили. Контактна гонка більш «рвана»: прискорилися, трохи скинули темп, відпочили, знову прискорилися. У гонці на час тобі потрібно їхати максимально швидко всю дистанцію, і тут мене трохи не вистачає.
Так, наразі є такі плани. Зараз Париж, потім переходимо на підготовку до зимової Паралімпіади. Там потрібно зосередитися, сконцентруватися, то буде крайня моя зимова Паралімпіада.
А далі рухатись у велоспорті вік ще дозволяє, тому що мої конкуренти переважно старші за мене. У паралімпійському велоспорті всі спортсмени доволі зрілі, 35-45 років. Тому я ще кілька років маю. Якщо здоров’я дозволятиме, то на наступну літню Паралімпіаду я думаю вийти на дуже хорошу форму, якщо все правильно зробити.
То настільки «темний ліс», що це важко якось коментувати. Про що там домовляються «зверху», ніхто того не знає. Хто про що говорить, чому такі правила пишуть, кому це вигідно, хто допускає російських спортсменів. Напевно то політика й великі гроші. Те ж було в Китаї: нічого не можна, усе має бути строго з регламентом.
Я про це думав. З одного боку, у нас війна, а ми туди їдемо, змагаємось, ніби її й немає. Але, з іншого боку, якщо ми не поїдемо, то ми не будемо комунікувати зі світом, нас ніхто не чутиме, не бачитиме. Думаю, краще їхати, нагадувати про себе. Якщо цього не зробити, то всі забудуть на другий день. У європейців та інших все добре, життя перекрасне, здоров’я хороше. А що та Україна? Якщо ми мовчатимемо, якщо нас не буде чути, то нас дуже швидко забудуть. Тому напевно це важлива річ. Той же Усик став чемпіоном, і всі знають, що він українець, він вийшов з українським прапором. І це показник.