Таня-Марія Литвинюк
«За блакитними очима»: як діти із деокупованого села на Чернігівщині документували життя на плівкові фотоапарати
Автор
Фото надане кураторами проєкту "За блакитними очима"1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 12 хв
Після деокупації Чернігівської області Дмитро та Артем почали щотижня відвозити туди гуманітарну допомогу. Вони взяли кураторство над трьома селами: Ягідне, Слобода та Лукашівка.
У Лукашівці хлопці потоваришували з компанією дітей, які постійно кучкувалися разом. Волонтери вирішили привезти щось і для них: футбольні і волейбольні м’ячі, іграшки, тенісні ракетки тощо. Міркуючи над тим, як би потішити дітлахів, з’явилася думка придбати для них одноразові плівочні фотоапарати. Згодом ця ідея переросла у проєкт зі здійснення дитячих мрій BEHIND BLUE EYES (За блакитними очима).
Протягом тижня діти мали можливість документувати дійсність, в якій існували. Отримавши потому роздруковані знімки, вони розповіли волонтерам про свої мрії. Завдяки людям, які підтримали проєкт донатами, всі дитячі бажання вдалося втілити у життя.
«Якщо віддати фотоапарати дорослим, вони знімуть приблизно те саме, що бачиш ти. А ці діти були інакшими»
Таня-Марія: Мені дуже імпонує ваш проєкт. Як у вас виникла його ідея?
Артем: У мирний час ми працюємо в маркетингу, займаємося бренд-менеджментом. У нас давно було бажання зробити щось із плівковими камерами, ще до війни. Нам подобався сам інструмент. Адже це не просто мильничка, вона ще й одноразова. Там дуже простий механізм, але в цьому є якийсь шарм.
Ми довго думали, як залучити такий фотоапарат для просування бренду. Чи придумати якусь рекламку, чи розсилку, чи блогерам запропонувати. Але ця ідея так і не реалізувалася. Спочатку почалася війна, потім волонтерство.
Читайте також: «Скульптура з уламків міни, що прилетіла в мій дім» — як художниця Валерія Гончарова розповідає світу про війну в Україні
І ось коли ми думали про іграшки для дітей, з’явилася ідея роздати камери їм. Бо якщо віддати фотоапарати дорослим, вони знімуть приблизно те саме, що бачиш ти. А ці діти були інакшими. Ніхто з них не був «у трагедії». Вони поводилися як звичайні дітлахи — веселилися, якісь анекдоти розказували, смішинки.
Нам це щоразу дарувало дивні відчуття, несумісні з тим, що ми бачили. Адже все це відбувалося на тлі максимально зруйнованого селища. Коли ми дивилися на цих дітей, ставало якось легше. Вони випромінювали позитив. Ми навіть з ними особливо не спілкувалися, просто вони своїм існуванням дарували нам цю емоцію. Діти по-іншому в цих умовах існують, у них інша енергія. Щоразу, коли ми поверталися до Києва з Лукашівки, видихали: «Хух, все буде добре».
Тож ми почали міркувати, як можна ці емоції закарбувати і передати іншим людям. Ніби таблеточку, для полегшення. І коли з’явилася ідея з камерами, все зійшлося.
Ми закупили 10 камер. Це все, що було в наявності у магазині. Приїхали в село. Важливий момент — ми не відбирали дітей, не казали: «Ось тобі камера», ні. У кожного був вибір — взяти, приміром, м’яч чи фотоапарат. На дев’ять камер знайшлося дев’ять претендентів.
Одна камера у нас була тестова, її ми використали, щоб діти змогли потренуватися. Понатискати, зрозуміти, як це працює, побачити, що фотографія ніде не з’являється — треба, щоб пройшов час, аби побачити результат.
«Воно для них таке старе, що аж нове»
Таня-Марія: Чи швидко діти зрозуміли, як користуватися камерами?
Дмитро: Ми з Артемом приблизно одного віку і ще пам’ятаємо часи, коли камери були плівкові. Коли у відпустку брали декілька плівок, аби зробити більше кадрів. А для цих дітей олдскул — це цифрова камера. Тобто камера, яка вмикається, в неї є зум, екранчик. А тут ми їм дали плівкові «мильниці».
Артем: Воно для них таке старе, що аж нове. Вони про таке навіть і не чули.
Дмитро: Вони кажуть: «Де воно вмикається?». Я відповідаю: «Та ніде, там батарейка, все вже ввімкнено. Дивись — ось так тримати, ось так натискати. Ви побачите знімки, коли вже закінчиться плівка. Ми їх роздрукуємо, покажемо вам, що ви назнімали».
Артем: Ми не давали жодних завдань. Нам було цікаво побачити, що з цього вийде. Це був для нас експеримент. Ніяких правил не було. Ми їх просто навчили користуватися камерами. А як ти знімаєш і що ти знімаєш, це вже твоя справа. Звичайно, у нас є профдеформація, хотілося дати якесь ТЗ. Але ми намагалися утриматися від цього, щоб це був справді автентичний матеріал, і дитина не ставила собі ніяких рамок.
«Результат перевершив найсміливіші очікування»
Таня-Марія: Які у вас були враження від отриманих знімків?
Артем: По-перше, наші найсміливіші прогнози не передбачали того, що ми отримаємо всі камери назад. Ми розуміли, що це діти. Десь щось могло загубитися, вони могли засвітити плівку, зламати щось випадково. Але вони дуже відповідально до цього поставилася.
Дмитро: Можливо, у них був певний азарт, бо вони не бачили своїх кадрів.
Артем: Друге прозріння було, коли ми побачили самі знімки. Коли ми роздрукували фото, зрозуміли, що там не 20 вдалих кадрів, а принаймні 100-150 із них є цікавим матеріалом. Тобто це були світлини або із цікавою історією, або візуально цікаві, або технічно.
Ми тоді навіть трохи збилися з пантелику. Тому що результат перевершив наші найсміливіші прогнози. Це було в десять разів потужніше, ніж ми очікували. І нам треба було добре покумекати, як це все оформити, аби правильно подати.
«Як правило, нікому нічого не дарували на день народження, була війна»
Таня-Марія: Яким чином ви дізнавалися про дитячі бажання?
Артем: Коли ми отримали фото, задумалися, як будемо рухатися далі. Ми посортували світлини і за деякий час повернулися до села. Зібрали всіх малих і роздали їм конверти з їхніми фотографіями.
Далі ми сідали з кожною дитиною окремо, переглядали її фото. Дитина перебирала свої кадри, розповідала про них. Я ставив запитання. Вони у нас були стандартні: улюблене заняття, чим ти найбільше не любиш займатися, про що ти мрієш і яким бачиш своє майбутнє.
У мене був такий трюк — я питав у дитини, коли в неї день народження. Якщо він вже минув, цікавився, що їй подарували. Як правило, нікому нічого не дарували, бо була війна. Потім я запитував, який подарунок дитина хотіла би отримати.
Читайте також: Думали, що пройшли пекло, але побачили багато трагедії в інших — Сергій та Олександр з Маріуполя
Дітей, у яких день народження ще мав бути, я запитував, що б їм хотілося одержати на свято. Коли вони починали говорити, я їх зупиняв: «Стій, я тобі дам якийсь час, подумай. Ось тобі листок і ручка — піди в якесь місце, напиши, потім мені поверни. Подивимося, що з цим можна зробити».
Такий підхід був до кожної дитини. Вони йшли в машину, писали ручкою свої бажання, згортали, повертали нам. Ми їм гарантували конфіденційність. Ну, трішки не дотримали слова, але нічого (сміється).
Дмитро: У нас були деякі казуси. По-перше, десь за тиждень до нашої поїздки діти знайшли Instagram-сторінку проєкту (theblueyedproject — ред.), і вже почали щось підозрювати. Вони почали писати: «Ой, я щось передумала, можна мені самокат, як у Насті?». Тобто вони побачили чужі побажання, співставили зі своїми і почали хитрувати. Бо хтось просив щось одне, а хтось — сім найменувань.
Ми досить стримано до цього поставилися. Потім діти знайшли ще наші особисті Instagram-акаунти. І ми такі: «От халепа, так хотілося показати аудиторії, як ми закуповуємо подарунки, як це працює, що ми не шахраї».
Артем: Під час крайньої поїздки ми віддали їм подарунки — все, що вони замовили у своїх списках, абсолютно все. Так ми завершили цей перший цикл.
«У нашій картині світу дитина має порефлексувати»
Таня-Марія: Які були емоції у дітей, коли вони отримували те, про що мріяли?
Артем: Ой, ми з ними ще сценки розігрували.
Дмитро: Там малий, Богданчик, взагалі був зелений, коли побачив, що ми йому велосипед подарували, телефон. Він був на себе не схожий.
Останнім у списку в нього був пітбайк. Ми йому кажемо: «Ну ти ж розумієш, що це дуже дорогий подарунок». Він відповідає: «Так, так, я все розумію, не питання». Ми такі: «Але ми вирішили, що починати треба з маленького. Ось тобі шолом».
І Артем підходить до нього, одягає шолом. А я в цей момент застрибую у бус, беру пітбайк, який ми купили. Артем закриває малого: «Ну що, зручно, як шолом?». Той киває: «Так, так, все нормально». І тут Артем каже: «Ну ок, братан, буде тобі пітбайк». І я в цей момент вистрибую з буса. Малий підходить, знімає цей шолом, дивиться…
Я думаю, він до останнього думав, що є якась підстава. Аж на наступний день він нас відмітив у сторіс, написав особисто: «Рєб’ята, ви випалнілі маю мєчту», таким суржиком. Ми зрозуміли, що дитина нам нарешті повірила.
Таня-Марія: Чи не було ревності у дітей, які отримали меншу кількість подарунків? Якою була їхня реакція?
Артем: Вони відреагували достойно. Але ми готували промову, ми на це свідомо йшли. Вони розуміли, що в когось буде більше подарунків, в когось менше. Це такий виховний момент — усвідомити, як ти формулюєш свої запити, бажання. Ми чесно пройшлися по всіх вішлистах, і кожен отримав стільки, скільки просив.
У нашій картині світу дитина має трохи порефлексувати. «Можливо, це те, чого мені достатньо, я просто на тлі інших дітей хочу більше? Чи, можливо, мені треба більш конкретно формулювати свої бажання?».
«Найбільший виклик — відтворити дружні стосунки між дітьми та дорослими»
Таня-Марія: Чи були серед дитячих бажань запити, які часто повторювалися?
Артем: Практично в кожного траплявся велосипед або телефон, або і те, і інше. Проте були такі речі, яких взагалі ніхто не просив. Наприклад, ноутбуки чи комп’ютери. Хоча, здавалося б, це супер потрібна річ. Але для них це взагалі неважливо.
Таня-Марія: А як щодо фото? Чи повторювалися на дитячих знімках якісь сюжети?
Артем: Сюжети у кожного були особисті. Можливо, якісь місця чи фрагменти із села траплялися в багатьох дітей, але кожен їх зображував по-своєму. Розказував про них свою історію. І це класно. Хто на чому концентрувався, те і фотографував. Для когось це були котики і собачки, для когось квіти, для когось — зруйновані місця.
В однієї дівчинки, — вона там найдоросліша, — кожен кадр був документацією чогось зруйнованого. Це теж свідчить про внутрішній стан людини. На чому вона найбільше загострює свою увагу.
Наприкінці липня у нас відбулася виставка в галереї Аvangarden у Києві, яка тоді працювала як волонтерські штаб. Там була купа коробок, багато волонтерів. Все це відбувалося на тлі правильного контексту.
Читайте також: Під час війни особливо важливо звертати увагу на те, з ким спілкуються діти: Анастасія Дьякова про онлайн загрози
Таня-Марія: Як ви плануєте продовжувати свій проєкт?
Дмитро: Ми завершили перший блок, коли зробили виставку і подарували дітям те, чого вони хотіли. Тепер наша ціль — повторити те ж саме у інших областях, що постраждали від повномасштабного вторгенення. Зробити таких 6-10 блоків. А потім вже, після завершення війни, випустити велику фотокнигу. Таку товсту, в твердій палітурці. Ми хочемо видати її в якомусь хорошому видавництві, аби резюмувати цей проєкт.
Артем: Задача — зібрати подібний матеріал рівномірно з інших територій. З тих, де можна продовжувати життя, але там є руйнації. Де діти існують в контексті війни. Це може бути або деокуповане село, або якась прифронтова територія.
Тому наша ціль — продовжувати подорожі. В нас навіть є на це ресурс, адже люди донатили досить активно. Це при тому, що ми нікого особливо не закликали це робити. Нам не довелося пояснювати, як це все працюватиме. Просто було посилання на банку в описі Instagram-сторінки. Тому ми вже можемо повторити цей досвід 2-3 рази точно.
Нам треба зробити домашню роботу, визначити список населених пунктів, в які ми хочемо поїхати, та шукати волонтерів, які в цих населених пунктах працюють з дітьми. Найбільший виклик — відтворити дружні стосунки між дітьми і дорослими. Щоб це не було так — приїхали якісь невідомі дядьки, дали камери. Ми з тими дітьми здружилися, спілкувалися, це все процес.
Лукашівка — це десь 120 кілометрів від Києва. А якщо село знаходиться за 600 кілометрів, ми не зможемо туди приїжджати 6-7 разів лише для того, аби вибудувати стосунки з дітьми. Тому ми вирішили оптимізувати шлях від семи поїздок до двох за рахунок того, що знайдемо людей, які вже товаришують з дітьми. Тобто ми будемо вже шукати навіть не дітей, а друзів дітей, які з ними на зв’язку. Щоб уже їхніми руками цю історію продовжувати.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
