Думали, що пройшли пекло, але побачили багато трагедії в інших — Сергій та Олександр з Маріуполя

Думали, що пройшли пекло, але побачили багато трагедії в інших — Сергій та Олександр з Маріуполя

Яким було життя в Маріуполі до приходу РФ? Як вдається триматися зараз?

Сергій Макаров та Олександр Євмененко – маріупольці, яким довелося виїхати з рідного міста через повномасштабне вторгнення РФ. Сергій залишив Маріуполь 14 березня – вже через три дні його квартиру розбомбили. Олександр виїхав 20 березня, його житло вціліло, втім, повернутися туди він не може.

З перших хвилин інтерв’ю Сергій посміхається, згадуючи життя в Маріуполі. З усього видно —  воно було щасливим. Олександр жартома гладить друга по голові.

Наразі чоловіки займаються волонтерською діяльністю, відвідують людей, що постраждали від російського вторгнення у деокупованих селах Київщини. Зізнаються: допомога іншим відволікає від власних турбот і дає відчуття потрібності.

«Ми всі втратили однаково – всі, хто з Маріуполя»

Таня-Марія: Чому ви не виїжджали з Маріуполя аж до середини березня?

Сергій: У мене часто запитують, чому я не виїхав з Маріуполя ще у 2014 році. Чимало моїх товаришів справді покинули місто ще тоді. Коло спілкування у мене формувалося по-новому. Та загалом життя у Маріуполі набирало темп, місто дуже розвивалося, мене там все влаштовувало. В мене була улюблена робота, у нас із дружиною була квартира в центрі міста, де ми тільки закінчили ремонт, я купив гараж перед будинком, у нас була дача біля моря.

Повномасштабна війна це все змінила. Я постійно намагався проаналізувати, хто з маріупольців втратив більше, хто менше. У друга моєї мами згоріла стара квартира без ремонту. Але це все, що у неї було. Водночас у мого товариша була мережа спортивних клубів. Але всі ми втратили однаково, всі, хто з Маріуполя. Бо навіть якщо у тебе квартира залишилася неушкодженою, як у Саші, все одно можна вважати, що ти її втратив.

Олександр: Психологічно виїхати означало все кинути й здатися. Також була впевненість, що Маріуполь захищений. Свого часу туди відвозили великі металеві укріплення. Це давало нам таку ілюзію.

У 2014-му році мої дружина та діти виїжджали з міста на місяць, а коли все заспокоїлося, повернулися – ми думали, буде щось подібне. Але 24 лютого ми прокинулися і побачили, що обстрілюють всю Україну. Жінка запитала: «А куди ж нам їхати?».

Сергій: Люди в Маріуполі не розуміли масштабів того, що відбувається. Я дивився новини про Київ, Харків, співчував тим, хто там був. Нам здавалося, що в цих містах – кінець світу. У нас були обстріли околиць міста, але вони були в нас і раніше, з 2014 року. Те, що ми звикли до обстрілів, зіграло проти нас.


Слухайте також: «РФ стирає Маріуполь з лиця Землі разом з людьми»: житель, якому вдалося виїхати


Таня-Марія: Наскільки складно було виїхати з міста?

Сергій: У перший день вторгнення я зрозумів, що у мене напівпорожній бак бензину, тож поїхав заправити машину. А потім повернувся і заправив ще п’ять каністр по двадцять літрів. Наступного дня палива в місті вже не було, це було золото. Завдяки цьому бензину виїхали батьки моєї дружини, я сам, друзі.

Сергій Макаров. Фото: Таня-Марія Литвинюк, Громадське радіо

Я думав, що як цивільний зможу виїхати в будь-який зручний момент, але так не вийшло. Заправки розбомбили, люди відкривали люки, залазили туди й черпали бензин. У когось була машина, але не було палива. Хтось мав бензин, але машину його уже підірвали. Через це багато людей не могли виїхати. Це було найбільшою проблемою. Люди, в яких не було машини, стали заручниками ситуації.

Усе це звалище автівок в Ірпені — як один провулок в Маріуполі, масштаби просто неспівмірні. Я не знаю, чого боявся більше — втратити життя чи машину. Але загалом, це було одне і те ж.

Усе моє життя помістилося в маленький багажник. Я виїжджав із дружиною, сестрою, її чоловіком, її дочкою, своєю мамою і кішкою. Ми виїхали 14 березня. Це була перша можливість. Коли їхали, бачили на трасі розстріляні машини.

Фото надане Сергієм Макаровим

Олександр: У перші дні вторгнення було кілька евакуаційних поїздів. Але люди не розуміли, що потрібно виїжджати, і потяги їхали напівпорожніми. Моя дружина довго не була готова покидати місто, адже боялася сідати за кермо, а я не воджу машину. Але коли почало прилітати в центр, ми зібралися в гаражі, заліпили клейонкою пошкоджене заднє скло автівки – і поїхали. Ми виїжджали кількома сім’ями. Одну машину довелося залишити в місті, бо не вистачало бензину.

Олександр Євмененко. Фото: Таня-Марія Литвинюк, Громадське радіо

Слухайте також: «Один фундамент тільки лишився» — житель Маріуполя про свій зруйнований росіянами будинок


Таня-Марія: Чим ви займалися до того, як виїхати з Маріуполя?

Сергій: З 1 березня ми прожили два тижні у підвалі. Я жив у центрі затри-п’ять хвилин від драмтеатру, який розбомбили. Вже наступного дня після початку повномасштабної війни я почав шукати ключі від бомбосховища. Усіх організовував. Хоча деякі сусіди дивилася на мене, як на пришелепкуватого, питали, для чого я це роблю.

Після того, як 7 березня стався приліт, виходити було неможливо. Я пам’ятаю, як одного дня хотів зарядити телефон. Ми вийшли — і почалося бомбардування. Ми думали, що почекаємо пів годинки й вийдемо знову, але бомби не закінчувалися. Просто мінялися літаки. Ми так нікуди й не пішли.

Олександр: Я жив в іншій частині міста. Люди, які до нас потрапляли з інших мікрорайонів, казали, що у нас ще все нормально, не було таких руйнувань, як у них. Ми з родиною мешкали у квартирі на дев’ятому поверсі, а під час наближення бойових дій на три ночі спускалися ночувати у підвал. Решту часу ховалися в тамбурі та коридорі. Виходили тільки готувати їжу і дуже рідко по воду.

Сергій: 26 лютого в місті виключили опалення, 1 березня — воду, а 2 березня — світло. Десь із 2 березня почав погано ловити зв’язок. Він був як бензин, на вагу золота, без зв’язку багато хто не знав ситуації на вулиці.

Люди з машинами, які мали можливість виїхати, не вірили, що бомбардуватимуть їхні будинки, в яких жило так багато людей. Але я розумів, що відбувається, адже постійно шукав зв’язок.

Фото надане Сергієм Макаровим

Олександр: Коли немає зв’язку і новин, починають ширитися чутки. Говорили про те, що в Україну взагалі не пускають, що Зеленський вже не президент, він склав повноваження. Ми чекали, що прийде якесь підкріплення, і буде деблокада. Але коли прийшло розуміння того, що нас оточили, ми вирішили їхати.


Слухайте також: Підґрунтя ненависті до усього українського готувалося Росією роками: як працює дегуманізація?


«Пачку цигарок міняли на автомобіль»

Таня-Марія: Чи було у вас розуміння, що ви можете більше не побачити свого житла?

Сергій: У мене було таке розуміння, я навіть сфотографував свою квартиру на пам’ять. Я взяв цінні речі, але не взяв багато потрібного. Забув щось із техніки, щось для душі, навіть весільний альбом не взяв. Була якась надія, що ми ще зможемо повернутися і забрати все. Мені було не до цього, все матеріальне не мало значення. Якби я знав, що моя квартира згорить, я забрав би якусь техніку, одяг. Речі втратили цінність, гроші нічого не коштували.

Фото надане Сергієм Макаровим

Олександр: Пачку цигарок міняли на мішок картоплі.

Сергій: А я знаю випадок, коли пачку цигарок міняли на машину. Не було бензину, у тій автівці вже не було сенсу, а люди хотіли курити. Кам’яний вік повернувся.

Олександр: Коли ми виїжджали, то залишили частину продуктів у квартирі, на випадок, якщо повернемось. Аякщо ні, щоб забрали сусіди.

Таня-Марія: Як ви дізналися про руйнування свого житла?

Сергій: Через три дні після мого виїзду в чат нашого будинку прилетіло повідомлення, що нашого дому більше немає. Я не засмутився, я вже був психологічно готовий до такого варіанту і змирився. А от дружина сприйняла це болісно.

Усвідомлення того, що наша квартира зруйнована, прийшло лише тоді, коли я побачив власними очима, що сталося. Фотографії мені скинули менш як місяць тому.

Фото надане Сергієм Макаровим

Олександр: Моя квартира вціліла. Після того, як ми виїхали, туди заселилися російські військові. Але там усе залишилося: і телевізор, і пральна машинка. Я очікував побачити щось страшніше. Тому квартира є, але особливих ілюзій, що ми туди повернемося, нема.

«Коли люди дізнаються, що ми з Маріуполя, у них змінюється до нас ставлення»

Таня-Марія: Як ви почали волонтерити?

Сергій: Моє волонтерство почалося ще в Маріуполі. В перші дні вторгнення я зрозумів, що в мене є бензин, я можу возити людей. Деякі райони міста вже обстрілювалися, транспорт ходив лише вранці і ввечері, але не у всі райони. Кілька днів я відвозив людей у безпечніші місця, на той момент — у центр. Як потім з’ясувалося, центр теж не був безпечним місцем.

Фото надане Сергієм Макаровим

Після обстрілу Сартани, це селище біля Маріуполя, багато біженців приїхало в Маріуполь. Їх розселили в організованих бомбосховищах. Ми з другом займалися тим, що збирали по місту теплі речі й продукти, відвозили туди. Таке собі волонтерство на мінімалках, хоч, можливо, комусь воно і допомогло.

Також ми укріплювали вікна міської лікарні мішками з піском, в операційних. У мене там працював друг, хірург-травматолог. Він сказав, що наступного дня тих вікон уже не було, залишилися лише мішки.

Фото надане Сергієм Макаровим

Коли я виїхав з Маріуполя в Івано-Франківськ, допомагав знайтися людям, які залишилися: в кого є машина, в кого є бензин, хто хоче виїхати, хто може бути водієм. Це щось подібне до того, як запускати поштового голуба. В тебе немає зв’язку, і ти починаєш пропрацювати якусь логістику, як тобі передати потрібну інформацію потрібній людині.

В якийсь момент я зрозумів, що гасну і не бачу великої користі від того, чим займаюся. Я бачив, що в Івано-Франківську люди не розуміють, що таке війна. Для них це було чимось на зразок 2014 року, деякий час мене це дратувало, мені там стало тісно.

У травні до мене зателефонував друг і запросив доєднатися до благодійного фонду. Я зібрався і приїхав у Київ уже через три дні, розумів, що мені це цікаво. Згодом залучив і Сашу.


Читайте також: «Скульптура з уламків міни, що прилетіла в мій дім» — як художниця Валерія Гончарова розповідає світу про війну в Україні


«Жінка, в якої згорів будинок, дає нам банку огірків»

Таня-Марія: Чим займається фонд, до якого ви доєдналися?

Сергій: Є багато напрямків. Ми допомагаємо і військовим, і адресно, формуємо пакунки по запитах. В основному це багатодітні малозабезпечені люди та ВПО. Один з проєктів – це допомога людям у деокупованих селах Київської області. Тим, що постраждали, залишилися без житла, людям старшого віку. Намагаємося допомогти тим, хто не може сам прийти до пунктів видачі допомоги.

Олександр: Були випадки, коли ми залазили через паркан, аби поставити людині коробку з допомогою, бо сусіди нам казали: «Він глухий, він вас не чує». Ми вже стільки всього надивилися.

Сергій: Ми показуємо у соцмережах, як люди постраждали, вислуховуємо їхні історії, вони у всіх різні. Спочатку ми думали, що самі пройшли крізь пекло, що нічого нового не почуємо. Втім, ми фактично не постраждали від окупації. Ми постраждали від бомбардувань, ми не контактували напряму із «русским миром». А тут ми дізналися про інші історії. Приміром, як у двір заїхав танк і в’їхав у будинок, в якому були люди.

Олександр: Ми побачили тут багато трагедії. Коли виїхали з Маріуполя, ми думали, що у нас біда, але тут наслухалися такого…

Сергій: Наприклад, чоловікові приносили їжу – пробувати, чи вона не отруйна.

Олександр: Його били буряти за те, що він не розмовляє російською. А потім вони почали приносити йому їжу, і він спочатку не розумів, для чого вони це роблять. До речі, в нього троє синів служать у ЗСУ. Він каже, якби про це дізналися, то вбили б його.

Також є історія про те, як в одному селі були українські військові, а в іншому, поруч, російські. Після деокупації жінка розповідала, що знайшла у себе в городі 38 мін.

Сергій: Ще в іншому селі нам розповідали, як в одному із будинків жили буряти. І вони думали, що унітаз – це нічний горшок.

Олександр: Вони питали: «А для чого ви унітаз прикріпили до підлоги?». Мене це просто шокувало.

Протягом останніх кількох поїздок ми помітили цікаву тенденцію – коли приїжджаємо, даємо людям якісь коробки з харчами, нам дають натомість банку консервованих огірків, наприклад. Жінка, в якої згорів будинок, дає нам банку огірків. Люди, коли дізнаються, що ми з Маріуполя, починають співчувати нам. «А давайте я вам часничка дам, а потім під’їдете, ми вам картоплі відсиплемо».

Фото надане Сергієм Макаровим

Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома


Таня-Марія: Чи легко знаходите спільну мову з людьми, до яких відвозите допомогу?

Сергій: Часом, коли ми просимо щось нам розповісти, люди відповідають: «Та ви нас не зрозумієте». Ми кажемо: «Як не зрозуміємо? Ми самі з Маріуполя». І в них одразу змінюється ставлення.

Олександр: Дехто починає плакати. Для мене було важко змиритися з тим, що ми приносимо цим людям їжі на якусь тисячу гривень. Ну, а будинок ми не можемо їм купити, забрати кудись не можемо. Була жінка, яка плакала і просила забрати її із собою, казала: «Я буду вам прибирати, їсти готувати».

Сергій: Це був найперший наш виїзд, для мене він був дуже стресовим. Ця жінка розповідала, що працювала на пошті, прилетів снаряд, і її будинок зрівнявся із землею.

Мене насправді вражає оця хватка наших людей. Може, і ми так би себе поводили, якби змогли залишитися в Маріуполі. Вони нікого не чекають, вони не опустили руки, вони роблять будинки, відновлюють. Нас не було два місяці — вони вже все залатали, поклеїли шпалери на місці, де не було стіни. І ти думаєш: «Скільки ж у вас сили, щоб миритися з цим». Хоча Саша мені постійно нагадує про мою власну ситуацію. Втім, я не знаю, як би поводився, якби міг залишитися в Маріуполі.


Слухайте також: Хлопчики співали гімн України, «щоб наші почули й усіх ворогів розстріляли» — історія патронатної родини з окупованого села під Бучею


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини