Звільнені політв’язні почуваються забутими — психологиня

Про психологічну допомогу політв’язнів та полонених поговорили у черговому ефірі програми «Звільніть наших рідних».

Амбасадорка для Ремзі Бекірова

Але, перш, ніж почати розмову про психологічну допомогу політв’язням, ми приєднали до ефіру письменницю і юристку та правозахисницю Ларису Денисенко. Вона є амбасадоркою у проєкті ПЕНу і Центру з прав людини «ZMINA» у політв’язня Ремзі Бекірова.

---

Ремзі Бекіров — громадянин України, політв’язень, кримський татарин, громадянський журналіст ініціативи «Кримська солідарність». Він висвітлював обшуки, арешти і суди стосовно кримських татар і проукраїнських активістів в окупованому Криму. Був заарештований у березні 2019-го року під час масових обшуків російських спецслужб на півострові та обвинувачений у приналежності до членів організації «Хізб ут-Тахрір», забороненої в Росії. Ремзі Бекірову і ще чотирьом активістам інкримінують «організацію діяльності терористичної групи». Йому загрожує довічне ув’язнення. Правозахисний центр «Меморіал» визнав Ремзі Бекірова політв’язнем, а міжнародна неурядова організація «Репортери без кордонів» – журналістом, якого переслідують за професійну діяльність. Вдома на політв’язня чекають дружина Халіде Бекірова та троє дітей.

---

Анастасія Багаліка: Чим близький для вас Ремзі Бекіров?

Лариса Денисенко: Ремзі Бекіров для мене близький тим, що він дуже націлений на комунікацію, на конструктив, на дружність, на фіксацію всього, що відбувається, і він надзвичайно заряджений енергією, якою він щедро ділиться.

Він був тим, хто надзвичайно підтримував оцю енергію того, що ми живі, ми веселі, ми боремося за справедливість і боремося за щастя і право свого народу на цій землі. Ця його життєствердність вражає. Мені здається, що дуже багато людей за меншого тягаря обставин просто б посипалися. А він підтримує абсолютно всіх — і тих, хто  старше за нього, і тих, хто молодше, і тих, хто зараз перебуває з ним на лаві підсудних, і в ув’язненні.

Що відбувається з людьми після звільнення з полону?

Що потрібно зробити, щоб повернути колишніх полонених до повноцінного життя? Поговорили про це із психологинею Тетяною Сіренко.

---

Тетяна Сіренко — керівниця психологічного напряму госпіталю ветеранів війни «Лісова поляна», психологиня ГО «Блакитний птах». З 2015-го року надає психологічну допомогу політв’язням — людям, які пережили полон та тортури, активно долучається до розбудови системи психологічної допомоги політв’язням на державному рівні.

---

Ігор Котелянець: Пані Тетяно, ми дуже багато говоримо про політв’язнів і полонених, які прямо зараз перебувають в ув’язненні — що відбувається з ними там. Але не так багато говоримо про тих, хто вже звільнений, або про тих, хто бореться за їх звільнення. Бо від моменту звільнення життя не зупиняється і драма їхнього життя не завершується. І те, що відбувається після звільнення може бути ще більш складним, ніж до цього. Розкажіть, як ви стикаєтеся  в своїй роботі: як до вас звертаються, хто до вас звертається, хто ці люди і що ж відбувається з ними в контексті психологічного стану і реабілітації?

Тетяна Сіренко: Це дуже актуальна тема, і можу сказати словами моїх клієнтів, що вони почуваються забутими останнім часом. І це звучить майже на кожній консультації.

Ігор Котелянець: Це ви про родичів полонених?

Тетяна Сіренко: Ні, я зараз говорю про тих, хто звільнений. Останні півроку я дуже часто чую цю фразу, що про нас більше не пам’ятають і про нас більше не говорять. Я думаю, що це пов’язано із політичною ситуацією, що давно не відбувалося обмінів, давно не було великих обмінів, тому що, зазвичай, коли готується великий обмін, то про різні історії говорять багато, зокрема, про історії тих, хто вже звільнений. Наразі ця тема стала менш актуальною. Останнім часом багато говорять про загрозу війни, а люди залишаються десь за кадром. І це також впливає на їх стан.

• Останні півроку я дуже часто чую цю фразу, що про нас більше не пам’ятають і про нас більше не говорять

Звичайно, що процес повернення до життя після того, як людина пережила полон, досить тривалий, і це впливає на всі сфери життя і на родину. Адже людина, яка перебувала у полоні, багато чого пережила. Останнім  часом ми часто зустрічаємося з історіями, коли люди довго перебували в полоні — це цілі роки. І навіть у звичайній ситуації, коли людина їде з дому — на навчання, на війну, за кордон — родина не бачиться довгий час і це впливає на стосунки. А тут  ми говоримо не просто про розлуку, ми говоримо про те, що людина, яка перебуває у полоні, переживає надзвичайно високий рівень стресу, і так само родина весь час перебуває в тривозі. Це дуже великий тиск. Дружини, чоловіки часто борються за те, щоб звільнили їхніх рідних, і, як правило, коли це вже стається, той, хто перебував у полоні, дуже виснажений, і родина дуже виснажена, тому кожен потребує підтримки. Але часто після того, як людина пережила тортури і катування, саме близькі люди не завжди можуть бути підтримкою, тому що це їх дуже ранить. Тобто людина, яка пережила тортури, не може просто прийти, сісти і розповісти своїм близьким про це. Або, якщо розповідає, то потім може бути досить важкою реакція.

• Після того, як людина пережила тортури і катування, саме близькі люди не завжди можуть бути підтримкою, тому що це їх дуже ранить

Окрім того, коли людина повертається до звичайного життя, виникає багато питань і про повернення до професії — вона може змінюватися, і про те, що треба якось утримувати родини. Тобто виникає багато питань на всіх рівнях життя, у всіх ролях, і у цьому людина потребує підтримки. А по факту, як такої системи підтримки у нашій державі немає.

Що робити родичам  полонених, аби не почуватися винними?

Ігор Котелянець: Ви надаєте психологічну допомогу також і родичам полонених. Коли я боровся за звільнення свого брата Євгена Панова, мені було дуже важко зберігати сили, бути в ресурсі. Я відчував почуття провини, коли у мене закрадалася думка, що я зараз збираюся зустрітися з друзями чи сходити в кіно, а моя рідна людина сидить у підвалі після тортур і інколи їй немає що їсти. От як побороти це почуття провини? Як людям пояснити, що оце почуття провини деструктивне?

Тетяна Сіренко: Я думаю, що це один із найрозповсюдженіших симптомів у членів родин, тому що, насправді, життя перетворюється на пекло. Це постійна боротьба, це постійний стрес, випробування, і це зажди залишається за кадром. І людина, яка бореться за свого рідного, часто думає, що я перебуваю у більшій безпеці, тому не маю права на слабкість, не маю права страждати, тому що тому, хто в полоні, значно складніше. Я навіть дуже часто чую, коли вже після звільнення члени родини відчувають ці психологічні симптоми.

Ви говорите, що вам складно було відпочивати, розслаблятися. Це у психології називають синдромом відкладеного життя. Бо десь глибоко у підсвідомості спрацьовує цей механізм, коли ми думаємо, що ми будемо відпочивати тоді, коли звільнимо наших рідних.

Я дам рекомендацію чи то рецепт для всіх, хто зараз чекає — як утримуватися в ресурсі. Можливо, варто опиратися на те, що коли ми даємо собі якийсь ресурс, з’являються сили боротися далі. Я називаю це інвестиціями, тобто ми інвестуємо в себе часом, відпочинком — тим, що може принести нам, якщо не задоволення, то хоча б розслаблення.

І з мого досвіду, люди дуже потребують такого зовнішнього ресурсу. Це може бути якийсь ресурс для тіла — той же відпочинок, ті ж масажі, лікування, вітаміни, якусь фізичну підтримку. Тому що внутрішній ресурс дуже складно діставати і він швидко витрачається.

Адаптація після звільнення — чому вона у всіх різна?

Ігор Котелянець: Після звільнення полонені і політв’язні потребують різнопланової допомоги: і психологічної, і адаптивної, і медичної тощо. Тобто вони  намагаються знайти себе наново. Але я спостерігаю, що частина звільнених полонених і політв’язнів проходять певний шлях — відновлюють здоров’я, проходять якусь психологічну реабілітацію, вирішують, чим вони далі будуть займатися. А частина з них ображається, що з боку суспільства зникла до них увага. І врешті на свободі вони відчуваються себе дуже одинокими, хоча у полоні відчували себе потрібними. Що відбувається з першими і другими? Чому одні досягають стану самостійності, а іншим це дуже тяжко дається, навіть через роки?

Тетяна Сіренко: Насправді, не можна так розділити, що є люди, які ось так будуть адаптуватися, а є люди, які не адаптуються зовсім. Все залежить від великої кількості факторів: і те, яким чином людина потрапила в полон, і те, якою вона була до того, з якою мотивацією вона жила і що для неї було цінностями, чи залишилися ці цінності, чи є родина, яка підтримує, куди вона повернулася тощо. Взагалі, людина, яка довго перебувала в ізоляції, навіть якщо їй було там дуже тяжко, звикла до того, що за неї там все вирішували.

Ігор Котелянець: Тобі постійно вказують, що робити. І це залишає певний відбиток на людині, так?

Тетяна Сіренко: Так, і буває так, що людині дуже складно буває повернути  собі оцю здатність приймати рішення і відповідати за своє життя. І тут  є така тонка грань, бо, з одного боку, людям хочеться повернути собі свободу, а, з іншого боку, свобода накладає оцей тягар відповідальності. І дехто з цим стикається, що тяжко вирішити свої проблеми самостійно. І на кого тоді ображатися? Безумовно, на суспільство, на державу.

Ігор Котелянець: І є на що ображатися?

Тетяна Сіренко: Є.

Навіщо колишнім полоненим і політв’язням особливий статус?

Ігор Котелянець: Що потрібно змінити в плані державної допомоги і підтримки, щоб більше не ображатися?

Тетяна Сіренко: Насправді, людям дуже потрібен статус. І це питання, окрім юридичного, дуже глибоко психологічне.

Ігор Котелянець: Який саме статус?

Тетяна Сіренко: Статус людини, яка пережила полон, статус політичного в’язня. Проте досить часто, коли говорять про статуси, в суспільстві це сприймають як те, що люди вимагають собі пільг.

Ігор Котелянець: А навіщо він насправді потрібен тим, хто хоче його мати?

Тетяна Сіренко: І для пільг  він також потрібен, тому що пільги, насправді, це про соціальну підтримку. Вони надаються вразливим категоріям,  і люди, які пережили такі травми і таке насильство, стають цією вразливою категорією. Але, окрім того, якщо надається статус держави, то фактично держава визнає, що ці люди є постраждалими, що їхній досвід не був якимось звичайним.

Ігор Котелянець: Тобто тут більше питання у визнанні того, що людина пережила?

Тетяна Сіренко: Це про те, що держава бере на себе відповідальність за те, що сталося. Тому що значна частина цієї відповідальності лежить на державі, адже в якийсь момент держава не змогла вирішити ці питання і так сталося. Поки цього визнання не буде, оці образи все одно будуть виникати, тому що для людей важливо, як їх зустріли після того, як вони вийшли. І оце, як їх зустріли — це ж не тільки зустріч з плакатами біля літаків і з президентом. Бо їхня адаптація не закінчується.

• Для людей важливо, як їх зустріли після того, як вони вийшли

І для мене ще питання в правильності цих етапів надання допомоги, адже кожного разу робиться багато помилок. І головне, що мене найбільше засмучує, що за стільки років як такої системи так і не випрацювали. Пробували різні варіанти, кожного разу звільненими займалися різні люди, тому повторювалися помилки.

Протоколи лікування полонених — чи є вони?

Анастасія Багаліка: У деяких країнах є певний протокол поводження з тими, хто був у полоні, наприклад, у США. Ми знаємо, що протокол потрібен медикам, які лікують певні хвороби. Психологи теж лікують людську психіку, людський розум. Такого протоколу немає поводження з людьми, які пережили полон?

Тетяна Сіренко: Уніфікованого, затвердженого на рівні держави немає, і його бути не може, бо якщо немає статусу, бо немає і протоколу. Але насправді, в країні вже є достатня кількість кваліфікованих психологів, які працюють, зокрема, і за американськими протоколами, тут питання більше в системі.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.

Створення цієї програми частково або повністю фінансується в рамках Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цьому випуску програми є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS