«Громадське радіо»
Анжеліка Рудницька: Небесна Сотня — вони стали ангелами, інших асоціацій просто бути не може. Вони — душі, які тримають над нами небо. Тому ми досі виживаємо у цьому світі. Вони стали високим звуком, акордом, до якого всі намагаємося дотягнутися, чи звіряємо по них свої кроки.
Коли ми з Ларисою прийшли після розстрілу сюди зі свічками, ми ридали. Мені здавалося, що ми ніколи тут ходити взагалі не зможемо. Але іде час… Не можу сказати, що біль зникає, але коли ми збираємося разом, коли ми це згадуємо, коли ми розвішуємо ангелів, ми перетворюємо цей біль на якусь надію. Зараз головне — не зневіритися.
Найстрашніші для мене розмови з тими людьми, які кажуть, що все було даремно. Я так не думаю, тому що змінилися ми. Ми побачили, скільки небайдужих людей є у країні. Ми побачили, які справи можемо робити разом, коли у нас є мета. Зневіра — це не наш шлях.
Наш вибір — віра, правда, добро. Але всім нам потрібні ще й мудрість, освіченість, відповідальність, щоб будувати ту країну, яку ми самі хочемо.
Одна справа — знищити те, що нам заважає. Інша — будувати свою країну для процвітання. Цей шлях не легкий, але хто казав, що буде легко.
Олена Бадюк: Ви проводите акцію щорічно. Чи збільшується кількість учасників?
Анжеліка Рудницька: Так. Мені сподобалося, що сьогодні прийшли люди, які дізналися про подію з фейсбуку. Багато знайомих прочитали мій пост. Минулого року я робила акцію вирізання ангелів, і вже потім ми їх розвішували. А сьогодні дуже багато людей прийшли зі своїми ангелами, підготовлені. Це дуже приємно. Окрема подяка фольклористам і моїм студентам, які приходять співати псалми. Адже це поминальні пісні, і це особливе відчуття не можна передати ніякими словами.
Виконували псалом студенти фольклористи університету імені Шевченка, де я викладаю. Я думала, що буде більше постів у фейсбуці, буде більше відгуків, але люди не можуть. Усі закриваються у своїх мушлях і не можуть про це писати.
З іншого боку, цього року людей набагато більше, ніж торік. Минулого року ми і свічки ставили, і ангелів розвішували одні. Долучалися лише перехожі. Сьогодні ж одні за одними люди йдуть і йдуть. З квітами, з янголами, з дітками. Я бачила, як тато повертався з сином до машини, бо забув свічки в машині. Це дуже гарно, що нас багато. Ми молодці.
Фото: журналист Громадського радио Ярослав Федоренко