Життя в очікуванні: що відбувається з родинами тих, хто роками чекає близьких із полону

Я чекаю свого нареченого з російського полону вже три роки. За цей час моє життя змінилося кардинально, і зараз мені важко навіть згадати, яким воно було раніше. Ми багато говоримо про військовополонених. Але значно рідше говоримо про тих, хто чекає на них вдома. Коли близька людина опиняється у полоні, змінюються пріоритети, коло спілкування, робота, плани на майбутнє. Змінюється навіть ставлення до часу. 

Уже три роки кожні мої вихідні виглядають однаково. Щонеділі я — на акції підтримки військовополонених та зниклих безвісти. Коли я прийшла туди вперше — це був крик про допомогу і спроба хоч якось діяти в ситуації, на яку я не маю впливу. Сьогодні сенс цих акцій для мене набагато глибший. Я не лише виходжу нагадати про свого коханого, а й стою там за всіх інших полонених, за їхніх рідних. За цей час я познайомилася із сотнями людей і акції стали для мене ще й місцем зустрічі зі “своїми”. Вони дали мені відчуття спільноти. Саме там я побачила сотні людей, які живуть у такому самому очікуванні. Там я бачу людей, які проходять схожий шлях, або яким не все одно, навіть якщо серед їхніх рідних нікого немає в полоні.

Життя родини військовополоненого — це дивний стан між двома реальностями. Ти продовжуєш працювати, зустрічатися з друзями, платити рахунки і ходити в магазин за продуктами. Але частина тебе постійно перебуває в тому місці, де ти не можеш нічого контролювати. Будь-яка новина про черговий обмін змушує серце битися швидше. Будь-який дзвінок з незнайомого номера викликає тривогу. Будь-яке повідомлення про повернення полонених автоматично змушує шукати прізвища. Так триває не день, не тиждень і не місяць. Так тривають роки. З одного боку, час летить дуже швидко. З іншого — мені лячно від того, скільки часу ми вже втратили і продовжуємо втрачати. 

Багато людей вважають, що з часом стає легше. Насправді для багатьох родин відбувається навпаки. На початку ти живеш очікуванням швидкого повернення. Потім проходить рік. Потім другий. Потім третій. І ти розумієш, що досі не знаєш головного — коли це закінчиться. Невизначеність стає окремим випробуванням.

Попри все це, я намагаюся жити звичайне життя. Мені досі приносять радість подорожі, концерти, зустрічі з друзями, прогулянки, виставки та музика. Особливо музика, бо мій наречений – професійний музикант.  Колись я дуже гостро відчувала провину за будь-які позитивні емоції. Здавалося, що поки він там, я не маю права радіти, відпочивати чи дозволяти собі щось хороше. Але з часом я зрозуміла, що це хибний шлях. Бо коли ми зустрінемося знову, це буде не фінал, а початок нового етапу. Йому буде потрібна підтримка, відновлення і реабілітація. Саме тому я маю зберегти себе. Щоб залишатися живою, мати сили і ресурс бути поруч, коли він повернеться.

Ще одна важлива частина мого життя — це листи. Я пишу нареченому листи щотижня, хоч і не знаю, чи отримує він їх. Але все одно пишу. Розповідаю про буденні речі, про життя, про друзів, про події. Пишу, що люблю його і чекаю. Напевно, це один із способів зберігати зв’язок навіть тоді, коли ти не знаєш, чи доходять твої слова до адресата. Інколи я собі уявляю, що він просто поїхав у дуже довге відрядження і зараз не має зв’язку. Я знаю, що це не так. Але часом саме ця думка допомагає пережити ще один день і не думати постійно про все те, через що проходять наші військовополонені.

За ці роки я відкрила в собі якості, про які раніше навіть не здогадувалася. Я не знала, що можу бути настільки витривалою. Не знала, що зможу жити в такому режимі довго. Я навчилася відповідати на десятки запитань від журналістів, чиновників і родин військовополонених. Навчилася сама організовувати акції підтримки. Навчилася працювати з документами, зверненнями та з державними структурами.

Але досі не навчилася відповідати на просте запитання: «Як ти?» Бо я не можу сказати «добре», але й постійно казати «погано» — теж не варіант. Іноді люди просто не знають, як правильно підтримати і що сказати, а чого краще не говорити. Але цьому можна навчитися. 

Є фрази, які мене тригерять. Наприклад, коли кажуть: «Тримайся». Я розумію, що люди говорять це з добрих намірів. Але інколи хочеться запитати: а за що саме мені триматися?  Часом малознайомі люди починають ставити дуже особисті питання про новини, зв’язок чи будь-яку інформацію про близьку людину, яка в полоні. Кожне таке запитання є болючим. Водночас мене засмучує і протилежна ситуація – коли близькі люди перестають цікавитися. Коли роки минають, а люди поступово звикають до твоєї ситуації більше, ніж ти сама. 

Іноді найбільшою підтримкою стають дуже прості речі. Не правильні фрази, а присутність. Коли людина приходить стати поруч на акцію. Коли пише повідомлення після чергового обміну. Коли запрошує на каву чи прогулятися парком. Коли не робить вигляд, що проблеми не існує.

Війна триває вже довго. Новини змінюють одна одну. З’являються нові трагедії, нові виклики. Поступово тема полону перестає бути настільки помітною для тих, кого вона не торкнулася особисто. А для нас вона триває кожного ранку, кожного вечора, кожну річницю, кожне свято. 

За цей час я зрозуміла одну важливу річ. Родини військовополонених потребують не лише державних рішень, дипломатичних зусиль чи міжнародного тиску — хоча і все це критично важливо. Але вони потребують ще й суспільства, яке пам’ятає. Суспільства, яке не відвертається від теми полону. Бо один із найбільших страхів для багатьох із нас — не лише чекати, а й залишитися в цьому очікуванні наодинці. 

Я не знаю, коли саме ми зустрінемося. Не знаю, скільки ще триватиме полон. Але живу з думкою, що що кожен прожитий день — це ще на один день ближче до нашої зустрічі. І чекаю дня, коли все те, про що я мріяла, стане реальністю: я зможу його обійняти, видихнути і залишити це пекло позаду.

---

Читайте також на Громадському радіо:

• «Гідність можна зберегти навіть у нелюдських умовах», — Юрій Шаповалов про полон і життя після звільнення
• Цивільні після російського полону: що не так із державною системою допомоги звільненим
• З якими викликами стикаються люди, які пережили полон
• Підтримка цивільних після полону: які програми діють та як звернутися
• З російського полону звільнили Руслана Куртмаллаєва через чотири роки неволі