Цивільні після російського полону: що не так із державною системою допомоги звільненим

Дослідження ситуації цивільних, звільнених з російської неволі: як з’явилася ідея та які цілі ставили автори?

Максим Буткевич: Нещодавно організація Civis Fortis представила результати дослідження ситуації цивільних, звільнених з російської неволі. Ви провели його спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. Як з’явилася ідея цього дослідження, чому воно актуальне та які цілі ви ставили перед собою, створюючи його?

Анастасія Одінцова: Ми вже понад рік надаємо допомогу цивільним, які повернулися з російського полону. Весь цей час ми бачили, що одні й ті самі проблеми повторюються від кейса до кейса. Ми прагнули з’ясувати, наскільки масштабними є ці виклики, тому й провели дослідження.

Ми опитали людей, звільнених як до 2025 року, так і після — якраз під час їхнього перебування у центрі реінтеграції. Отримані дані підтвердили: проблеми не змінюються з року в рік і нікуди не зникають. Ба більше, це не якісь поодинокі труднощі, а цілий комплекс взаємопов’язаних викликів. Саме тому ми вирішили детально їх дослідити й наочно показати, яким є реальний стан справ із цивільними, котрі пройшли через ворожий полон.

Цивільні в російському полоні: юридичний статус за міжнародним правом та реальна кількість ув’язнених

Дарʼя Бура: Чим цивільний у російському полоні відрізняється від військового з точки зору міжнародного права? І чи відома бодай приблизна цифра, скільки цивільних людей зараз перебуває у росіян в ув’язненні чи в полоні?

Анастасія Одінцова: Якщо говорити про відмінності, то за міжнародним гуманітарним правом термін «полонені» взагалі не застосовується до цивільних — цей статус мають виключно військовослужбовці. Проте ми все одно використовуємо це формулювання. Часи змінюються, і сьогодні окупанти масово ув’язнюють цивільних людей, утримуючи їх у тих самих жахливих умовах, що й військових. Тому ми фактично прирівнюємо їх і вживаємо термін «цивільні, звільнені з полону».

Стосовно кількості, то тут дані, на жаль, суттєво різняться. Проблема в тому, що Україна не має доступу до ТОТ та територій РФ. Ми можемо спиратися лише на інформацію від міжнародних організацій, але їх так само не пускають до більшості місць, де утримують цивільних полонених.

Наприклад, Офіс омбудсмана зараз називає цифру у 16–18 тисяч людей. Водночас Координаційний штаб торік надавав дані про близько 1800 верифікованих цивільних у полоні. Така велика розбіжність виникає зокрема й тому, що родичі, знаючи про затримання близької людини, часто не звертаються до Координаційного штабу офіційно. Надалі це породжує купу проблем. Коли родини самотужки звільняють людей (існують різні неформальні способи), то після повернення в Україну починається справжнє бюрократичне пекло — довести державі, що ти дійсно перебував у полоні РФ.

Перші дні після повернення: чому шлях офіційно та неофіційно звільнених цивільних кардинально відрізняється?

Максим Буткевич: А що відбувається із цивільними, звільненими з російської неволі, у перші години та дні після повернення? І що насправді мало б відбуватися?

Дарʼя Бура: І тут одразу доповнення: якщо є офіційно верифіковані особи, яким допомагає звільнитися Координаційний штаб, і є ті, кого рідні визволяють власними силами, — чи відрізняється їхній шлях і наскільки?

Анастасія Одінцова: Ви дуже влучно це уточнили, адже їхні шляхи відрізняються кардинально.
Якщо людина повернулася в межах офіційного обміну, вона автоматично потрапляє у спеціальну систему. Але тут є суттєва різниця між військовими та цивільними: якщо для військових період реінтеграції є обов’язковим, то у цивільних запитують згоду — вони мають право вибору. З одного боку, це добре, що вони мають право вирішувати самостійно. З іншого — люди часто не усвідомлюють наслідків своєї відмови, адже не знають, із якими викликами стикнуться згодом.

Нерідко люди відмовляються від допомоги, а потім самотужки шукають, де її отримати.

Тому ми намагаємося ініціювати законодавчі зміни: щоб у цивільних залишалося право відмовитися від стаціонару, але була можливість проходити реінтеграцію амбулаторно. Багато хто банально боїться залишатися в закритому приміщенні лікарні через страх знову опинитися під замком. Тим часом за цей 21 день реінтеграції вони могли б безкоштовно отримати базову медичну допомогу, здати аналізи, підлікувати зуби тощо.

А от ті, хто звільнився самостійно, взагалі відсутні на «карті» цієї державної системи. Вони змушені звертатися до звичайних лікарень. НСЗУ запевняє, що у нас усе передбачено, але рядові лікарні та сімейні лікарі абсолютно не адаптовані до роботи з людьми, які пройшли полон. Вони не знають, які специфічні обстеження та аналізи їм потрібні.

Крім того, бракує травмоінформованого спілкування — медиків цього треба вчити. Зараз ми активно навчаємо лікарів взаємодії з ветеранами, а от щодо цивільних, які були в полоні РФ, таких тренінгів катастрофічно мало.

МОЗ визначило лише 22 медичні заклади по всій країні, які спроможні надавати таку профільну допомогу. Проте люди про них майже не знають. До того ж ці заклади розташовані у великих обласних центрах. Чітких і гнучких алгоритмів допомоги — як для тих, хто повернувся за обміном, так і для тих, кого визволили самотужки, — в державі досі повноцінно не вибудувано.

Ручний режим реінтеграції: чи змінилося ставлення держави до звільнених із полону цивільних після 2025 року?

Максим Буткевич: Ми вже почули, що становище цивільних, яких визволили завдяки державним зусиллям, та тих, хто звільнився іншими шляхами, суттєво відрізняється. А чи є різниця між тими, кого звільнили до 2025 року, і тими, хто повернувся вже у 2025–2026 роках? Чи основний розділ усе ж таки проходить між офіційними процедурами та неформальними?

Анастасія Одінцова: Як показує наше дослідження, до 2025 року підходи до цього були розрізненими, чіткої системи взагалі не існувало. А от після 2025 року, коли відбувся великий обмін, на це нарешті звернули серйозну увагу й розпочалися помітні зміни. Наприклад, людям почали допомагати відновлювати паспорти безпосередньо під час проходження реінтеграційних заходів — до них приїздили фахівці, тобто запрацював певний комплекс послуг.

Проте зараз, моніторячи ситуацію, ми помічаємо іншу закономірність: що менше цивільних повертається в межах чергового обміну, то менше уваги держава приділяє цьому питанню загалом. Це знову підтверджує, що система досі не вибудувана остаточно — вона працює в ручному режимі. Більше людей повернулося — більше уваги. Менше повернулося — менше. А так бути не повинно.

Як працює система виплат для звільнених із полону цивільних

Максим Буткевич: А що взагалі зараз пропонує законодавство цивільним, звільненим з полону? Що вони можуть отримати згідно з чинною нормативною базою?

Анастасія Одінцова: Передусім варто зазначити: звільнені з полону можуть отримати будь-що лише після того, як буде офіційно встановлено факт їхнього перебування в неволі.

Якщо цей факт доведено, людина має право на грошову компенсацію: 100 тисяч гривень за кожен рік перебування в полоні та 100 тисяч гривень одноразової допомоги одразу після звільнення. Також передбачено ще 50 тисяч гривень, на які звільнена особа або її родичі можуть податися, якщо під час перебування в полоні чи процесу визволення вони зазнали юридичних витрат.

Крім того, є пільга на зубне протезування, але сума там невелика — близько 36 тисяч гривень (тут цивільних прирівняли до військових, звільнених з полону). Проте ця допомога бодай мінімально, але є. Мало хто знає й про квоти на навчання у вишах — як для самих звільнених цивільних, так і для їхніх дітей, поки батьки перебувають у неволі. Я хотіла б згадати ще й про житлові програми, але вони прописані так, що скористатися ними мало хто може. Житлова допомога задекларована, але чи виконується вона насправді — я б не сказала.

Дарʼя Бура: Уточнення щодо фінансового забезпечення.

Чи я правильно розумію: коли військовий перебуває в полоні, частина його грошового забезпечення йде родині, а решта накопичується. Тобто після звільнення людина має певну фінансову подушку. Ви ж зараз говорите про суми, на які мають право цивільні. Чи є в них така сама автоматична фінансова підтримка, чи тут ситуація кардинально відрізняється від військових?

Анастасія Одінцова: Тут дуже складна ситуація. У постанові прописано, що на виплату за рік полону має право або сам полонений, або члени його сім’ї. І якщо родичі першими подали заяву на отримання цих 100 тисяч за кожен рік неволі, то вони їх і забирають. Коли ж цивільний врешті звільняється, він сам отримати ці гроші за роки ув’язнення вже не може. Це величезна законодавча прогалина. За міжнародним правом право на компенсацію мають і цивільний заручник, і його родина, а у нас діє принцип «або, або».

Ми зараз намагаємося змінити цю норму. У житті часто трапляється так: родичі запевняють, що підтримуватимуть людину після повернення, а коли вона приходить — виявляється, що гроші вже витрачені. Людина повертається із підірваним здоров’ям, їй потрібно вирішувати безліч медичних проблем, а вона залишається взагалі без копійки.

До того ж, коли ці 100 тисяч затверджували у законі у 2022 році, це було близько 3,5 тисяч доларів. Зараз, у 2026-му, через інфляцію це вже десь 2 800 доларів — суми сильно знецінилися. Ми наголошуємо, що ці виплати необхідно індексувати. Також потрібно справедливо ділити суму, наприклад, 50 на 50, щоб фінансову допомогу отримували і самі звільнені, і їхні родичі. Зараз проблема виникає навіть між членами однієї сім’ї: право на виплату мають і дружина, і мати, і діти, але система обирає когось одного. Над цим теж треба працювати.

Дарʼя Бура: Було б справедливо, якби частина коштів обов’язково залишалася за самою людиною, яка перебуває в неволі.

Максим Буткевич: Тобто могла б спрацювати система, подібна до тієї, яку запровадили для військовополонених.

Анастасія Одінцова: Так, було б абсолютно логічно впровадити аналогічний механізм.

Максим Буткевич: Нагадаю, там зараз, якщо не помиляюся, діє пропорція 50 на 50: половина виплат депонується на рахунку військового в полоні, а інші 50% можуть отримувати рідні.

Анастасія Одінцова: Наскільки я пам’ятаю, кожен військовий може ще заздалегідь визначити, кому саме йтиме ця половина коштів. А для цивільних такого механізму немає, адже жодна людина не може спрогнозувати, що може потрапити в полон.

Військові знають про такий ризик, а цивільні — ні. Сьогодні людей на окупованих територіях дуже рідко затримують за якісь конкретні «ідеологічні» погляди — найчастіше їх хапають просто так, аби мати живий людський ресурс як розмінну монету.

Житло для цивільних після полону: що пропонує держава

Максим Буткевич: Потреба в житлі. Що у нас з житлом для звільнених? Особливо, якщо мова йде про людей, які проживали на окупованих територіях перед тим, як їх було ув’язнено, і потім їх звільняють, вони на підконтрольній території, де в них немає житла, де в них часто дуже немає якоїсь соціальної підтримки. І що далі? Де дах над головою? Як його отримати?

Анастасія Одінцова: Єдина можливість для людини, яка мешкала на тимчасово окупованих територіях, — це отримання статусу внутрішньо переміщеної особи. Відповідно, на неї поширюється закон про ВПО. Базово це дає право на поселення в модульних містечках, але зараз вони абсолютно перевантажені.

Ті, кого звільнили до 2025 року, дійсно переважно мешкають у таких містечках. Натомість люди, які виходять на волю тепер, після 2025–2026 років, часто змушені залишатися в медичних закладах просто тому, що їм нікуди йти. Це не є вирішенням питання і, звісно, це не реінтеграція людини в суспільство.

Максим Буткевич: Тобто після звільнення вони потрапляють до лікарень і фактично залишаються там, скільки дозволяють обставини, бо не мають жодних інших варіантів?

Анастасія Одінцова: Так, або в лікарнях, або якихось санаторіях. Тобто у місцях, які взагалі не передбачені для постійного проживання.

Максим Буткевич: А який вихід із цієї ситуації?

Анастасія Одінцова: Наша ключова рекомендація — запровадити окремі житлові квоти саме для цивільних, звільнених із полону. Якщо ми говоримо про ті ж модульні містечка чи соціальне житло, там обов’язково має бути зарезервоване місце для людей із цим подвійним статусом: і ВПО, і цивільний, звільнений з полону.

Крім того, я активно адвокую ідею фінансового менторства. Коли люди отримують від держави виплату у 100 тисяч гривень або накопичені кошти за кілька років полону, їм потрібні фінансові радники. Людям ці суми психологічно здаються «невичерпними мільйонами». Вони часто витрачають їх нераціонально, а коли виникає потреба орендувати квартиру чи зробити коштовне протезування — грошей уже немає. І людина знову йде по колу: звертається до громадських організацій та держорганів по допомогу. Хоча ці державні кошти якраз і призначені для того, щоб закрити першочергові потреби.

Також має бути відповідальність приймаючих громад. Людина ж повертається в якесь конкретне місто чи селище. Громада мусить допомогти: виділити кімнату в гуртожитку за мінімальну плату, щоб людина спромоглася стати на ноги.

Ми ж не говоримо, що цивільні, які були в полоні — це автоматично непрацездатні люди.

Часто це дуже активні громадяни, підприємці, громадські діячі. Вони можуть і хочуть працювати. Але щоб відновити суспільне життя і почати заробляти, їм потрібен короткий перехідний період. Держава та громади мають допомогти їм адаптуватися, поправити медичні показники, знайти житло, а за потреби — перепрофілюватися, щоб людина могла повноцінно розпочати нове життя.

Чи потрібен Україні інститут кейс-менеджерів для звільнених із полону?

Дарʼя Бура: У мене якраз виникло питання: чи потрібні нам кейс-менеджери, які б спеціалізувалися на підтримці цивільних, звільнених із полону? Чи потрібен нам загалом інститут кейс-менеджерів для цивільних, котрі пройшли через неволю?

Анастасія Одінцова: Я б сказала глобально: у нашій державі критично потрібен інститут кейс-менеджменту як такий. Зараз у нас є лише фахівці із соціального супроводу. Згідно із законодавством, цивільні після звільнення з полону автоматично підпадають під категорію осіб, які перебувають у СЖО — складних життєвих обставинах.

Це справді складні обставини, але до кожної такої людини потрібен виключно індивідуальний підхід. По-хорошому, після звільнення людина має спілкуватися не лише з медиками, а й одразу із соціальним працівником чи кейс-менеджером. Цей фахівець повинен з’ясувати: чи є в людини родичі, чи має вона підтримку, де планує жити, ким працювала раніше. Він має підказати: «У тебе є хороші шанси знайти роботу ось тут або тут».

Такий фахівець також може зв’язуватися із приймаючою громадою, яка підтверджує готовність прийняти й підтримати людину. Після цього весь кейс передається на регіональний рівень — кейс-менеджеру в самій громаді, який веде людину далі. Уся ця інтеграційна підтримка не повинна зводитися лише до 21 дня у шпиталі, після чого дали гроші й сказали: «Іди куди хочеш». Це має бути тривалий, поступовий процес.

Наприклад, наше дослідження показує, що психологічна допомога звільненим з полону потрібна не одразу, а трохи пізніше. Але щоб вони її вчасно отримали, поруч постійно має бути людина, яка нагадуватиме: «Ми тут, ми поруч, у тебе є ось такі й ось такі можливості».

Зараз люди часто взагалі не орієнтуються в ситуації. Дехто, навіть перебуваючи в центрі реінтеграції, банально не знав, що може безкоштовно підлікувати зуби. Вони просто не мають перед очима повної карти послуг і допомоги, яку здатна надати держава.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».  

Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі