Громадське радіо/ Ана Море
Звільнених полонених, які перебувають на реабілітації в лікарні «Феофанія», впродовж усього дня відвідують волонтери та небайдужі. Інформацію про те, що є люди, котрі потребують базових речей поширила правозахисниця Марія Томак.
Люди привозять одяг, телефони з сім-картами та їжу.
«Найбільше навезли апельсинів. Навряд чи ми все з’їмо», — каже один з хлопців, які заносять ящики у ліфт.
Спілкуватися з журналістами хочуть не всі, але дуже просять менше розповідати про полон і жахливі умови, а більше — про те, як звільнених зустрічають в Україні.
«Ми намагалися відслідковувати по змозі українські новини, коли були там. Тим хлопцям, що досі в полоні, важливо знати і розуміти, що на них тут чекають», — каже один з хлопців, що перебувають на реабілітації в «Феофанії». Андрій. Він відмовляється розказувати свою власну історію, каже: «Вони всі однакові. Страх і боротьба».
Читайте також: Історії тих, хто залишився в ОРДЛО.
Свою історію Громадському радіо розповів Анатолій Костенніков, уродженець Первомайська. Він перебував у полоні 14 місяців.
«Пройшов через усі кола: тюрми, військових, МДБ (міністерство державної безпеки), ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), колонію особливо суворого режиму», — розказує колишній полонений.
Сьогодні він один з тих, кому привезли телефон. Анатолій Костенніков каже, що дуже важливо мати зв’язок з дружиною. Також за особистим замовленням Анатолію привезли ліки, на питання волонтерки «Чого не вистачає?», той просить нові окуляри.
Син Анатолія — студент четвертого курсу, навчається в медуніверситеті в Україні. Фотографуватися Анатолій Костенніков погоджується лише за умови, що знімок надішлють його сину.
«Син пішов моїми стопами. Я теж лікар, — каже він. — «Дружина залишилася на окупованій території. Зв’язуюся з нею уривками по дві-три хвилини, якщо вдається в когось попросити телефон. Але тільки почнеш розмовляти і усім одразу дзвонять, всі рідні переживають, тому не можна затримувати. Хоча б дізнаюся, що в неї все в порядку, що вона жива і здорова — і це вже велике щастя».
Анатолій Костенніков — один з тих, кому сьогодні волонтери привезли телефон. Поки він розмовляє з журналісткою Громадського радіо інший хлопець зі звільнених полонених налаштовує йому сім-картку.
Допрацьовувати до пенсії Анатолій планує в Києві. Каже: «Треба шукати тут роботу, треба шукати місце для проживання і якось потім забирати сюди дружину».
Особливо дякує волонтерам за одяг. Каже прав свій купу разів, але запах тюрми не зникає.
«Ще коли був у в’язниці попереджали: вийшов — і одяг треба одразу спалювати».
Анатолій розповідає, що поки що звільнених полонених обстежують фізично, пізніше можливо на них чекатиме і психологічна реабілітація.
«Я думаю все буде добре, — посміхається Анатолій. — Вже те, що ми знаходимося тут, те, що небо без ґратів і те, що ми можемо вийти прогулятися на вулицю — цього вже поки що достатньо. Звісно, все ще трохи стресово. Присутня внутрішня напруга, начебто ось-ось хтось гукне, почуєш клацання затвору і на тебе почнуть сипатися образи. Постійно чекаєш цього підсвідомо. Але кожного дня ми відчуваємо, що ми оточені доброзичливими людьми. Близькими по крові, по духу».
«Все буде Україна!», — каже на прощання переселенка, яка приїхала відвідати незнайомих хлопців разом з подругами. Жодна з них не виходить, не обійнявши перед тим кожного.
Читайте також: «Вітаємо вдома»: як Київ зустрічав звільнених полонених (Фоторепортаж).
0