Ана Море
«Ми до останнього вірили в мирний Майдан, та силовики були заряджені на ненависть»: яким пам'ятають 18 лютого 2014 року?
Автор
1x
Прослухати
--:--
--:--
Сьогодні — восьма річниця із початку вирішальної фази протистояння на Майдані. У цей день унаслідок протистоянь на вулицях Інститутській та Грушевського, Кріпосному провулку, у Маріїнському парку та Майдані Незалежності загинули 23 людини, 509 отримали тілесні ушкодження, з них 37 — тяжкі, 85 — середньої тяжкості. Яким пам’ятають цей день учасниці та учасники Революції Гідності?
Зранку 18 лютого 2014 року учасниці та учасники Революції Гідності організували ходу до Верховної Ради України, яка отримала назву «Мирний наступ». До урядового кварталу стягнули величезну кількість міліції, БТР і два водомети. У Маріїнському парку зібралися сотні «тітушок». Коли учасники та учасниці Майдану підійшли до парламенту, силовики почали відтісняти людей.
«Мої враження і відчуття від тих днів та ночей фрагментарні. Я так розумію, що це проблема багатьох людей – вони не пам’ятають чітко, що відбувалося в дні та ночі між 18 та 21 лютого», — розповідає керівниця Центру урбаністичних студій Києво-Могилянської академії Владислава Осьмак.
Тому спочатку факти: що відбувалося 18 лютого?
Розпочалися сутички на вулиці Грушевського та Кріпосному провулку. На вулиці Шовковичній бійці «Беркуту» застосували світло-шумові гранати та помпові рушниці. Люди вимагали від влади рішень для виходу з кризи й врегулювання ситуації у країні, зокрема, обмеження повноважень президента шляхом повернення до Конституції 2004 року.
У бік силовиків летіло каміння та петарди, протестувальники підпалили дві вантажівки КАМАЗ, які блокували проїжджу частину. Сутички відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна». Опівдні «Беркут» почав відтісняти людей по вулиці Інститутській у бік Майдану Незалежності. На перехресті вулиць Інститутської й Банкової та у Маріїнському парку громадяни почали споруджувати барикади.
О 16 годині міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу, а на Грушевського «беркутівці» захопили барикади та почали руйнувати барикади на Хрещатику. Міліція зайняла Український дім, який (при штурмі якого знищували місця для ночівлі, нівечили меблі, речі, був зруйнований медпункт) і взяла під контроль Європейську площу.
СБУ оголосила про «проведення антитерористичної операції на території всієї країни». У МВС попередили, що якщо до 18 години не припиниться протистояння, то вони готові «навести лад» у Києві «всіма доступними засобами».
Вдень центральні станції метро почали закривати, о 16 метро зупинили повністю. Дороги міста були паралізовані. Рух транспорту в бік Києва обмежили.
Близько 20 години силовики знову почали штурмувати Майдан, але вже за допомогою бронетехніки — БТР врізався у барикаду, за ним на штурм пішли «беркутівці» і бійці Внутрішніх військ. У бік активістів та активісток летіли світло-шумові гранати, а в бік силовиків — піротехніка. На Майдані загорілася барикада, біля Будинку профспілок — намети.
З боку Інститутської мітингувальники підпалили покришки. Через деякий час їм вдалось утворити суцільну смугу полум’я, яка заважала пройти правоохоронцям. Пізно ввечері загорівся Будинок профспілок. Полум’я поширилося на верхні поверхи. Спочатку люди гасили вогонь власними силами, потім на місце прибули рятувальники. У будівлі були заблоковані люди, але їх вдалось вивести на вулицю.
Спогади
«Ми до останнього вірили у мирний Майдан»
Випускова редакторка сайту Громадського радіо Олена Ребрик у той час була в у Самообороні Майдану, у жіночій 39-й сотні.
«18 лютого нас зібрали в Будинку профспілок, які того ж вечора згорять… Мене впихнули в якийсь бронік, через який я потім ледь не залишилася у тому парку, бо він був величезний і навіть закривав ноги, в ньому було дуже складно бігти», — розповідає вона.
Тоді думалося: це мала бути мирна акція із чіткими вимогами.
«Звісно, на той момент жіночу сотню не сприймали серйозно, хоч там були дівчата і жінки, які весь Майдан на страшному холоді робили безліч добрих справ. Хлопці з нас посміювалися, але нам було все одно. Дехто намагався нас не пустити, бо очікували, що «Беркут» просто розтрощить ходу, яка пройде під ВР, намагалися нас захистити.
Як і більшість учасниць та учасників тієї ходи, я пам’ятаю це надзвичайне сонце. Морозний, але дуже сонячний ранок, у який неможливо було уявити, що все закінчиться саме так… Ми до останнього вірили в той мирний Майдан, на якому вже понад два місяці ми всі були. Хоча після перших загиблих ця віра майже повністю зникла ще у січні», — згадує Олена Ребрик.
У Маріїнці сотня, у якій була Олена, стала колоною неподалік від Верховної Ради.
«Спочатку лунали заклики. Глибоко в душі ми сподівалися, що ще можливий якийсь діалог. Але заряджені на ненависть силовики та «тітушки» чудово знали, що вони з нами хочуть робити. Уже за кілька хвилин почалися вибухи, гранати, що випускали жахливий пекучий газ, рвалися просто повсюди. Коли намагаєшся витерти лице від нього рукавами одягу, але робиш іще гірше, бо весь твій одяг також вкритий цією речовиною.
Усе інше змішалося в голові. Намагаєшся бігти в один бік — але звідти вже несеться «Беркут», курява, каміння, кийки злітають у повітря. Це все наче в тумані залишилося у пам’яті. Я з українським прапором, думала про те, що мені треба бігти, але я не можу його кинути, бо це неповага до прапора. Лише згодом знайшла, де його акуратно притулити до стіни, щоб він не впав на підлогу, бо це наш прапор, символ нашої країни й свободи. Крики людей, поранені, задавлені у натовпі…», — розповідає вона.
Це було складно і страшно, згадує журналістка.
«Я відчувала себе безпорадною і немічною, бо ніхто не вчив, як поводитися в такій ситуації. Навіть уявити, що я могла в ній колись опинитися, було важко. Ми вибиралися звідти хто як. Декого з дівчат вдалося знайти, ми згуртувалися, під руки довелося вести мою подругу по сотні, бо біля її ноги розірвалася граната і вона кульгала.
Вже на Майдані, коли ми нарешті дісталися туди, я забігла в Український дім, щоб забрати рюкзак зі своїми речами (бо саме там ночувала, але вирішила залишити його, бо треба бути мобільною, а він може заважати)», — згадує Олена Ребрик.
Уже за годину «Беркут» штурмував Український дім.
«За декілька днів, коли він залишив його, там усе було перекинуте. Мої речі я знаходила серед розкиданого по підлозі мотлоху, дещо цінне зникло. Багато людей втратили паспорти, бо «беркутня» забирала цінні речі й документи. Не гребували… Це лише частина спогадів того дня, але вони залишаються зі мною», — ділиться Олена.
«Я встигла побачити «беркута», що цілиться у мене, сховалась за стовбур, куля влучила у дерево»
Що будуть сутички з «Беркутом» було зрозуміло, але ніхто не міг уявити масштаби, згадує снайперка (а тоді — журналістка) Олена Білозерська.
«Колона з Майдану прийшла в Маріїнський парк. Силовиків і мітингувальників розділяв паркан з металевих секцій. Попереду повстанців стояла котрась із сотень, всі в одностроях і металевих касках. Силовики (вочевидь, ВВшники) були у чорній формі, в екіпіровці, зі щитами, у три ряди. За ними на певній відстані стояли «тітушки», теж непогано екіпіровані, деякі в одностроях, деякі в касках. Дуже скоро «прогалина» між ВВшниками і тітушками заповнилась «беркутами».
Повстанців було багато, але фізично здатних битися (молодих підготовлених чоловіків) було явно менше, ніж їхніх противників. Я ще якийсь час думала, що на атаку вони не наважаться. Наважились. Першим в атаку пішов лівий фланг, за ним напіддав центр, «беркути» відступили ближче до ВР і почали відстрілюватись гумовими кулями. У поліцію летіли коктейлі Молотова, ті кидали у повстанців гранати. «Тітушня», використовуючи замість щитів дверцята від вуличних біотуалетів, жбурлялася камінням», — ділиться вона.
Олена Білозерська розповідає: мішенями для силовиків були й журналістки та журналісти.
«Я встигла побачити «беркута», що цілиться у мене. Сховалась за стовбур, куля влучила у дерево. А якби влучив у мене – гарантоване падіння з дерева і зламаний, враховуючи висоту, хребет. Нагадаю, що ніякої зброї при мені не було, були в одній руці фотоапарат, в іншій відеокамера, також на мені був помаранчевий жилет і шолом з написами «Преса», — згадує Олена.
Під час найгарячіших сутичок 18 лютого на Майдані були й випадкові перехожі, але всі підтримували одне одного. Розповідає історію, що відбулася на Інститутській.
«У якийсь момент поруч зі мною в ніші опинилася літня жінка. Вона затулялася металевим щитом, підібраним десь на полі бою. Була дуже злякана. Я сказала їй віддати щит котромусь із хлопців, йому він потрібніший, а її за цей щит «беркути» просто уб’ють. Вона не одразу зрозуміла, що я їй кажу, але зрештою послухалась.
Ще за кілька хвилин двоє «беркутів» затягли до ніші попідруки щуплявого чоловіка років 50 з пробитою головою. Це був не майданівець, а випадковий перехожий, якому від цих «беркутів» дісталося. Зрозумівши свою помилку, вони затягли дядька у нішу і наказали не висовуватись, щоб йому не дісталося ще гірше, і побігли далі. Бабуся забідкалась, дістала шматок якоїсь білої тканини й почала витирати йому кров», — розповідає Олена Білозерська.
Але «Беркут» відтіснив протестувальниць та протестувальників та увірвався у цю нішу.
«Далі «беркути» знову відтіснили повстанців, увірвалися у нішу і накинулися на скривавленого мужичка, почали його бити. Я стрибнула на одного з них, висіла на ньому, кричала, щоб не били, бо це ж ваші його сюди посадили, щоб його не били. Вони здивувались і спитали:
— Ти кажеш, що він наш? З «Беркуту»?» —
— Та ні, не ваш, ваші притягли його сюди, щоб його не били, бо він просто на роботу йшов!.
— А ти правду кажеш?» – і тут я несподівано хрещуся й одночасно кажу, як кавказці з ватних анекдотів: «Мамой клянусь!».
Мужика перестали бити й пішли. Я крикнула бабусі брати його попідруки й втікати звідти. Коли озирнулася, бо знову почалося побоїще, їх уже не було», — розповідає Олена.
Слухайте також подкаст «Голоси Майдану»
«День, коли я пережив найбільший страх у своєму житті»
Так 18 лютого 2014 року згадує журналіст Богдан Буткевич.
«18 лютого я приїхав на Майдан тільки ввечері, разом з Іваном Семесюком. Потім таскали з Андрієм Єрмоленком шини з барикади біля ЦУМу, кидали їх у вогонь на лінії зіткнення з «беркутом».
Саме там прямо переді мною хлопцю в ногу прилетіла граната. Вона мала бути моя, але він в останню мить якось так встиг стати, кидаючи свою шину, що закрив мене. Досі здригаюся, коли згадую його пошматовані джинси, в перемішку з кров’ю.
Я пішов з Майдану, коли прорвали барикаду в бік Європейської площі. Стало настільки страшно й безнадійно, що я вирішив линяти, поки є можливість. Чесно, так страшно не було навіть під першим мінометним обстрілом на фронті, під який потрапив. Навіть коли недалеко «Град» відпрацював.
Звичайно, там на місці я собі придумав гарні пояснення, чому мені треба піти, і як зможу бути корисним потім, і як тупо було б загинути під кийками та кулями «беркуту» в цю ніч. Але факт є фактом — я пішов. Тоді як півтори тисячі чи навіть кілька сотень відчайдухів лишилися до останньої секунди. Вмираючи під кулями та гранатами, але так і не відступили.
Й відстояли Майдан тоді, коли надії справді вже не було», — ділиться він.
«Людей довозили, доносили»
«Я випадково натрапила на медичний пункт, який розгортався під колонами Головпоштамту і запитала, чи потрібна допомога. Ми розкладали й сортували ліки, потім підходили люди, яким потрібно було промити очі або щось перебинтувати. Переважно це були люди з пораненнями кількаденної давності, яким потрібно було освіжити перев’язки», — ділиться спогадами Владислава Осьмак.
Згадує історію:
«Я пам’ятаю, що нам привели хлопця з тяжкою контузією, в нього дуже боліла голова, ми його вмовляли, щоб він посидів, почекав лікаря. А фахівець був у Михайлівському соборі. Проте він відмовлявся йти, бо боявся, що там «Беркут». Поки я бігала перевіряла, він пішов. І вже чотири роки думаю, чи з ним все гаразд. Бігла у Михайлівський собор повз те місце, де, можливо, вже лежали померлі та розстріляні».
Владислава Осьмак каже: досі пам’ятає відчуття найбільшої ваги в руках у своєму житті.
«Відколи я 18 лютого побачила, як на даху на розі Шовковичної та Інститутської стоять снайпери, побачила, як в мене з рушниці летить вогонь, я зрозуміла, що не можу відповісти тим самим. Адже в мене немає тієї злості, щоб навіть підняти камінь та кинути в людину. Я спробувала. Я підняла половинку цеглинки. Скільки може важить половинка тротуарної плитки? Але я досі пам’ятаю це відчуття – я несла щось найважче у своєму житті, більшої ваги мені ніколи не доводилося підіймати. Я пам’ятаю свою думку: в мене в руках чиясь смерть. Я поклала її та пішла геть».
Фото зі спільноти Майдан 18-20 лютого. Як усе було
Слухайте також: Пора року. Ефір за 18 лютого. Музика Майданів
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
