Чому я вирішила взяти собаку під час війни: три історії врятованих пухнастих

Вторгнення росії руйнує та забирає не лише людські життя, а й життя тварин. Багато собак та котів залишаються без господарів та господарок. Хтось не може взяти тварин з собою, коли виїздить. А якісь тварини залишаються самі, бо російські військові вбивають їхніх власників та власниць.

Волонтери та волонтерки у різних містах рятують домашніх тварин та прилаштовують їх у нові родини. Троє журналісток Громадського радіо також прихистили у себе пухнастих. Чому ж кожна з них вирішила взяти собаку під час війни?

Фрея й Олена Ребрик, випускова редакторка сайту Громадського радіо:

«Ми з чоловіком вирішили взяти покинуту під час війни собаку, тому що дуже хотіли допомогти беззахисним створінням. Коли ми почали шукати собаку, зрозуміли, наскільки величезною виявилася проблема. Покинутих, загублених тварин дуже багато.

Ми довгий час не знали, чи поїдемо з міста самі, але коли пережили найважчий для Києва період, то зрозуміли, що навряд поїдемо. А раз ми тут, значить потрібно зробити свій вклад у порятунок найбеззахисніших.

Наша Фрея догодовувала свого малюка. Ми чекали, знаючи, що точно заберемо її до нас. Цуценя, до речі, також прилаштували в родину. Господарка нашої дівчинки залишила її волонтерам, коли почалася війна, і виїхала в Польщу.

Ми нікого не засуджуємо. Це краще, ніж зачинити тварину у квартирі й поїхати. Так, у собаки принаймні є шанси знайти нову родину, та і взагалі вижити. А обставини у всіх людей є різні. Ми не знаємо ситуацію, у якій опинилася колишня господарка нашої собаки.

Фрея — ім’я, яке їй дали вже ми. Спеціально вирішили створити умови, в яких нічого не нагадуватиме їй про колишнє життя, щоб вона повністю адаптувалася. Вже за два дні вона почала на нього відгукуватися, захищає нас, потроху вчиться слухатися, хоча й постійно прагне, щоб її чухали.

Ми відчуваємо, наскільки потрібні їй, але виявилося, що і вона не менше була потрібна нам. За час війни я вперше не відчуваю такого сильного страху щодня, а також знаю, що несу відповідальність за ще одне життя. І все це дисциплінує, не дає розклеюватися.

Соня і Ярослава Жуковська, SMM Громадського радіо:

«Мабуть, кращого часу розказати про неї, ніж коли вона лежить поруч, я не придумаю. Тож Соня почала жити зі мною 10 березня. Народилася вона 10 січня, у мій день народження. Тож коли вона приїхала до мене їй було 2 місяці. Ім’я дала на честь камери Sony та місця, де я живу — Софіївська Борщагівка. Нічого оригінальніше не придумала та і мені було однаково, як її зватимуть, аби зі мною. Все одно вдома я її називаю і булкою, і котиком, і білкою (постійно стрибає).

У мене дуже давно була собака — далматин Трейсі, але через сімейні обставини ми її віддали родичам, коли мені було 16. Тож десь з того віку я хотіла знову завести собаку, але постійно не було то часу, то грошей, то можливості. Крім того, був страх, що я не впораюся, адже живу одна і собака буде лише моєю відповідальністю.

Останні два роки моє бажання взяти собаку, мабуть, переросло усі нормальні масштаби. Але через професію так і не наважувалася заводити, бо часто десь бігаю, не буваю вдома. Але тут настала повномасштабна війна. У перший день, коли почали бомбити Київ і почалися перші смерті, то я, мабуть, дурню подумала, але подумала, що у мене може не бути більше можливості завести собаку.

А потім я почала бачити десятки повідомлень про те, що домашніх тварин викидають, залишають вдома чи віддають безкоштовно, бо не можуть прогодувати або вивезти. І я подумала, що настав час завести собаку.

Мабуть, я обрала найгірший час: війна, багато роботи, виїзди, недостатньо грошей, але дідько. Я хотіла. Хотіла зробити щось хороше — собі у тому числі. Я почала шукати й натрапила на повідомлення про цю малечу. Її віддавали. Вона залишилася остання. Я закохалася, бо це ще й була такса.

Поїхали забирати на Видубичі. Таксі коштувало близько 600 гривень з Борщагівки, але це взагалі не зупиняло. У той же день накупили усе для неї: іграшки, ліжко, їжу, смаколики тощо. Пішли вакцинувати, почалося виховання. Вона ще мала, грайлива, не розуміє, що можна чи не можна. Тож я відчуваю себе мамою.

Адаптувалася вона ідеально. Хоча я боялася, що буде боятися вибухів чи нової квартири. Вже за три дні ми почали активно все гризти й намагатися гратися. Вибухів досі не боїмося, що мене дуже тішить.

Перший тиждень було відверто складно: вона скавчала, хотіла уваги. І мені було тяжко, бо треба було встигати й за нею подивитися, і попрацювати. Я навіть думала, що віддам її друзям. Але кожного разу, коли вона мене облизувала, то я розуміла, що нікому її не віддам, кого я обманюю. Я її люблю. Вона іноді робить не те, що я очікую. І це нормально, хоча може заважати. Але вона дає стільки емоцій і так щиро радіє, що усе їй вибачаєш і починаєш знову виховувати.

Життя змінилося, але, мабуть, на краще. Я навіть почала більше встигати й у мене з’явився режим дня. Тепер ми встаємо близько 7 ранку, щоб я встигла з нею погратися і вона не заважала працювати. Їмо ми в один і той же час: вона — своє, я — своє. Потім робота. Серед роботи також знаходжу час на виховання та ігри, інакше вона знову ж таки вимагатиме уваги. Потім знову робота і час з нею. Увечері вона вже спить, а я відпочиваю чи займаюся своїми справами. Десь кожен день так проходить — ми обидві вже звикли.

---

Слухайте також: Як допомогти собакам під час війни?

---

Рута і Мар’яна, новинарка Громадського радіо:

«Якось у перші тижні війни, коли на Київ було чимало атак і тривог, і ми цілі дні проводили у підвалі подруга, з якою мене війна і познайомила, сказала: «Так мені подобається, як люди гуляють з собаками. Це означає, що життя триває».

Другим дзвіночок стало таке: якось ми сиділи у кав’ярні під домом (насправді це маф, але зі столиками й кава там смачна) і я, жартуючи, сказала, що враження наче у нас по району люди без собак і не гуляють. І якось так само собою ми зрозуміли, що хочемо взяти цуцика. Умова — з зон бойових дій, тобто де тварини були менше захищені, ніж, наприклад, у Києві.

Ми шукали й шукали, марно. І якогось дня, знову сидячи у тій же кав’ярні, інша подруга з дому (нас з нею теж звела війна) кинула мені посилання на допис у Facebook, що двом цуценятам шукають сім’ї. Так ми й знайшли свою Руту.

Вона народжена у селі Михайлівка-Рубежівка, Бучанського району. Або народилась з початком війни, або незадовго до початку. У селі стояли російські окупанти, у селі вбивали російські окупанти. Це маля вижило. Оскільки вона народжена на вулиці, то імені, мабуть, і не мала. Перед днем зустрічі з нею я до пізньої ночі думала за ім’я. Зранку прокинулась і зрозуміла — буде Рута.

Слухайте також: Домашні тварини та війна: як адаптувати у новій родині врятованого собаку чи кота?

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS