За Стамбульським стандартом: як держава втілює політики протидії насильству

У цьому інтерв’ю з представницями Національної соціальної сервісної служби України — Олександрою Хамуленко, начальницею Управління з питань дотримання стандартів рівності, та Мариною Рой, керівницею відділу з питань дотримання рівності та волонтерської діяльності — говоримо про виклики та успіхи впровадження державної політики протидії гендерно зумовленому насильству, співпраці з громадами, виклики у навчанні фахівців/-чинь, фінансуванні й моніторингу, а також про майбутні зміни, які наблизять Україну до європейських стандартів захисту постраждалих від насильства.

Яку роль відіграє взагалі Міністерство соціальної політики, Національна соціальна сервісна служба у виконанні положень Стамбульської конвенції, зокрема в контексті координації на національному і регіональному рівнях?

Олександра Хамуленко: Міністерство соціальної політики, відповідно до законодавства, є національним координатором у сфері протидії гендерно зумовленому насильству, домашньому насильству. Основне в цьому контексті — це формування державної політики у сфері протидії насильству.

Національна соціальна сервісна служба є реалізатором державної політики, є центральним органом, який імплементує вже безпосередньо ці норми. Відповідно до законодавства, Нацсоцслужба координує підготовку фахівців/-чинь з питань запобігання протидії насильству, тобто проведення та організації навчань, підготовку навчальних програм для суб’єктів взаємодії. Вона також координує, контролює і забезпечує функціонування надавачів соціальних послуг, які займаються розбудовою мережі спеціалізованих сервісів, готує методичні рекомендації для провадження ними діяльності.

Як зараз координується взаємодія між Мінсоцполітики, Нацсоцслужбою і поліцією, прокуратурою, медичними установами в контексті збору статистики щодо домашнього, сексуального насильства, особливо з урахуванням статі, віку, місця проживання потерпілих і кривдників? Оскільки, якщо ознайомитися із тіньовими звітами для GREVIO (незалежного експертного органу Ради Європи, відповідального за моніторинг виконання державами Стамбульської конвенції) від громадського сектору по імплементації Стамбульської конвенції, можна помітити, що не вистачає статистики саме з розбивкою за віком, статтю, місцем проживання та регіонами. Як зараз стан справ в цьому напрямку?

Марина Рой: У нас є пряма взаємодія. Постанова Кабінету Міністрів № 658 прописує повноваження кожного органу в сфері протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі. У цьому порядку визначено, як подається звітність щодо випадків домашнього насильства. Є форма звітності, затверджена наказом № 3131 2009 року ще тоді Міністерства молоді і спорту спільно із МВС. Він на сьогодні застарілий, ми це розуміємо.

Міністерство соціальної політики вже розробило проєкт нормативного акту, який, враховуючи сучасні реалії, вносить актуальні назви органів, суб’єктів взаємодії, у тому числі враховуючи всі ці показники, як ви кажете — стать, вік, місце проживання за регіонами: області, село, місто. На сьогодні ми чекаємо, що міністерство надасть нам проєкт на погодження.

До речі, ми на сьогодні збираємо статистику. Згідно з цим наказом № 3131 збирається інформація щодо випадків насильства. Там є розбивка за статтю, за областями, є інформація щодо проходження програм для кривдників, є інформація щодо дітей, які стоять на обліку в органах МВС. Тобто статистична інформація збирається, але вона на сьогодні не досконала.

Чи зараз розробляються єдині стандартизовані навчальні програми для службовців/-иць, фахівців/-чинь, можливо, органів місцевого самоврядування, соціальних працівників/-ць щодо протидії домашньому насильству? Хто координує зараз ці навчання?

Олександра Хамуленко: Відповідно до законодавства, координувати цю діяльність має Національна соціальна служба, тобто центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику в цій сфері.

Мали розмову з головою Нацсоцслужби про те, що ми маємо цю координацію посилювати, оскільки вона не унормована та немає механізмів її здійснення.

Як ми координуємо? Разом з Вищою школою публічного управління ми розробляємо навчальні програми з цієї тематики для державних службовців/-иць, для посадовців/-иць місцевого самоврядування, для навчання спеціалістів/-ок, які працюють у спеціалізованих сервісах. Створили національний тренінговий центр з питань протидії гендерно зумовленому насильству, який працює за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення (UNFPA).

Чому так? Тому що силами Вищої школи публічного управління покрити навчання категорій службовців/-иць, які не входять до державних службовців/-иць і посадовців/-иць місцевого самоврядування, ми не можемо коштом державного бюджету. Відповідно, треба було шукати інші джерела фінансування. Тому було прийнято рішення створити цей тренінговий центр. Ми розробили програми окремі для фахівців/-чинь, які працюють у кожному виді спеціалізованих сервісів. Тобто для фахівців/-чинь притулків це одна навчальна програма, для фахівців/-чинь мобільних бригад — інша. Також ми проводимо тренінги офлайн, що просвячені міжвідомчій взаємодії, де навчаються одразу всі суб’єкти: Національна поліція, представники/-ці прокуратури, суду, надавачі/-ки безоплатної вторинної правової допомоги, соціальні працівники/-ці.

Окрім цього, поліціянти/-ки проводять свої навчання. На базі тренінгового центру для прокурорів/-ок проводяться також інші навчання. Ми не маємо сумнівів у тому, що вони якісно навчаються, і програми якісні, і якісні тренери/-ки, і ми бачимо прогрес у цьому. Але питання в тому, що всі ці програми мають усе ж таки узгоджуватись між собою, тому що весь механізм має бути єдиним, усі суб’єкти цього механізму мають взаємодіяти. Тому зараз ми вирішили працювати над тим, щоб якимось чином це стандартизувати для всіх суб’єктів.

Марина Рой: Ми також входимо до складу експертів/-ок, які проводять експертизу всіх програм Вищої школи публічного управління, що стосується нашої гендерної політики, домашнього насильства, торгівлі людьми. Нам надсилаються на експертизу програми зі всієї України.

Але наявна система підготовки фахівців/-чинь — державних службовців/иць, органів місцевого самоврядування — не може охопити всіх спеціалістів/-ок, які працюють у нашій сфері. Тому ми співпрацюємо з громадськими організаціями, співпрацюємо з міжнародними організаціями і вже спільно з ними також проводимо навчання. Звичайно, у такому форматі ми можемо теж впливати на програми навчань, але все ж таки там є нюанси, бо кожна громадська організація знаходить сама своїх тренерів/-ок, сама пишеь програми. Ми намагаємося включатися, аби все було в контексті сучасних практик.

Що охоплює термін «спеціалізовані сервіси»?

За словами Олександри Хамуленко, система допомоги постраждалим від насильства в Україні охоплює як загальні, так і спеціалізовані сервіси. Загальні сервіси — це ті, що надають соціальні послуги широкому колу осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах. Наприклад, центри соціальних служб або дитячі притулки можуть надавати допомогу й особам, які постраждали від домашнього насильства, зокрема дітям, які не можуть проживати з батьками-кривдниками.

Натомість спеціалізовані сервіси створюються виключно з метою допомоги постраждалим від домашнього насильства чи насильства за ознакою статі. Після оновлення типових положень у 2022 році, ці сервіси також охоплюють допомогу тим, хто постраждав від сексуального насильства, пов’язаного з воєнним конфліктом.

До мережі таких сервісів входять притулки (з можливістю перебування до 90 днів), кризові кімнати, денні центри соціально-психологічної допомоги, спеціалізовані консультаційні служби, гарячі лінії та мобільні бригади. Кожен з цих сервісів має свій функціонал: наприклад, притулки та кризові кімнати забезпечують безпечне тимчасове перебування, а мобільні бригади — оперативне реагування.

У 2024 році, за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення, Національна соціальна сервісна служба провела моніторинг 1138 спеціалізованих сервісів для оцінки їхньої спроможності надавати якісну допомогу.

За результатами підготовлено індивідуальні звіти по кожному сервісу, а також регіональні огляди. Наразі триває підготовка єдиного національного звіту, який планується зробити публічним після завершення, можливо — у межах окремого заходу.

Які національні та регіональні інформаційні кампанії щодо запобігання всім формам насильства вже реалізовані або плануються до реалізації Національною соціальною сервісною службою України?

Олександра Хамуленко: Ми не можемо сказати, що оформлюємо нашу інформаційно-просвітницьку роботу в якісь завжди інформаційні кампанії під якоюсь назвою або присвячені якомусь періоду — ми таку роботу проводимо постійно. У нас є одна велика кампанія — «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства», вона щорічна, це стандартно і на постійній основі у нас проводиться. Водночас у нас є сторінка у Facebook, у нас є офіційний сайт соцслужби, де протягом року постійно проводимо інформування з питань домашнього насильства, насильства за ознакою статі, у тому числі торгівлі людьми, гендерної рівності. От, наприклад, у червні проводиться інформаційна кампанія, присвячена проблемам сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Вона триває близько тижня, ми теж завжди долучаємося. І, зокрема, ми розробляємо інформаційні пам’ятки на конкретну тематику, наприклад, остання — щодо дискримінації за ознакою статі.

Марина Рой: Ми свої підготовлені матеріали завжди розповсюджуємо через місцеві органи виконавчої влади. Наприклад, ми розробили інформаційну пам’ятку, надіслали її через обласні адміністрації, і воно доходить навіть до місцевих органів влади. Через моніторинг спеціалізованих служб цього рокуми побачили, що наші пам’ятки дійсно розповсюджені — є на сайтах поліклінік, шкіл, на дошках оголошень, відповідних інформаційних куточках у закладах соціальної сфери.

Крім того, ми спільно з різними центральними органами виконавчої влади, міжнародними організаціями — МВС, Нацполіцією, Міністерством соціальної політики, ООН Жінки, Радою Європи — теж розробляємо інформаційні матеріали.

Олександра Хамуленко: Останні два роки ми в рамках міжнародної кампанії «16 днів проти насильства» проводимо також опитування серед отримувачів/-ок послуг спеціалізованих сервісів, які надають допомогу постраждалим від насильства, щодо якості цих соціальних послуг. І в тому числі там є блок, присвячений тематиці комунікації — звідки зручніше отримувати інформацію про допомогу, про сервіси, звідки вони її отримали чи хотіли б отримувати. Ну і, зважаючи на це, коригуємо свою інформаційно-просвітницьку роботу.

Чи порушуєте ви у своєму інформуванні теми кіберсталкінгу, або, наприклад, мови ворожнечі, чи питання поширення інтимних матеріалів без згоди в онлайн-просторі? Особливо, зважаючи на контекст євроінтеграції, оскільки торік Європейський Союз прийняв Директиву 1385, у якій основним фокусом є криміналізація кіберсталкінгу, поширення ненависті щодо жінок в інтернеті тощо.

Олександра Хамуленко: Тема дійсно актуальна. Ми за минулий рік співпрацювали з громадською організацією «StopSexing» і готували подібні матеріали, інформаційні пам’ятки щодо насильства в інтернеті, щодо дітей, у тому числі сексуального насильства. Буквально днями ми готували матеріал присвячений тематиці торгівлі людьми й залученню до сексуальної експлуатації в інтернеті.

Ну і, звичайно, цю тему треба висвітлювати більше, готувати суспільство до можливого кримінального переслідування таких дій, роз’яснювати про це — обов’язково потрібно. Варто навчати суспільство виявляти ризики, особливо дітей та батьків, оскільки зараз дуже поширене вербування в інтернеті з метою експлуатації.

Марина Рой: Так, Національна соціальна сервісна служба була долучена до розробки відповідного навчання, яке проводилось у Вищій школі публічного управління, саме щодо хейту і насильства щодо жінок в інтернеті. Ці навчання проводились для спеціалістів/-ок центральних органів виконавчої влади. Тема дійсно актуальна.

Скільки наразі функціонує притулків для постраждалих від насильства?

Марина Рой: Притулків — 59. А загалом спеціалізованих служб — 1117.

Як сьогодні в Україні визначається потреба у створенні нових притулків? І чи існують актуальні критерії розрахунку їхньої кількості або їхнього географічного розташування? Оскільки станом на 2023 рік в деяких регіонах України не було взагалі притулків, наприклад, на Кіровоградщині, Сумщині.

Марина Рой: Є методика, затверджена Міністерством соціальної політики, відповідно до якої розраховується необхідність у створенні спеціалізованих сервісів, у тому числі і притулків, виходячи з географічного розташування, щільності населення, кількості отримувачів соціальних послуг.

Дійсно, є регіони, в яких притулків немає. Але, наприклад, у цих регіонах функціонують кризові кімнати, які можуть також забезпечувати цілодобове перебування і надають можливість убезпечити постраждалих осіб від дій кривдника.

Ну, звичайно, насамперед це питання фінансування. Ми разом із фондом ООН розробили методичні рекомендації щодо можливості співфінансування створення спеціалізованих сервісів і підтримки їх функціонування між громадами. І знову ж таки, якщо це покаже достатньо високий результат, то ми будемо рекомендувати застосовувати цю методику в інших регіонах України.

Олександра Хамуленко: Звичайно, що створити в кожній громаді неможливо, тому що це кошти, і не в кожній громаді є така кількість населення, яка потребує цього притулку. Тому одна громада створює, але коштом співфінансування з іншою громадою люди, які проживають у цій іншій громаді, можуть користуватися послугами цього притулку. Тобто їх, зокрема, оплачує суміжна громада.

Олександра також додає, що у Рівненській області було апробовано підхід до розвитку таких сервісів за так званим «кущовим принципом». Його суть полягає в тому, що центри соціальної інфраструктури розміщуються в ключових райцентрах, а довколишні громади приєднуються до співфінансування їхньої роботи. Схожий підхід раніше вже пілотувався в Чернівецькій області, і він показав позитивні результати.

Для представників/-ць територіальних громад також проводились спеціалізовані навчання, аби посилити міжмуніципальну взаємодію в наданні послуг підтримки постраждалим від насильства.

Олександра Хамуленко: У нас є звітність, інформація щодо кількості осіб, яким надано послугу, які постраждали від домашнього насильства, насильства за ознакою статі. Під час моніторингу діяльності сервісів ми перевіряли цю інформацію повністю, і це була одна з наших цілей — з’ясувати, наскільки звітна інформація, яку ми отримуємо, відповідає реальності.

Зазвичай ця інформація подається у вигляді цифр у великих таблицях, але ми розуміємо, що є людський фактор — її заповнюють люди, які потім надсилають дані до обласних адміністрацій, ті узагальнюють і надсилають нам. Через технічні або інші причини ця інформація може дещо спотворюватися під час збору.

Марина Рой: Дивіться, у першому кварталі 2025 року під супроводом було 1521 особа. Але загалом таких людей більше, адже соціальний супровід — це специфічна форма роботи з постраждалими. Крім того, є люди, які отримують інші різноманітні послуги — інформаційні, психологічні, юридичні тощо. Їх набагато більше.

• Ось цифри: загалом соціальні послуги отримали 14 362 особи, це з 34 327 звернень щодо домашнього насильства. Звертаю на це увагу, бо відповідно до цілей сталого розвитку, кількість осіб, які отримують послуги з числа тих, хто звернувся через домашнє насильство, повинна поступово зростати. Ми плануємо, що до 2030 року ця кількість збільшиться.

Якщо брати загальну статистику, то ми збираємо дані по кількості звернень, зокрема від Нацполіції.

Приблизно 80-85% звернень надходять саме через поліцію. З цієї загальної кількості лише близько 30% звертаються за соціальними послугами.

Останнє питання стосується пробації кривдників. Чи є інформація про впровадження програм для осіб, які вчинили насильство в сім’ї? Наскільки вони доступні по країні і як контролюється їхнє виконання?

Олександра Хамуленко пояснила, що в Україні діють різні типи програм роботи з кривдниками, які вчиняють домашнє чи гендерно зумовлене насильство. Зокрема, існують пробаційні програми, які впроваджуються виключно в межах кримінального провадження для осіб, засуджених за вчинення злочину.

Такі програми реалізуються органами пробації та зазвичай тривають від одного до трьох місяців.

Окрім цього, функціонують також корекційні програми, які не обов’язково прив’язані до кримінального вироку. Їх можуть проходити кривдники як добровільно, так і за рішенням суду. Суд може призначити участь у такій програмі як додатковий захід до основного покарання. Випадки, коли суди вдаються до такого інструменту, стають дедалі частішими.

Олександра Хамуленко: Проте існують проблеми, які ускладнюють реалізацію цього законодавчого механізму.

• По-перше, недостатня кількість фахівців/-чинь, які мають спеціалізоване навчання і можуть працювати з цією тематикою. Навчання організовуємо ми і наші партнери щороку, але все одно їх не вистачає.
• По-друге, доступність проходження програми. Наприклад, засуджений може жити в одній громаді, а фахівця/-чиню, який/-а реалізує таку програму, немає навіть у найближчих громадах. Це ускладнює можливість проходження програми. Відповідно, ця особа може посилатися на поважні причини, зокрема на відсутність коштів або часу, щоб доїжджати до місця проходження програми.
• По-третє, недостатній контроль. Координувати цей процес має уповноважена особа місцевої адміністрації або громади, поліція має вживати відповідних заходів реагування. Проте на практиці цей механізм працює неідеально.

Наприклад, фахівець/-чиня може невчасно повідомити уповноважену особу, та, своєю чергою, не поінформувати поліцію. Детальних процедур для всіх учасників/-ць процесу не прописано, через що механізм не реалізується належним чином.

Я пам’ятаю, що наприкінці минулого року відбулася стратегічна сесія за участі офісу Генерального прокурора, де обговорювали це питання з погляду того, як правоохоронна система має його контролювати. У результаті дійшли висновку, що механізм контролю недостатньо детально визначений для належної реалізації.

За словами Марини Рой, в Україні залишається критично недостатня кількість фахівців/-чинь, підготовлених для реалізації програм роботи з особами, які вчинили насильство. Відповідно до типової програми, саме на місцеві органи виконавчої влади покладено обов’язок із підготовки таких фахівців/-чинь, проте на практиці це часто не реалізується через низьку ефективність органів на місцях.

Однією з головних проблем також є нестача фінансування. Підвищення кваліфікації передбачає участь у платних програмах, а бюджети територіальних громад рідко передбачають кошти на такі потреби. Крім того, навіть після навчання фахівці/-чині нерідко звільняються, що особливо відчутно в соціальній сфері, де плинність кадрів традиційно висока.

Спроби забезпечити підготовку за рахунок донорських коштів також не є успішними. Наприклад, Фонд ООН у галузі народонаселення не фінансує напряму роботу з кривдниками, зосереджуючись натомість на підтримці постраждалих. У той час як проєкти Ради Європи та ОБСЄ, що раніше охоплювали цю тему, завершилися ще у 2019 році. Станом на сьогодні знайти стабільне джерело фінансування для програм роботи з кривдниками вкрай складно — державний бюджет не забезпечує достатньої підтримки, а донорські пріоритети не завжди охоплюють цю сферу.

Марина Рой: Попри ці виклики, за перший квартал 2025 року 506 осіб було направлено на програми для кривдників, із них 139 вже пройшли такі програми. Кількість направлених і тих, хто їх проходить, поступово збільшується. Найкраща ситуація наразі у Києві — це велике та матеріально забезпечене місто, де робота організована на належному рівні. Серед регіонів варто відзначити Вінницьку, Полтавську та Хмельницьку області, де організація роботи також непогана.

Підсумовуючи, хотілося б почути від вас про основні виклики, з якими ви зараз стикаєтеся у впровадженні стандартів рівності, передбачених українським законодавством і Стамбульською конвенцією. Що вас найбільше турбує?

Олександра Хамуленко: Насамперед — це низький рівень охоплення постраждалих комплексною допомогою. На жаль, значна частина осіб, які зазнали домашнього чи гендерного насильства, не отримують всю необхідну підтримку, хоча кожен випадок насильства спричиняє цілий спектр проблем для постраждалої особи. Потрібна комплексна допомога — психологічна, юридична тощо.

Другий важливий виклик — робота з кривдниками. Загострення суспільно-політичної ситуації в країні провокує зростання випадків насильства, що вимагає адекватної реакції системи надання соціальних послуг.

Наша основна задача — створити системну та комплексну підтримку постраждалих, підвищувати кваліфікацію фахівців/-чинь, забезпечувати доступність послуг та підвищувати обізнаність громадян і громадянок про їхню наявність.

Багато людей, на жаль, не знають, яку допомогу вони можуть отримати. Тут важлива інформаційно-просвітницька робота і належна взаємодія суб’єктів, які виявляють факти насильства, щоб вони могли повідомляти постраждалим про доступні сервіси.

Марина Рой: Додам лише, що стереотипи дуже живучі — це видно і в ЗМІ, і в інтернеті, де часто поширюється хейт та насильство. Попереду ще багато роботи — інформаційні кампанії, просвітництво.

Також у перспективі готується нова державна програма протидії домашньому насильству, яка має допомогти вирішити ці проблемні питання.

Якщо система потребує змін — треба їх робити, якщо працює добре — підтримувати. Якщо є недоліки — їх треба виправляти.

---

Матеріал підготовлено в межах комунікаційної кампанії «Без страху за спиною: комплексне впровадження положень Стамбульської конвенції», що реалізується в межах ініціативи «Рівність. Лідерство. Майбутнє».

Ініціатива «Рівність. Лідерство. Майбутнє» реалізується громадською організацією «Дівчата» в межах проєктів ООН Жінки «Посилення жіночого лідерства для стійких і мирних суспільств», що фінансується урядом Данії, та «Трансформаційні підходи для досягнення гендерної рівності в Україні», що фінансується урядом Швеції та втілюється у співпраці з Офісом Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, а також у партнерстві з Міністерством соціальної політики України. Фінансову підтримку ініціативі також надає Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).

Думки, висновки чи рекомендації, висловлені у даному матеріалі не обов’язково відображають погляди ООН Жінки, урядів Данії, Швеції та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН.