«Стрічки стали для мене бронежилетом»: як давній український обряд проводів у військо отримав нове життя

Коли 25-річна Юлія Голюк вирішила підписати контракт і долучитися до війська, вона довго вагалася, чи варто влаштовувати для себе традиційні проводи. Зрештою саме цей обряд допоміг їй усвідомити важливість свого рішення та відчути підтримку спільноти.

Юлія родом із села Великі Дедеркали на Тернопільщині. Після переїзду до Києва на навчання вона познайомилася зі спільнотою людей, які займаються відтворенням української традиційної культури — музики, співу, танців та народного одягу. Згодом це стало важливою частиною її життя.

«Я б охарактеризувала це як субкультуру. Нас об’єднують спільні цінності, інтерес до автентичної культури, музики й традицій», — розповідає вона.

За словами Юлії, до повномасштабного вторгнення інтерес до традиційної культури був значно меншим. Однак останніми роками навколо неї сформувалися активні спільноти, які не лише вивчають фольклор, а й живуть ним щодня. Для багатьох це частина сучасної української ідентичності.

Як пояснює Юлія Голюк, традиція проводів до війська існувала в Україні століттями. У різні історичні періоди вона мала різний зміст. За часів Російської імперії чоловіків могли забирати на службу на десятки років, тому проводи часто нагадували прощання назавжди. У радянський період обряд також зберігся, хоча вже був пов’язаний зі строковою службою.

«Моя мама ще пам’ятає, як вони так само проводжали в армію хлопців зі стрічками. І гуляли. Звичайно, вони не співали там якісь дуже старі пісні. Але оцей момент вечірки на честь того, що людина долучається до армії,  і проводжання цього молодого рекрута, вони були», — каже Юлія.

Раніше цей обряд був тільки для чоловіків, бо жінок в армії не було або майже не було.

«І там було ще правило, що кілька жінок і дівчата приходили зі стрічками і обв’язували рекруту, а чоловіки цього не робили», — розповідає Юлія Голюк.

На початку повномасштабної війни багато людей зі спільноти добровільно пішли захищати країну. Тоді було не до обрядів. Але згодом традицію почали відроджувати.

«Через певний час, я не знаю, хто саме у спільноті підняв цю ідею, але згадали про цей обряд і провели нашого друга до війська. І після цього періодично, коли хтось на виїзді зі спільноти долучався до Збройних сил і хотів, мав бажання саме на таку вечірку, як проводи, то ми її спільнотою організовували для нього. Ну і, по суті, це могла бути як окрема вечірка, проводи, так і частина, наприклад, що будуть сьогодні танці на алеї, але також наш друг Максим йде в армію і ми будемо його проводжати, приносьте  стрічки. І таке відбувалося вже, я не знаю, вже якісь рази декілька точно», — говорить вона.

Коли Юлія вирішила вступити до війська, подруги переконали її не відмовлятися від проводів.

«Я бувала на проводах своїх друзів і до цього це були хлопці, чоловіки. Я знаю, що були проводи ще однієї дівчини, з якою я особисто не знайома, але вони були в більш такому закритому форматі.  І я йду на тилову службу. 31 травня в мене був день народження, мені виповнилось 25 років. І я подумала, я вагалась чи варто мені організовувати проводи для себе чи якось ініціювати, тому що тилова служба, тим більше зараз я буду здебільшого в Києві, це не те, що я їду в якусь зону гарячих бойових дій і я думала про те, чи це не забагато шикування для того, що людина просто йде в армію. Я хотіла дозволити собі не знецінювати те, що навіть тилова служба — це зміна життя та ідентичності. Хотілося відчути, що мене проводжають у новий етап», — каже дівчина. 

Для спільноти це стало особливою подією, адже раніше публічні проводи переважно влаштовували чоловікам.

«Мені хотілося зробити прецедент. Показати, що жінки також йдуть служити, беруть на себе відповідальність і заслуговують на таку саму підтримку», — каже Юлія.

Під час обряду кожен із присутніх підходив до Юлії, перев’язував її стрічкою через плече та говорив побажання.

«Люди говорили дуже особисті речі: що вони думають про мене, як сприймають моє рішення, в чому готові підтримувати», — згадує вона.

Особливо сильне враження справила атмосфера спільності.

«Коли вже сам обряд відбувався, я була шокована від того, наскільки сильно мене розчулило все, що почало відбуватися. Всі ці пісні — це коло людей, які стоять довкола тебе, твоя спільнота, люди, яких ти знаєш, твої близькі друзі. Моя мама приїхала на проводи, і кожна людина підходила до мене і обв’язувала мене стрічкою через плече.

І в цей момент, коли вона обв’язує тебе стрічкою або кількома стрічками, вона говорить тобі побажання від себе. І люди говорили дуже різне, особисте — те, що вони думають про мене, як про людину, те, яким вони сприймають це моє рішення, те, в чому вони готові мені давати підтримку. Багато хто згадував, скільки років ми там знайомі і як це все змінилося.

Коли люди мені говорили побажання і дивились мені в очі, і співали, я відчула фізично, як створюється якесь таке світло і любов, і ніжність щодо мене, якого я ніколи в житті, мені здається, не відчувала.

Я відчула фізично, як від кількості стрічок, яких ставало все більше і більше, вони почали мене нагрівати. І ніби гріти мені серце, груди, і формувати такий, ну, по суті, як бронік. Стрічки в’яжуться на два боки і закривають тобі груди», — розповідає Юлія.

На церемонії були присутні не лише друзі та рідні, а й люди, які випадково стали свідками події.

«Деякі незнайомці підходили і казали: “Я тебе не знаю, але хочу подякувати за твоє рішення і побажати тобі добра”», — говорить вона.

Після обряду Юлія по-новому подивилася на його значення.

«Я зрозуміла, наскільки ця традиція важлива для людини, яка йде служити. Це не просто слова. Це люди, які знають тебе роками і готові залишатися поруч, коли тобі буде потрібна допомога», — каже вона.

На її думку, головний сенс проводів сьогодні — не в сумі чи прощанні, а в підтримці та вдячності.

«Ми не мали б жити в реальності, де потрібно проводжати друзів на війну. Але якщо це вже сталося, то такі обряди допомагають відчути, що ти не залишаєшся з цим вибором наодинці», — підсумовує Юлія.