Свято Купала свідчить про невмирущість української культури, — етнологиня

Свято Івана Купала є одним із найдавніших обрядів, пов’язаних із днем літнього сонцестояння. Попри багатовікові церковні осуди, переслідування за радянських часів та втрату частини магічних вірувань, купальські традиції збереглися донині й залишаються важливим елементом української культурної спадщини.

Про це в етері Громадського радіо розповіла етнологиня та кандидатка історичних наук Галина Бондаренко.

За словами дослідниці, свято на честь найдовшого дня та найкоротшої ночі відзначали всі європейські народи. В Україні воно мало особливе значення, адже поєднувало культ сонця, води та рослинності.

«Свято на честь дня літнього сонцестояння, коли сонце піднімається найвище на зеніті і коли найкоротша ніч, урочисто відзначалося у всіх європейських народів і продовжує побутувати здавнини і донині», — зазначила Бондаренко.

Етнологиня наголосила, що участь у купальських обрядах колись була обов’язковою для всієї громади. Навіть люди похилого віку, які не могли дістатися до місця святкування, виконували ритуали вдома.

«Участь у святі була обов’язковою для всіх категорій населення. І на Черкащині, на Звенигородщині фіксували, що коли старі жінки , не могли піти, не мали сил дійти до того загального такого пишного широкого свята, то вони розпалювали маленькі багаття зі соломи в себе на подвір’ї й переступали через нього. Тому що виконання ритуалу, його обов’язковість мала значення для цілісності й благополуччя громади в цілому. У цьому був такий сенс свята», — пояснила вона.

Традиційними атрибутами свята були великі багаття, прикрашені деревця, вінки та обрядові ляльки — Іван і Марена. Наприкінці святкувань їх часто кидали у воду, що, за словами дослідниці, може бути відлунням давніх жертвоприношень стихіям.

Бондаренко зазначила, що свято неодноразово намагалися викорінити. Його засуджувала церква, а в перші десятиліття радянської влади купальські гуляння переслідували комсомольці.

«Свято якраз Купала свідчить про певну невмирущість і незнищеність української культури, тому що в радянський час воно чи не єдине було переосмислене, але продовжувало існувати», — сказала етнологиня.

Важливою частиною обрядів було збирання лікарських трав. У народі вірили, що саме в купальський період рослини набувають особливої сили.

«Обов’язково збирали трави, які так і називалися — іванівські трави. До них відносилися, наприклад, звіробій, материнка, чебрець, які заготовляли на зиму для чаю, напоїв і лікування», — розповіла Бондаренко.

Окреме місце в народних віруваннях займала легенда про квітку папороті, яка нібито розцвітає лише в купальську ніч і дарує людині надзвичайні здібності.

«Природа в цей час має таку потужну силу, що за народним уявленням розцвітає навіть те, що не цвіте. Але всі ці легенди завжди містили повчальний зміст: справжній скарб можна здобути лише власною працею, а все чарівне дуже швидко минає», — пояснила дослідниця.

На думку Галини Бондаренко, популярність Купала в Україні пов’язана з особливим ставленням українців до природи.

«Саме це замилування природою, рідною землею — та риса, що спонукає нас, українців, за цю землю боротися, відстоювати її, свою батьківщину», — наголосила етнологиня.

Вона додала, що сьогодні купальські традиції залишаються одним із культурних маркерів української ідентичності. Свято продовжують відзначати як в Україні, так і серед українських громад за кордоном.