Понад 270 тисяч воєнних злочинів: чи може кримінальна юстиція забезпечити справедливість потерпілим

Як «виміряти» справедливість з погляду постраждалої людини?

Ліза Кузьменко: Хочемо почати з того, якою є справедливість і яким є людський вимір правосуддя. Ми так собі звикли вимірювати і уявляти, що правосуддя — це кількість розслідувань, це підозри, це вироки. А як «вимірювати» справедливість з погляду постраждалої людини?

Вероніка Плотнікова: Це прекрасне питання, яке ми ставимо насправді собі дуже часто. І коли я говорю «ми», я маю на увазі себе і своїх колег, які працюють у кримінальній юстиції у дуже різних групах, у дуже різних точках доторку. І от що бачимо зараз, я хочу поділитися цим досвідом і цими думками стосовно числових вимірів.

Усі ми періодично згадуємо, яка кількість міжнародних злочинів у нас зафіксована. От зараз ми говоримо про понад 270 тисяч воєнних злочинів. Уявити собі, що це таке для «перетравлення» системою кримінальної юстиції взагалі, для досягнення такої мети, як покарання, притягнення до відповідальності, достатньо складно з огляду на масштаби.

Тому що коли ти заходиш в окреме провадження, ти бачиш обсяг роботи, який є там, ти масштабуєш це на такі цифри і розумієш, що, ну дай Боже, при житті твоїх онуків. І тому постає зовсім інший вимір. У кожному з цих проваджень, майже в кожному, є потерпілі. Є люди, які продовжують жити з цією травмою. Є рідні і близькі тих людей, які, наприклад, загинули внаслідок воєнного злочину. І для них вимір, як правило, це не тільки вирок чи судове рішення.

Це питання того, щоб речі називали своїми іменами.

Ліза Кузьменко: Наприклад?

Вероніка Плотнікова: Що було вчинено воєнний злочин. Ну, з цим у нас якраз проблем, знову ж таки, з моєї оптики, немає. Але ми говоримо про кримінальну юстицію. Ми йдемо далі і бачимо, що, до прикладу, для потерпілих необхідним для доступу до систем допомоги потрібне визнання статусів. І ось тут починаються певні проблеми, звісно.

Тому що зараз у нас є це дроблення в системі.

Другий момент — це питання того, щоб не просто, як-то кажуть, визнали, дали руку до допомоги суто формально, але й не дали цю допомогу. Допомогли відновитися.

Тому що, коли, до прикладу, ти — внутрішньо переміщена особа з окупованої території, перевживши там втрату свого будинку, в першу чергу, тому що будинок — це не про фізичне, ми розуміємо, — це дім. Ти перевжив втрату свого дому. Тобі складно казати про те, що для тебе відбувся справедливий процес, якщо ти не можеш віднайти свого дому в іншому регіоні, до прикладу.

І, звісно, це питання справедливості в тому, як до тебе ставляться дізнаючись… Як ставиться і система, і суспільство.

• На сайті Офісу генпрокурора warcrimes.gov.ua представлений перелік прикладів воєнних злочинів. На самому сайт є можливість надіслати докази, якщо ви стали свідком або потерпілим.

Приклади воєнних злочинів:

• поранення чи вбивство цивільних осіб;
• катування, фізичне насилля, згвалтування, нелюдське поводження чи позбавлення волі;
  насилля щодо медичного персоналу;
• використання цивільних для прикриття військових (живі щити);
• депортації та незаконне переміщення населення;
• примушування громадян до участі у військових діях проти власної держави;
• пошкодження або знищення цивільної інфраструктури, а також пограбування цивільного населення;
• знищення культурних та освітніх закладів;
• пошкодження/знищення культових споруд (храмів, мечетей, синагог тощо);
• відмова чи позбавлення доступу до медичної допомоги;
• умисне нанесення ударів по персоналу, транспорту, обладненню пов’язаному з наданням гуманітарної допомоги.

«Допит і багато інших речей у кримінальному провадженні, скоріш за все, завдасть болю.
Але ми зробимо все можливе, щоб його мінімізувати і допомогти»

Ліза Кузьменко: Наступне питання було про те, чи бувають такі ситуації, коли сама процедура кримінального провадження завдає постраждалій особі більшу болю, ніж допомагає. І коли ми про це говоримо, більше про жінок. Тому що жінки, очевидно, вони більше страждають від таких складних злочинів, як СНПК, сексуальне наслідство пов’язане з конфліктом.

Вероніка Плотнікова: Дивіться, я одразу проговорю те, що ми комунікуємо і під час роботи з потрапілими в провадженні між собою. Допит та і багато інших речей у кримінальному провадженні, скоріш за все, завдасть болю. І про це варто говорити, про це треба одразу, в комунікації з потерпілими, з вразливими свідками проговорювати.

Але там у нас існує продовження цієї фрази. Але ми зробимо все можливе, щоб його мінімізувати і допомогти вам його подолати після. Тому що людина має бути поінформована. Все, що відбувається із потрапілою в кримінальному провадженні, в принципі, має відбуватися на принципі добровільно інформованої згоди. Ось.

Тому це перший момент, ось якраз імплементація цього підходу, добровільно інформованої згоди, вона допомагає у багатьох моментах. Ми це бачимо по справах СНПК, наприклад. І не тільки, і по інших, де ми вже потроху рухаємося у цей бік.

Другий момент, який стосується того, де може бути цей біль, це коли людина виходить трохи назовні системи кримінальної юстиції, наприклад, дозвертаючись за допомогою, при тому, що для отримання статусів їй знову і знову треба розповідати про те, що відбулося, і самого статусу потерпілої в кримінальному провадженні, коли державою верифіковано, дуже часто недостатньо. Для нас це проблема. Ми про це не тільки говоримо між собою.

Зараз це питання того, як змінити законодавчі рамки стосовно статусів, як змінити, взагалі, суто операційні рамки в певних моментах, для того, щоб не здійснювалося 5, 6, 7, 10 оцінювань потреб, для того, щоб знову не надавалися цілі пакети документів, щоб зібрати які, ти маєш ще витрати декілька днів свого життя.

З моєї позиції, якщо держава вже дізналася про те, що відбулося, якщо вона вже верифікувала це в особі своїх органів, було б дуже непогано, якби й інші державні органи це теж сприймали, як верифіковану інформацію, і, можливо, довіряли юстиції. 

Це, я думаю, найбільш глобальна річ. Ось зараз цей обмін інформацією і, взагалі, можливості того, щоб певні речі могли між собою підтверджувати вже без участі людини. Бо, насправді, це дуже спрощує життя всім.
Стосовно координаційного органу, це, звісно, в великих планах. Втім, я завжди кажу, координувати треба щось. Координувати треба і питання того, а чи є у нас предмети того, що ми координуємо, чи є у нас комплексні програми допомоги, до прикладу, медичного відновлення, яке стосується не тільки первинних місяців і року, а й того, що відбувається далі.

До прикладу, ми знову повернемося до справ СНПК. І це і про жінок, і про чоловіків. Насправді, це репродуктивне здоров’я, проблеми з яким проявляються пізніше. Це питання віддалених наслідків психологічної травми, які в перший рік, в другий рік можуть ще не спрацьовувати.

І нам також варто думати, варто вкладати це і в планування, і в бюджетування, і в те, як ми бачимо архітектуру процесу.

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше!

Цей матеріал створений за фінансової підтримки Програми допомоги з міжнародного розвитку Уряду Великої Британії; висловлені погляди не обов’язково відображають офіційну політику Уряду Великої Британії.