Гостя — онкопсихологиня дитячого відділення Національного інституту раку та керівниця психологічної служби Благодійного фонду «Запорука» Алла Антонова.
Алла Антонова: Смерть близької людини — надзвичайна подія у житті. Вона впливає на різні стосунки, життя людини, саму людину. Хвороба може прийти в якийсь дім, або не прийти, а смерть приходить в кожен дім. Ми останнім часом більше говоримо про смерть, але це не означає, що її стало більше.
Втрата — це дуже широке поняття, воно може бути не лише про втрату близької людини, а й образу себе, втрата частини тіла, втрата здібності працювати.
Але зараз ми говоримо про втрату близької людини. За кожною втратою стоїть унікальна історія відносин, яка і робить цю втрату дорогоцінною, болючою, якщо є щось недоказане…
Емоційно ми можемо проживати втрату, маючи дуже різні почуття: гніву, відчаю, страху, плачу. Можемо уникати стосунків, закриватися в собі, а можемо навпаки багато рухатись і весь час щось робити.
«Кожне горе унікальне, і моє горе — найбільше». Якщо бути чесним перед собою, то своя втрата — завжди найбільша в світі. Ступінь нашого горювання, вияву емоцій залежить від наших відношень і почуття любові до тої людини, яку ми втратили.
Етап зрілість — може бути відсутнім. Деякі психологи це беруть як якийсь шаблон: що має пройти рік, щоб всі етапи горя людина пройшла. Але в усіх по-різному.
Є екзистенційне почуття провини — це коли мати хоче розвиватися, працювати, але в неї мала дитина, і от вона веде в садочок цю дитину кожного ранку, щоб поїхати на роботу, і дитина плаче, а мама сумує. І коли вона залишила в дитячому садку дитину, яка плаче — відчуває почуття провини. І це нормально. З цим непотрібно нічого робити, воно пройде саме.
Є реальне почуття провини. Коли ми дійсно щось не зробили, чи зробили навмисно погано. Тут можна позбутися цього почуття таким чином: вибачитися за принесену шкоду, виправити це, докласти всіх зусиль. Тоді це почуття провини також зменшиться і зникне.
І є нереальне почуття провини, невротичне. Його нам насаджують батьки, наприклад: «Ти не зробила уроки, в мене аж серце розболілося». Важливо відрізняти ці почуття провини. Якщо ви дійсно зробили щось не так — можна це виправити. Навіть, якщо людина вже померла.
Якщо ви відчуваєте почуття тієї дитини, якій мама сказала, що серце розболілося — це дуже важко. Бо ми його сприймаємо за реальність. Змінити тут можна щось, якщо диференціювати його, зрозуміти його нереальність.
Я дуже часто чую від батьків, у яких померли діти: «Я не все зробив, не в ту клініку звернувся». І коли ми починаємо говорити про минуле, тоді: «А на той час це була найкраща клініка?», «Так». «А ви вирішували самі, чи вам лікар казав, як робити краще?» «Так, лікар казав». Тоді людина починає розуміти: все, що можна було зробити — вона зробила на той час.
Правильно: ділитися своїми почуттями. Казати: «Я не знаю, що тобі сказати, але я бачу, що тобі боляче». «Я можу тобі допомогти. Хочеш, я зроблю тобі чай?». Запитувати і йти за людиною. І казати про свої почуття. «Я дійсно не знаю, як допомогти, в мене самої опускаються руки, коли я бачу тебе таким сумним. Але я не хочу удавати, що нічого не стається». «Якщо ти скажеш, що я можу зробити, можливо, я зможу це зробити».
Коли людина у такому вразливому стані, вона дуже часто забуває, навіть про те, що в неї є друзі, забуває, що додає їй сили. Тому дуже важливо інколи сісти і мати час наодинці з собою. Проаналізувати, що я люблю, що я хочу, хто мій друг…
Можна намалювати коло підтримки… До кого я маю звернутися, коли мені погано? Що я маю зробити, щоб поповнити свій внутрішній ресурс, що дає мені сили?
Зараз у суспільстві переважає бажання жити на позитиві. Весь час бути на позитиві нереально, але всі чомусь хочуть позитиву.
Так, це сумно, місцями неприємно — говорити про такі речі. Коли я говорю своїм дітям: «Ось моя картка банківська, тут пароль такий, вона лежить тут» — вони завжди пускають сльозу і питають: «Мам, ти що, збираєшся помирати?». Я кажу: «Ні, але все буває».
Якщо говорити про смерть більше, йде зворотний ефект: я розумію, що життя коротке, тому я не буду відкладати відпустку на якийсь там рік, я буду це робити зараз. Хто боїться смерті, той ховається від життя (за роботою, за чимось іншим, що, до речі, забирає це життя).
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
Читайте і слухайте також: Батьки мають привчитися говорити дітям правду — Світлана Ройз
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS