Важливо жити не у проблемі, а у її вирішенні — психотерапевтка про травми Голодомору

Гостя — докторка психологічних наук, психотерапевтка, співавторка дослідження «Голодомор 33. Розбити тишу» Вікторія Горбунова.

Вікторія Горбунова: Важко відділити речі, які тягнуться від Голодомору, від речей, які тягнуться від інших травм, які ми мали. Історія України багата на колективні, трансгенераційні травми. Прагнення мати запаси їжі, консервації, засаджувати городи картоплею та іншим, — змістовно це дуже пов’язане з травмою голоду, яку ми мали. Наше дослідження показує, що ці традиції заготівлі передаються із покоління у покоління. Ці стратегії сьогодні ж є неадаптивними, бо не відповідають реальним потребам. Досі думаємо, що маємо це робити, про всяк випадок, аби чогось не сталося.

Не говорити про пережиту травму — захисний механізм психіки

Вікторія Горбунова: Цей механізм є діагностичним критерієм для постравматичного стресового розладу. Люди, як правило, не переповідають минуле, бо це дуже боляче згадувати. Ми також розуміємо, що цензура, яка існувала на той час, підсилювала критерій, пов’язаний із самою травмою.

У нашому дослідженні ми побачили, що є зв’язок між тим, що у родинах, де люди уникають оповідей про Голодомор, заперечують ці події або й знецінюють їх. Люди, які частіше говорили про голод, приймають ці події. Чим більше у родинах було сімейних історій, які переповідалися, тим меншими є психологічні наслідки. Говоріння є найкращим інструментом лікування трансгенераційних травм. Це шлях, яким ідуть усі народи, які зазнали таких травм.

Зараз ми живемо в іншій змістовій площині. Дискурси затухають. Поки ми про це не говоримо, не думаємо, не усвідомлюємо, що перехоплюємо досвід минулих поколінь. Перше запитання моєї мами до онука, коли вона його бачить, чує: «Що ти сьогодні їв?». Це класичне питання.

Ми загалом любимо говорити про власну вагу та здоров’я. Люди скаржаться на самопочуття, на життя. Ми не усвідомлюємо, звідки це йде, діємо автоматично. Як показало наше дослідження, найпоширенішими темами для другого та третього покоління людей, що пережили Голодомор, були теми їжі, годування, запасання харчів та уваги до стану здоров’я, недовіра до влади, розчарування у ній, переважання родинних потреб над потребами громад. Це основні теми, які у способі сприйняття світу, способі дій, передавалися з покоління у покоління.

Читайте також: «Чому вони не захищалися?»: питання дітей про Голодомор та як на них відповідати

Для чого і як потрібно говорити про Голодомор?

Вікторія Горбунова: Досі у нас багато людей не говорить про Голодомор, не згадує про нього, знецінює ті події. Ми маємо про це говорити. Наші діти не розуміють, як можна не боротися. Вони ростуть на іншій інформації: про Революцію Гідності, війну на Сході України. Дискурс геть інакший. Тоді люди жили в умовах інформаційної депривації.

Йдеться про те, що далі ця травма не піде, або ж піде в іншій формі. Тому так важливо говорити з дітьми. Також важливо пояснювати, в яких умовах жили тоді наші предки, чому вони не могли боротися. І чому ми зараз можемо відстоювати себе.

Наша реальність, у якій ми живемо, — інакша, ніж у попередніх поколінь. Сподіваюся, що наші дії будуть адекватні цій реальності. Важливо жити тут і зараз, а не там і тоді. Не можна чекати царя, не можна сподіватися на щось. Важливо жити не в проблемі, а в тому, як розв’язувати її. Ми зараз бачимо як по трохи розвивається український бізнес, соціальне підприємництво, як з кожним разом більше чути наших науковців, як люди в Україні намагаються створювати щось. Ми поступово починаємо жити тут і це надзвичайно важливі речі.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS