«Чому вони не захищалися?»: питання дітей про Голодомор та як на них відповідати

Як говорити з дітьми про Голодомор?

Ведучі

Тетяна Трощинська

«Чому вони не захищалися?»: питання дітей про Голодомор та як на них відповідати
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/2hr_my-pro-vse-domovylys-2021_11_25_igorushkina.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/2hr_my-pro-vse-domovylys-2021_11_25_igorushkina.mp3
«Чому вони не захищалися?»: питання дітей про Голодомор та як на них відповідати
0:00
/
0:00

Гостя — письменниця, авторка книжки «Скриня» Катерина Єгорушкіна.

Катерина Єгорушкіна: Зараз вже росте 3-4 покоління після Голодомору, травма нібито віддаляється. Але, на жаль, її наслідки все одно відчутні. Якщо ми не будемо про це говорити, вони триватимуть далі. Тобто непроговорена травма лишається нами неусвідомленою, проявляється на рівні поведінки, непродуктивних копінг-стратегій. Але як знайти ту форму розмови, щоб сучасні діти почули, без ретравматизації?

Вдячність і метафори в контексті Голодомору

Важливо, щоб дорослий поговорив сам з собою: навіщо це йому? Потрібно провести серйозний внутрішній монолог, а іноді й діалог між батьками, для того, щоб узгодити свою позицію. Можливо, згадати своїх дідусів і бабусь, подякувати їм за те, що вони вижили, попри все. І передали нам дар життя.

Розмову про Голодомор з дітьми варто починати з вдячності й з надії. Це дуже важливо. Зустрічаючись і спілкуючись з дітьми на цю тему, ми зазвичай закінчуємо і починаємо все з позитиву. А всередині говоримо про сум і страх. Це дуже важливий принцип побудови діалогів на складну тему.

Книжка «Скриня» дуже приємна на дотик, це приємні кольори. Ілюстрації настільки позитивні, що навіть знижують градус тексту. Для того, щоби, не дай Боже, когось не травмувати.

Метафора скрині, метафора подвійного дна, скарби… Коли я зустрічаюся з дітьми, вони малюють свої скрині. Тоді я з ними проговорюю питання скарбів: видимих і невидимих. Тому що наші предки клали рушники, прикраси… А, можливо, там були й невидимі скарби — це наші цінності (національні, духовні).

Катерина Єгорушкіна

Здавалося б, як говорити про це з першокласниками? Вчора на зустрічі діти говорили мені, що покладуть туди свободу, мудрість, право захищатися. А з матеріального — рушницю, вакцину від коронавірусу, борщ, маски, рукавички, еліксир безсмертя для нащадків. Такі зустрічі вражають, діти лишаються з відчуттями внутрішньої сили. Для мене було важливо, щоб ми не заходили у комплекс жертви. Оскільки я читала дослідження щодо психологічного впливу на нащадків тих, хто пережили Голодомор.

  • Навіть якщо конкретно наші прабабусі й прадідусі не переживали Голодомор, то все одно це є в нашому колективному несвідомому.

«Не треба засмучувати дитину». Чи треба?

Я з теплом згадую бабусю, вона часом розповідала дуже дорослі історії. Батьки казали: «Не треба засмучувати дитину, навіщо про таке говорити?». Але, все ж таки, бабуся продовжувала. І я вважаю, що такі історії дуже потрібні для того, щоби ми виростали мислячими людьми.

  • Неможливо дитину виховати лише на одному позитиві, на рожевих єдинорогах. Потрібно все ж таки думати, проговорювати болючі речі. Оскільки вікові кризи все одно нас наздоганяють. Тоді постають ті незручні питання, на які ми мусимо давати відповідь.

На зустрічах я говорю: «Уявіть, що у вас є улюблені ваші наплічники. А зараз хтось прийшов, забрав у вас це все». І діти кажуть: «Ні, я буду битися», «Я гарбузами поб’ю». Це здорова реакція захисту.

Ми говоримо про емоції, які це викликає: сум, гнів, нерозуміння, розпач. Діти ставлять питання: «А чому наші предки не захищалися?». Я з ними проговорю про те, що вони-то захищалися, але «коли ви голодні, що ви відчуваєте?». Якщо ви не їли три дні, то чи будуть у вас сили захищатися? І, власне, чому було ослаблення… Щоб українці не захищалися.

Мені подобається словосполучення «радянська окупація». Адже це було не добровільне входження, а саме окупація. І, у порівнянні з тим, що відбувається зараз на сході України, проводжу паралелі з Кримом… Люди просто настільки звикли до цієї окупації, що вважали себе частиною Радянського Союзу.

Хороше закінчення і надія в розмовах про Голодомор

Я говорю про дітей. Ми можемо з дітьми уявити себе дитиною, у якої немає їжі. Але ми обов’язково закінчуємо це добре. Малюємо якийсь хлібчик, чи намагаємося подумки передати тій дитині їжу. Я знаю, в Музеї Голодомору для дітей проводять спеціальні екскурсії, програми. Діти шукають скарби для того, щоб їх виміняти на хлібчик, зерно.

  • Дитині потрібно відчувати, що вона може щось робити. Щоб вона не ставала пасивною, не відчувала безвиході.

Інколи люди дивуються, що впродовж заняття про Голодомор ми можемо сміятися, жартувати, але це нормально. Так чином ми лишаємося живими. Дуже реалістичні жахіття потрібно обговорювати з дорослими дітьми, але це не для молодших дітей.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису