Олександр Алфьоров: Еволюція назв багатьох українських міст інколи карколомна. Починаючи від нашого Білгород-Дністровського, який за свою понад двохтисячолітню історію змінював понад 20 разів назву. Завершуючи банальною русифікацією, яка, наприклад, стосувалася нашого столичного міста, яке увійшло в XX-XXI, в загальні словники, як «Kiev».

І ми пам’ятаємо цю прекрасну акцію «Kyiv, not Kiev», яка розлетілася флешмобом в соцмережах. Для багатьох це стало таким одкровенням. Але назви — це є величезною проблемою не тільки для України, але й для світу в цілому.

Наприклад, та сама Греція характерна тим, що цю назву, Greece, вони намагаються змінити на свою історичну назву «Еллада». І нещодавно, наприклад, перед запрошенням на G20, президент Індії підписався як не президент Індії, а як президент Бгарати, історичної назви Індії.

А з приводу Львова, то зрозуміло, що місто засновано історично Данилом Романовичем. На честь свого сина Лева він заснував місто, хоча, згідно з дослідженнями істориків, археологів, то місто існувало трошечки раніше, ніж оці 1250-ті роки. Тому назва Львів походить від сина Данила Романовича Лева, тобто місто Лева. Але був період, коли німецькі громади у Львові, які сформували достатньо цікаве життя у Львові з XIV століття, вони офіційно допомогли, що їхнє місто у період австрійського владарювання називалося Лемберг, тобто місто Льва.

Під Львовом зараз є село Звенигород, який раніше був величезним економічним центром, одним із князівських центрів.

Коли монголи його спалили, то дійсно цей економічний центр перейшов до місця, де сьогодні розташований Львів.

А от з назвою, то можливо була навіть якась інша назва на короткий час, 10-15-20 років.

Читайте також: Археологи виявили за рік понад 600 артефактів у заповіднику «Давній Пліснеськ» на Львівщині

Питання утворення міст та історіографія

Тетяна Трощинська: Оскільки я системно стежу за вашим Youtube-каналом, зрозуміла, що рідко коли трапляється так, що прийшла якась імператриця Катерина, поставила якусь палицю і сказала: «Ось тут буде місто і назвемо це місто Одесою». Насправді традиційно те, що російська історіографія називала якимись містами, заснованими всілякими російськими імперцями — це були історичні поселення. Це стосується багатьох населених пунктів України.

Олександр Алфьоров: Так, особливо це стосується наших прекрасних південних земель України. Це ми говоримо про Одесу, яка існувала як місто, торговий порт, принаймні, з самого початку XV століття пов’язана з князем Вітовтом.

Ми говоримо про те, що просто-таки російська імператорська шинелька, яка накладалася на нашу історію. Російська імперія приходила на місця, де мешкали українці на південних теренах нашої України й, наприклад, ставила фортецю і казала, тут буде тепер Одеса або Миколаїв або Херсон, або Маріуполь.

І це було імперське явище: побудували фортецю, поставили гарнізон… А питання: добре, ви говорите про заснування міст, а де населення взялося, де взялась логістика, що, в дикому полі поставили?

На це імперці не відповідають, звісно, тому що всі розуміють, що це такі певні історичні маніпуляції.

Ми бачимо колосальні перейменування і населених пунктів, як, наприклад, Новоград-Волинський. Його нещодавно перейменували у Звягель, коли кілька років тому Володимир-Волинському повернули назву Володимир. Сьогодні бачимо, як вуличні мережі, проспекти, вулиці, бульвари, провулки, магістралі перейменовують, дерусифікують, декомунізують.

І, безперечно, є потреба змінити назви для деяких міст, особливо це стосується наших історичних міст. І у цьому контексті бачимо, наприклад, можна повернути назву Білгороду-Дністровському, який був Білгород, і у нас, щоб червоне командування відрізняло від їхнього Білгорода, назвали наш Білгород — Білгород-Дністровським, тобто чимось меншовартісним, хоча це історичне місто.

Або на честь Корсунь-Шевченківської операції, прямо під час операції місто Корсунь, назва якого є назвою насправді Херсонеса нашого кримського, це другий Херсонес, ми Херсонес називали Корсунь. І так вже історично, здавалось би.

Як Данило Романович став Галицьким

Олександр Алфьоров: Ніколи не існувало людини в жодних хроніках з іменем Данило Галицький. Якщо ми, наприклад, бачимо Володимира Великого, Володимира Святого, Володимира Красного Сонечка, ці епітети до нього були представлені. Чи Ярослав Мудрий, чи навіть Святослав Хоробрий — це все історичні епітети. Так люди називали своїх князів, вони їх любили. Данила Галицького ніколи не існувало, це абсолютна вигадка імперських, російських істориків XIX століття. Яка була причина цьому? Річ у тому, що в XIX столітті вже загорнулося оце от крем-брюле російської історії, коли вони заварили цей крем і вже пояснили всім, все розклали по місцях, звідки взялась Московія, що це нібито «колишня Русь», і вся ця брехня.

Але їм заважав один факт: монгольська навала. Тому що колишні наші східні периферійні землі ми віддали монголам і все, а вони, московити, звідти хотіли тягнути свою державність. Тут вдалися до маніпуляції навколо Данила Романовича. Адже щоб пояснити, як до Москви перебрався цей центр, їм необхідно було пояснити, а яким чином Русь еволюційно піднялася вище: було Руське князівство, а стало Руське королівство за Данила Романовича.

І зрозуміло, що їм треба було якось це пояснити, як було створено королівство Русі у 1254-й рік. І вони придумали таку банальну схему: треба цього Данила назвати Галицьким. Тобто такий активний князь, який з монголами бився, щось робив, але він Галицький, він місцевий, він якийсь там «юго-западный князьок». І хоча Галич був його батьківщиною, але він так само міг бути й Данило Волинським, і Данило Холмським, і Данило Перемишльським.

Він в усіх хроніках відомий як король Данило, Данило Руський або Данило Романович. І от ця маніпуляція, знаєте, для відвертання уваги: що Русь у Москві, а той — десь на задвірках, на околиці.

Читайте також: «Улюблена справа разом з близькими»: як працює львівська столярна майстерня ILECHKO

Данило Романович (1201[2] — 1264) — король Русі, Князь галицький, володимирський, Великий князь Київський, представник роду Романовичів, гілки Володимирських Мономаховичів із династії Рюриковичів.

Якщо дивитись з історичної точки зору, то джерела дозволяють доволі детально реконструювати справжній біографічний, історіографічний портрет Данила Романовича. Водночас вони залишають дуже великі білі плями – своєрідні уривки з його життя, які досі складно трактувати, які досі трактуються в історичній науці дуже неоднозначно.

Останні десятиліття історики б’ються і воюють проти того, аби називати князя Данила Галицьким. Ідеться про те, що його батько князь Роман Мстиславович був князем міста Володимира. Наприкінці XII століття він мілітарною силою приєднав Галицьке князівство до своїх володінь. Фактично його сини вважали себе спадкоємцями й Галицького князівства також. Але треба пам’ятати, що їхній батьківський уділ – це місто Володимир на Волині. Сучасні історики намагаються пояснити це, дещо розвіяти образ Данила Галицького, замінити його на Данила Романовича або короля Данила.

Данилу Романовичу встановили пам’ятники у таких містах України: Львові, Галичі, Тернополі, Володимирі, Івано-Франківську.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS