Щоб не було загроз, нам потрібно навчитися об’єднуватися — Євген Глібовицький

Анастасія Багаліка: Чи можемо ми зараз в Україні планувати на довгострокову перспективу? Який наш горизонт планування?

Євген Глібовицький: Я думаю, настає момент, де горизонт планування і зовнішні обставини можуть сильно змінюватися, де планування, яке вимагало б багатьох параметрів, може виглядати непрактичним. У цій точці хороший спосіб реагування на такі виклики — це підвищувати власну спроможність. Ми не знаємо, якими будуть рішення Дональда Трампа сьогодні чи через рік. Ми не знаємо, що у хворій голові Путіна. Ми не знаємо, що відбуватиметься всередині Європейського Союзу. Але ми знаємо, куди ми будемо докладати зусиль. Ми знаємо, у що ми будемо вірити. Ми знаємо, наскільки ми будемо сумлінними і наскільки активно будемо працювати. І в певний момент такий підхід у відповідь на невизначеність, я б сказав, що це визначеність з віри, а не з розрахунку, дає результат, який може перевершувати підхід, за яким ми точно намагаємося розрахувати і вгадати, що саме буде і як підготуватися, де підстелити.

Читайте також: За 30 років ми з різних причин втратили 20 млн населення — Ольга Духніч про демографію України

Анастасія Багаліка: Сформулюйте, будь ласка, нашу стратегічну мету, яка вона?

Євген Глібовицький: Вижити. Я б сказав, що вижити як суспільство, бо держава ще не вміє оперувати такими категоріями. Якщо ми подивимося на те, як формуються державні стратегії, як вони імплементуються і потім звітуються і переробляються, то ми побачимо, що ми — неофіти і робимо перші, дуже невпевнені кроки в цих речах.

Але на неформальному рівні, на рівні суспільства все дуже чітко і зрозуміло. Наше завдання — вижити як ідентичність, як суспільство, як окремі люди. І ця необхідність вижити простягається далі, ніж можуть забезпечити стратегії персонального виживання. Іншими словами: в той чи інший спосіб доведеться об’єднуватися. І найкраща форма об’єднання, яку ми можемо мати — це держава. Ми бачимо, що кожного разу, коли ми втрачали захищати спроможність захищати свою суб’єктність — приходили катастрофи. Чи це Руїна 350 років тому, чи це радянський період: Голодомор, жорстокість Другої Світової війни, Чорнобиль, чи це теперішня війна Росії проти України. Відповідно, якщо ми хочемо, щоби не було загроз, нам потрібно навчитися ефективно об’єднуватися. 

Теперішня модель української політичної системи і державного апарату є успадкованою певною мірою з Радянського Союзу. Навіть там, де вже значною мірою змінені інституції, залишився вплив культури і загальна логіка, за якою державний службовець — це незахищена людина і цією вразливістю користується вертикаль, щоби тримати цього державного службовця в покорі. А також для того, щоб можна було в будь-який момент вибірково застосувати покарання відносно будь-кого в суспільстві. Це все подих радянської епохи. Нам треба перезаснувати систему правил. І ми поволі доходимо до того, що ми вчимося її перезасновувати.

Це складний процес, який триває роками і десятиліттями. Але він триває дуже динамічно. І ми бачимо, що фактично з 1991 по 2014 рік – це період вагітності державності, з’явилася своя власна політична суб’єктність. Незалежність України була б неможлива без голосів комуністів, які на той момент становили більшість у Верховній Раді. Але вже на 2014 рік, для того, щоб Україна стала фактично незалежної, голоси комуністів чи регіоналів вже не були потрібні. 

Читайте також: Мета кампанії People first — повернути людський вимір до політичних перемовин — Олександра Матвійчук

Це означає, що з’явилася ця нова суб’єктність. І вона зараз вчиться узгоджувати рішення всередині суспільства, виносити їх на рівень правил, формувати системи нагляду за цими правилами. Тут дуже помічною була реформа децентралізації. Вона дала можливість знизу догори пророщувати нові підходи. Ми фактично рухаємося з тією швидкістю, з якою змінюється країна на низовому рівні, не на верхньому. Спроби робити реформи згори були, їх було багато. Володимир Зеленський, як кандидат в президенти, свого часу теж був уособленням сподівань українського суспільства на те, що можна якось швидко знайти short cut і вирішити цілий набір проблем. Але, я думаю, що основна проблема – це страх людини перед державою.Ніхто на території України не вбив стільки людей, як адміністрація, яка несла відповідальність за цю територію, чи то радянська адміністрація, чи нацистська. Вони були загрозою №1. Незалежна Україна успадкувала з радянських часів ціннісні рамки, культуру відносин і, так само, всі ці страхи.

Тому я стверджую, що погана економіка, чи війна для дуже великої кількості людей, не для всіх, але для великої частини, які мігрували з території України були не причиною, а приводом. А причиною було постійне відчуття загроженості, тривоги, вразливості, страх того, що ти не можеш знати, що далі з тобою станеться, бо система непередбачувана, непрогнозована і може стати проти своєї людини. На території колишнього Радянського Союзу, окрім балтійців, українці – єдині, хто насмілився поставити таке питання і подивитися в вічі своєму страху. І тому з 2014 року пішла ця хвиля глибинних перетворень. Вона була дуже плідною і дала багато результатів, хоча звісно не могла повністю задовольнити тих високих очікувань, які українці виставляють до світу навколо. Втім, ми опинилися у зовсім іншій країні. Коли ми зараз бачимо, як виглядає Росія, Білорусь чи навіть Грузія зсередини, то ми бачимо, який величезний шлях пройшла Україна.

Це відповідь на запитання, чи ми можемо бути самодостатніми, сильними і спроможними. Так, можемо. Ми сильніші, ніж наші вороги і опоненти думали про нас. Ми складніші, ніж нас бачили наші вороги, опоненти і навіть наші партнери. Ми стійкіші. Це не легка прогулянка. Це не дається малою ціною. Але це закладає в Україні той тип міцності і відпірності, який буде дуже важливий в ХХІ столітті далі. І Україна має дуже хороші шанси вийти з цієї війни країною, яка буде напевно найбільше в світі готова до викликів, які даватиме нове століття. Це століття, в якому панують крихкість, невизначеність і технології, які ми випустили, як джина з пляшки і не змогли вчасно поставити етичні та інші бар’єри.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі або у відео на Youtube-каналі

Читайте також: Кожен новий президент США намагається «перезавантажити» відносини з Росією, — Валерій Пекар

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси й подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon
• PayPal: [email protected]