У 14 років — війна, у 20 — полон: як формується покоління війни. Історія Олександра Деменка

Обговорюємо дорослішання під час війни, службу, оборону Маріуполя, 20 місяців полону та повернення до цивільного життя. Говоримо про те, як війна формує покоління, як змінюються цінності після пережитого, що допомагає триматися в найскладніших умовах і як після звільнення знайти нову мету та своє місце в суспільстві.

«У 2014 році, як і всі школярі мого віку, я був дуже безтурботним…»

Анастасія Багліка: Усім привіт, це Chicken Kyiv, подкаст про українські інтереси. Сьогодні ми продовжуємо тему, яку почали в минулому випуску. Будемо говорити про покоління, яке виросло і подорослішало під час російсько-української війни. І наш гість — Олександр Деменко, ветеран.

Ми, насправді, почали цю розмову до запису і трошки встигли поговорити про не таке вже далеке, але, насправді, мабуть, від 2026 року доволі віддалене минуле, про 2014 рік, коли почалося російське перше вторгнення. Тобі було 14.

Яким ти себе пам’ятаєш на той час?

Олександр Деменко: Ну, як і всі школярі в цей час, дуже безтурботним. І я ніколи не задумувався, насправді, у 14 років я не задумувався. Так, казали, «йде зараз антитерористична операція». Я бачив, що люди мобілізовувались. Деякі друзі мої старшого віку вже пішли воювати. Але я не до кінця усвідомлював взагалі, що відбувається в Україні.

Я не піддавав це якомусь глибокому аналізу. Те, що зараз іде антитерористична операція. Уже тоді багато моїх друзів пішло на службу, страших — 18 років.

І будучи школярем, вже трошки відмотаємо час вперед, 2016 рік. Я вже після школи ходив працювати в на СТО до знайомого. Так виявилося, що він вчився в одній паралелі з моєю мамою ще в школі. Я до нього ходив на роботу після школи. І там, як завжди в гаражах СТО, формувалося якесь невелике ком’юніті.

«Я зрозумів, що деякі з моїх товаришів вже загинули. І що це все не просто так…»

І деякі чоловіки з цього ком’юніті вже теж пішли служити, хто в Нацгвардію, хто в Збройні сили України. І я тоді почав замислюватися, що не все так просто. І тоді, пам’ятаєте, дуже сильно розгорнулися волонтерські рухи.

І ми були долучені до цього. Ми там сало солили хлопцям, сітки плели, ще щось, ще щось. Я тоді займався ще в гуртку радіоелектроніки. Ми там різні поробки робили для хлопців на передову, щоб якось підняти морально-психологічний стан. Ну, так от якось воно формувалось, формувалось.

І я потім зрозумів, що деякі з моїх товаришів вже загинули. І що це все не просто так. Що це не просто антитерористична операція, це війна. І є окуповані території. І я зрозумів, що я все ж маю йти на службу. Після закінчення школи я вступив в університет. І під кінець навчального року так сталося, що мої батьки розлучились. Батько бив маму, і мене бив, і сестру. І мені довелося іти працювати.

Влаштувався я на роботу в «Крамелектро». Це така краматорська фірма, яка займалась продажем електрики. Дроти, кабеля, все таке. Звісно, що якщо ти десь чимось починаєш займатися, десь у тебе щось починає просідати. Просідало навчання. І, як наслідок, мене відрахували з університету.

І оце паралельно, коли мене відрахували, я думав, чим займатися. І ми з другом організували в гаражах станцію з фарбування машин. Ну, такий певний період ми займались цим.

«Пішов служити на строкову службу, бо розумів, що маю це зробити…»

А потім, на наступний рік навчальний, я вступив в інший заклад вищої освіти. І вчуся в ньому досі, бо після полону я відновився на навчання.

І в 2019 році, у жовтні, я призвався на строкову службу. Взяв академвідпустку в університеті першу. І пішов служити на строкову службу, бо розумів, що я маю це зробити. Підписав контракт вже після строкової служби. Тобто я півтора року прослужив у Збройних силах України, в такому чудному селі Бузьке, Вознесенський район Миколаївської області.

А потім я підписав контракт після строкової служби в Національній гвардії, вже в рідному Запоріжжі. І буквально я прослужив там місяць на ППД у Запоріжжі. І ми поїхали вже в жовтні на ротацію на околиці Маріуполя. Це був 2021 рік.

І повномасштабку вже зустріли у Маріуполі.

Анастасія Багаліка: Ми зараз до цього дійдемо, але перш ніж почнемо цей розділ твоєї біографії, я запитаю, — ти зараз озираючись назад, можеш однозначно якось для себе сказати, хто на тебе вплинув? Або, можливо, що на тебе вплинуло?

Олександр Деменко: На мене впливала дуже сильно позиція батька, бо він був проросійський, а мені завжди хотілося бути тим, хто стоїть наперекор йому завжди. І так формувалася моя патріотична позиція.

Анастасія Багаліка: Тобто не наслідувати його приклад?

Олександр Деменко: Абсолютно вірно, абсолютно. Це дуже жахлива людина. І люди, з якими я спілкувався довкола, це були досить патріотичні люди, і вони формували мене як громадянина України, свідомого громадянина. Тобто не школа, не якісь там… Ні, школа, я вам скажу так, школа в нас взагалі була російськомовна.

До останнього були періоди, що нам чіпляли георгівські лєнточки на 9 травня.

Анастасія Багаліка: Тобто навіть після 2014 року?

Олександр Деменко: Я не буду брехати, але можливо. Я дуже погано пам’ятаю, але ці моменти я пам’ятаю чітко. Школа була російськомовна, просто як предмет у нас був українська мова і література, але так все навчання було російською. І там взагалі такого нічого не формувалось. Усе формувалося, як то кажуть, вулицею.

***

Я, коли повернувся перший раз зі служби строкової, — я завжди приходжу в гості до своїх вчителів в школу. Я з деякими вчителями досі спілкуюсь, ми по телефону одне одного вітаємо зі святами. Я, коли дізнався про те, що оце ж з’явилася Нова українська школа, і коли вже вголос не називають оцінок, що все там вже онлайн, що все у смартфонах, — так, це з одного боку зручно, а з іншого боку, не знаю, можливо, через призму мого сприйняття, коли нам там не давали списати і все інше…

Якось мені здається, що у них більше можливості було щось підглядити чи дістати інформацію швидше, ніж у нас. У мене 3G-інтернет з’явився, у мене телефон з інтернетом з’явився дуже пізно.

Анастасія Багаліка: Знаєш, жарт про те, як діти пишуть твори на 5 сторінок без допомоги, і там спілкування батька і сина, які кажуть, ну що, так і писали раніше, не чат «джіпіті», а зі своєї голови і думок.

Знаєш, мені здається, що ми, мабуть, всі ці ефекти, які от впливали на країну, і на людей, на різні покоління за весь цей час із 2014-го року, ми будемо ще дуже довго вивчати і розбирати потім, тому що зараз тільки, мабуть, намацуємо.

Олександр Деменко: Абсолютно, всі ці соціальні процеси, які проходили в цей період, це буде предметом, це певний феномен насправді, того, що люди просто не не хочуть, а іноді реально не мають можливості для того, щоб отримувати знання.

Маріуполь, повномасштабна війна

Анастасія Багаліка: Отже, ти попав в Маріуполь як військовий національної гвардії, контрактник, і станом на осінь 21-го року був вже там, правильно?

Олександр Деменко: Я був не в самому Маріуполі, а біля Маріуполя. Це було село Кирилівка, там у нас був блокпост і ВОПи, які ми охороняли. А вже з початку повномасштабного вторгнення, в лютому, прийшов наказ відтягуватися у Маріуполь.

Анастасія Багаліка: Що було далі?

Олександр Деменко: Насправді, так, щоб прямо розкривати цю тему, мені не хочеться, просто по епізодам, бо це дуже довго по часу… Далі почалася оборона, завод Ілліча, 20-та школа, потім відтягуємося в центр, потім завод «Азовсталь», поранення, лікування, перебіжки між бункерами, вже поранені ми, і вже безпосередньо вихід у полон.

Анастасія Багаліка: До всіх цих подій у тебе, так прям, значного бойового досвіду в АТО фактично не було?

Олександр Деменко: Абсолютно ні. Весь мій досвід, це в учебці з автоматом побігали.

Анастасія Багаліка: Тобто все формувалося там на місцях?

Олександр Деменко: Абсолютно. І то я ж був водієм, я весь час собі шукав техніку.

«Ми вийшли з полону абсолютно новими людьми, для яких найбільша цінність — це людина…»

Анастасія Багаліка: Ти за ці дні, тижні оборони Маріуполя, встигав якось відрефлексувати, оцінити ситуацію?

Олександр Деменко: Я вже рефлексував про це в полоні. Там був час залишитись із думками один на один, або ділитись цим із побратимами. І там вже ми рефлексували, думали, що так, що не так.

Але дійсно, за ці 20 місяців полону багато чого переосмислилось. І всі ці цінності, які були для тебе валідними до війни, вони просто стерлись всі в порох. І ми вийшли з полону абсолютно новими людьми, для яких найбільша цінність — це людина. І люди, які тебе оточують. Тому що, що таке гроші? Це нічого. Що такі машини, квартири? Це нічого. Це все, що згоріло в Маріуполі. А люди, які залишились, живі, і з тобою, і підтримували тебе, прикривали, допомагали. Ось це найголовніше.

Анастасія Багаліка: За ці 20 місяців поруч із тобою були побратими, які прийшли те саме, що і ти?

Олександр Деменко: Абсолютно всі, так.

Анастасія Багаліка: Ти кажеш, ви говорили про все це. Тобто ви обговорювали свої цінності, весь цей процес внутрішніх змін?

Олександр Деменко: Так. Щоб так «внутрішній» — ніхто прям не заглиблювався, але у нас була можливість читати книжки. Зараз часто так буває, що коли ти читаєш якусь книжку, ти вдягаєш на себе роль того персонажа, про якого ти читаєш. До кого ти відчуваєш емпатію.

«Усе, що там в принципі нас тримало, це гумор»

Це може бути або позитивний, або якийсь негативний персонаж, який в тобі рефлексує. Ми потім обговорювали це. Було відчуття, як люди через персонажа рефлексують в собі щось. І так ми обговорювали. Тому що зараз поняття токсичної маскуліності є, якісь такі речі, які раніше не дозволяли чоловікам відкрити свої емоції наповну.

І зараз ми вже такі прогресивні, ми даємо волю емоціям, тим самим допомагаючи собі полегшити свій моральний стан. Там такого не було, тому що ми ж «сильні, мужні, незламні». Бувало так, що хтось десь вронить слізу, але в основному ця рефлексія була просто в обговореннях книжок. Але ми завжди трималися один одного і трималися за рахунок гумору.

Усе, що там в принципі нас тримало, це гумор. Якби не гумор, якби ми не піджартовували один над одним… і частіше це був чорний гумор. Тому що чорний гумор в армії — це база, на якій тримається морально-психологічний стан всього підрозділу.

І через це «кукуха» дійсно не «полетіла».

Слухайте інтерв’ю повністю у доданому аудіофайлі або дивіться на Youtube-каналі Громадське радіо NextGen

Цей проєкт реалізується в межах Vidnova Lab 2026 — програми, створеної Commit gGmbH за підтримки Robert Bosch Stiftung та Maria & Kurt Dohle Stiftung