«Я не знала, що живу в окупації»: кримчанка Ярослава Семенцова

У цьому випуску «Chicken Kyiv» разом з аналітикинею Регіонального центру прав людини Ярославою Семенцевою говоримо про покоління українських зумерів, які виросли після 2014 року.

Обговорюємо життя в окупованому Криму, зміни у школі, втрату зв’язку з Україною, повернення до українського контексту та свободу, яку Ярослава відчула після переїзду. А ще — про різний досвід війни, «міряння травмами», втрачені через окупацію можливості та те, що це покоління може передати далі.

«Важливо, щоб в українському русі зберігалася спадковість поколінь»

Анастасія Багаліка: Дякую, що погодилася прийти до нас і поговорити на таку тему. Тому що, якщо ми говоримо про дорослішання, покоління, про якісь речі, які притаманні багатьом, і водночас, можливо, не притаманні комусь конкретному, це може лякати трохи. Тому що, в цілому, це все узагальнення — до якихось рис покоління, воно може лякати. Але, насправді, мені здається, нам, тим, хто старше, тим, хто давно в цьому «двіжі», треба розуміти, якому поколінню ми потроху будемо передавати все, що відбувається.

Я сподіваюся, що війну у спадок не передамо, але в будь-якому разі дуже важливо, щоб, мабуть, в українському русі зберігалася ця спадковість поколінь. Тому що в ХХ столітті її не було у багатьох. І це давалось в знаки, це дається в знаки, мабуть, досі.

І тому я хочу поставити перше питання. Твоя особиста історія пов’язана з Кримом. Ти з Сімферополя. І 2014 рік, війна застала тебе саме там. І там ти доволі довго залишалася. Розкажи свою історію.

Ярослава Семенцова: Усе, що ти почала казати, таке дуже відповідальне. Я зараз відчуваю цей тягар, але й водночас — ні. Війна застала мене в школі, в п’ятому класі. І, чесно кажучи, я не знаю, чи дорослі і взагалі люди в Криму… Вони усвідомлювали? Думаю, що усвідомлювали. Але ніхто нікому нічого не пояснював. І в один день просто мене забрали з перерви після другого уроку. Мої батьки працювали в Сімфропольському аеропорту. Ну, і все почало сипатись. Якось в момент. Наступного дня у мене вже чомусь рублі.

Ну, взагалі, інша купюра, вона дивна, вона незвичної форми, еквівалент. Чого так, чому, ну. І, напевно, в цьому якось все є певне відображення, що у багатьох людей мого віку і тих, хто молодше, у них існує дуже різкий поділ життя на «до» і «після».

Анастасія Багаліка: Я думаю, що багато хто з твого покоління почав пояснювати і рефлексувати, мабуть, вже після 2022 року фактично.

Ярослава Семенцова: Я сама собі це пояснювати почала відносно надавно, бо я не цікавилась… складно знайти людину 16-річну, умовно, яка прям буде супершарити в політиці і за те, що відбувалося, і чому так відбувається. І, напевно, як я потрапила в громадський сектор, і те, що пов’язано з моєю роботою зараз, я почала розкопувати, почала там десь знайомитись. Оця унікальна культура українських мемів з політикою пов’язана, чесно кажучи, це геніально.

І ми якось про це говорили, що, мабуть, із зумерами треба спілкуватися саме так, на рівні «сказочної Русі», а потім з кожним факапом будь-якого політика можна знайомитись по серії мемів із історією сучасною в цілому.

Анастасія Багаліка: Я в цілому якраз теж хотіла питати про меми, тому що мені завжди було цікаво про молодь і старших людей, ну, плюс-мінус мого віку, які залишаються у Криму, знаєш, в якому контексті, що все, що відбулося з нами тут, воно пройшло повз вас. Тобто дуже багато, що після 2014 року — не відображено в цій «бібліотеці мемів», яка є у кожного в голові.
Коли ти почала з усім цим знайомитись, як це відбувалося, які прогалини, що тебе дивує?

Ярослава Семенцова: У мене були ситуативні іноді такі. Напевно, 19-й рік, коли Зеленський переміг на виборах, в інстаграмі був якийсь лютий бум, і я собі репостила. Починаючи, напевно, з 20-го року, 19-й, 20-й, ковід, ну, звісно, у нас, я маю на увазі, в Криму, в окупованому, був взагалі ще третій контекст насправді.

Є взагалі ця певна водночас унікальність і прірва, що є кримський контекст, є кримські меми, взагалі окремі. Напевно, як я сюди переїхала і почала бути взагалі в житті активною, плюс-мінус якось освоюватися. Але зараз, коли я спілкуюсь із мамою, наприклад, вона не розуміє ні про всяких «королів», «муз», що там зараз актуально, чи про «чотири жалкі пачки дєнєг».

Мені приходиться їй пересилати, перерозповідати. Пояснювати.

Анастасія Багаліка: Слухай, ти сказала, що був якийсь внутрішній кримський контекст. Який він був?

Ярослава Семенцова: Із того, що я відчутно пам’ятаю, це були часи ковіду. І взагалі ж не можна було нікуди виходити. У нас ходили патрулі по вулицях. І якщо ти відходив від ому, то тобі можна було в найближчий магазин зайти, до найближчого смітника сміття викинути. І далі — нікуди. І це було дуже довго.
Це, здається, одразу як почалося, і закінчилося тільки в кінці травня. І я знаю, що тут було, наче, трошки полегше.

Там взагалі ми не виходили з дому ніяк. І кожен раз, коли Аксьонов робив якусь заяву, він її робив щодва тижні для того, щоб було хоч якесь усвідомлення того, що робити далі, то ми постійно робили меми з його обличчям із продовженням карантину, наприклад. Осередок таких мемів, він «вконтакте» в них.

«Максом» вони зараз не дуже користуються, але я коли використовую для своєї роботи, там стає все більше і більше, на жаль, суперросійського контексту, який не зрозуміє ніхто, хто там довго не жив. Або про Вайлдберіс, або про…

Анастасія Багаліка: Про бензин? Чи їм не можна жартувати про бензин?

Ярослава Семенцова: Вони жартують, але… Не дуже зараз у них виходить з цього щось робити. Мені здається, ця внутрішня агресія і намагання виправдатися і показати, що все насправді окей, воно настільки в підвищеному стані, що воно одразу перетворюється, що «ми вже знайшли вихід». Тобто, під кожним таким мемом 300 коментарів про те, що на мосту продають чи в Керчі продають. «Так, дорожче, але яка різниця?» Тобто, «у нас все є, у нас все класно»…

Анастасія Багаліка: Слухай, я трошки перескочила з 2014 року одразу на меми, але насправді треба приділити увагу школі, дорослішанню, однокласникам цьому всьому. Я розумію, що зараз, після 2022 року, те, що відбувається в школах на окупованій території, це геть інші речі.

Ти це вивчаєш зараз професійно. Можеш розказати про сучасний контекст, але мені цікаво те, що було, тому що через це пройшли сотні тисяч дітей, які зараз вже виросли. Багато хто роз’їхався із Криму в різні точки світу.

Таких, як ти, хто виїхав на підконтрольну територію, їх теж чимало. Але я так розумію, що більшість твоїх однокласників поїхали в інші місця.

Ярослава Семенцова: Правда. Те, що було, коли я вчилась, і те, що зараз, ну, скоріше, така просто в геометричній прогресії жорстка форма. Ми досліджуємо всі ці колоніальні політики, як земський вчитель, наприклад. Ті, хто приїжджають очолювати школу з Росії.

Анастасія Багаліка: Вони так називаються?

Ярослава Семенцова: Так, земський вчитель, земський працівник культури, земський тренер, земський фельдшер. Тобі платять два мільйони. Ти п’ять років маєш там працювати і, власне кажучи, привносити свої «російські традиційні цінності» в неокріпші дитячі уми. В моїй школі після окупації так і сталося.

До нас приїхала директриса з Петербурга і все так активно намагалась нас перетворити в ліцей. Ну, спойлер, воно і не вийшла досі. П’ятий клас — це, з одного боку, не така вже і маленька дитина, а з іншого це ще не підліток. Мені було 11. Ну, вочевидь змінилось мовне середовище. До п’ятого класу я вільно спілкувалася українською мовою. І в нас був україномовний клас, що взагалі достатньо така рідкість, тому що в Сімферополі була українська гімназія і переважна більшість загальноосвітніх шкіл, — навчання було російською мовою, якщо це не був урок української мови та літератури.

Це ні для кого не секрет, хоч і погана тенденція, як ми можемо зараз вже в ретроспективі бачити.

Анастасія Багаліка: Це реалії тих років пізньої епохи Януковича, я б сказала, до окупації Криму. І так було не тільки в Криму, варто зауважити. Такі школи були і в інших областях, містах України.

Мовна ситуація змінилася. А от що змінилося серед дітей? Ви взагалі обговорювали все, що відбувалося між собою?

Ярослава Семенцова: Це проявлялося у дітей тих батьків, які були тим чи іншим чином роботою у це залучені. Хто працював в прокуратурі чи в службі. У них дуже сильно і яскраво це проявлялося, бо батьки міняли роботу і вони мали транслювати свою лояльність. І те, що відбувається у сім’ї, дуже сильно копіюють діти.

В 11 років, коли ти хочеш здаватися самим розумним і самим класним, коли починається цей підлітковий вік. І я це відчувала на своїх близьких подругах. Так, щоб ми це обговорювали, мабуть, до повномасштабки такого не було.

А повномасштабка — це я була вже на другому курсі університету. І то — обговорення не допускалося в публічних місцях. Це завжди було таке, що неможливо сказати «правильно». «Правильно», я маю на увазі, що у кожного своя думка. Але згоден ти — значить ти підтримуєш ворожий режим. Не згоден — а як ти не підтримуєш? Чи ти ведешся на якісь загальні настрої? Я не дуже сильно слідкую за своїми однокласниками, чесно кажучи, бо школа була для мене не дуже гарним періодом.

У нас були кримські татари. І щодо них, я знаю, що у них, мабуть, не дуже гарно склалася доля, бо вони всі йшли, коли були випускні класи, тому що їм було нестерпно знаходитися під протекторатом оцієї петербурзької директриси. Наш клас очолювала кримська татарка, керівниця, і постійно нас гнобили за все.

Не було жодної причини, але були погані оцінки тільки тому, що ти в цьому класі. Нам це прямо казали. Ця жінка прямо так казала.

І наша класна керівниця теж вона прийшла в якийсь момент, коли ми всі не розуміли, що відбувається. Вона нам сказала, що через те, що до мене погане ставлення, до вас воно теж таке буде…

Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі або дивіться інтерв’ю на Youtube

Цей проєкт реалізується в межах Vidnova Lab 2026 — програми, створеної Commit gGmbH за підтримки Robert Bosch Stiftung та Maria & Kurt Dohle Stiftung