Комусь сміття, а комусь музей: як переселенка з Луганська збирає історію свого краю

Рейвмуза та хранителька музею Катя Сірик. Вона ж Маня Ромашкіна. Катя — з Луганська, та останні роки живе у Сєвєродонецьку. З окупованого Луганська вона поїхала спершу до Києва. Тоді, щоб придбати квиток на поїзд, у чергах доводилося стояти по кілька днів. Катя поїхала з Луганська вже одним із останніх потягів.

«Ми виїздили з подругою і двома мамами з інвалідністю, яких треба було перевезти. Це була неймовірна кількість сумок, рюкзаків, речей, котрі ми везли нашим друзям, які вже були у Києві, і кожному з них були потрібні якісь речі свої, документи, прилади. Речей було так багато, що навіть в якийсь момент я зрозуміла, що у мене у самої речей не так вже і багато. Тому на вже останньому потязі до мене приїхали деякі мої речі і навіть досі на холодильнику висить магнітик з Луганська, саме от на останньому потязі приїхав до мене», — ділиться спогадами Катя.

Згодом Катя зрозуміла: столиця — не її варіант. Вона хоче повернутися ближче до малої батьківщини і спробувати зберегти історію, що ще вціліла.

Окупований Луганськ у 2014

«Переносимося у 2014 рік. Весна-початок літа. 2014 рік. Луганськ. З багатьох причин у мене була можливість залишатися в Луганську. Наскільки це було можливо навіть для мене, бо у мене було дуже багато друзів і знайомих, та і загалом, коло спілкування складалося з людей, які не змогли бути осторонь подій і складали серцевину Євромайдану або просто активну частину народу, котрий або мітингував, або їздив на Майдан, або надавав якусь допомогу. Скоро їх всіх почали переслідувати. І хтось виїздив з міста раніше, хтось навіть потрапляв у полон», — згадує вона.

Катя ж залишалася у місці до літа 2014. Тоді вони з друзями створювали культурний простір на території закинутого цеху заводу і каже не могли лишити все на півдорозі, бо проєкт став для них вже чимось на кшталт спільної дитини.

«Колишній взуттєвий цех колишньої взуттєвої фабрики в центрі міста поблизу стадіону Авангард пустував 10 років. І нам довелося витратити десь близько 9 місяців (ми ще сміялися на той момент, що ми його реально відродили). Близько 9 місцяв ми його приводили до більш менш нормального стану, до того моменту вже була електрика, санвузол, сцена, звук, але в Луганську відбулося те, що відбулося і це починання ніяк не продовжується. Наскільки я знаю, цех через вибухи та відсутність будь-якого нагляду тепер перебуває у ще гіршому стані», — згадує переселенка.

Коли роботи із приміщенням завершили, у місті вже діяла комендантська година, а вулиці патрулювали озброєні люди, пригадує Катя.

«Ми так довго цим займалися і так довго цим хворіли, що в якийсь момент не змогли просто відмовитися від думки організувати якусь подію, котра б означала просто, що робота зроблена і простір готовий до життя. І в силу того, що ми були достатньо не налякані і не стиснуті в політичні чи громадянські переконання ми достатньо сміливо вирішили зробити хід конем — вже на той момент була оголошена комендантська година, але нас це не налякало і ми оголосили (власне через те, що мистецтво завжди виступало такою зоною поза війною і політикою) 3 дні такого відкриття-закриття, котре дійсно називалося „Но команданте“. Захід йшов у розріз з вже діючими на той момент заборонами та обмеженнями заходів в місті. Це було довлі сміливло. Це були 3 дні цілодобово електронні або не електронні музиканти, котрі ще залишалися у місті», — додає вона.

Та на третій день до цеху навідалися гості з вже захопленого тоді СБУ, згадує Катя. Двійко чоловіків зі зброєю (і не надто привітні) зайшли до них «поговорити».

«Ми мали достатньо різноманітні розмови, але, мабуть, завдяки тому, що виглядали ми безобідно і позиціонували себе з точки зору всього мистецького, доброго і світлого, ми таки не мали проблем з людьми, які увійшли на територію цеху зі зброєю і доволі серйозними намірами», — припускає вона.

Але попри «мирне» завершення розмови, каже Катя, було зрозуміло: візит — це свого роду попередження. Та змусила швидко зібрати речі інша ситуація.

«Це було в цеху. Ми сиділи в колі друзів і почули вибух в центрі міста. Це була перша достатньо серйозна подія і після цього стало більш ніж зрозуміло, що, якщо озброєних товаришів ще можна було обійти, то вибухи і обстріли — це точно про те, що це надвого і цей конфлікт переходить в більш масштабний і озброєний. Всі зрозуміли одночасно і скоро всі у свої сторони поїхали», — ділиться Катя.

Чужий Київ і близький Сєвєродонецьк

У Києві вона затрималася на кілька років. Перші місяці у столиці Катя називає «періодом активної асиміляції та втрати себе». Перші півроку 2015 взагалі були суцільним стресом — каже жінка — бо тут тисло «все нове», а у Луганську все ще залишася частина родичів.

«Одне питання, як ти звикаєш до життя в Києві, а інше — як ти відвикаєш від життя, яке, в принципі, було тобі відоме і зрозуміле, і складало весь простір довкола тебе. Плюс ще треба розуміти, що друзі в такому ж стані, плюс ще родичі частково залишалися до осені в Луганську. І всі ці моменти розтягувались до 2015 року. Весь цей період — це такий один суцільний тригер. Це адаптація до життя у стресі, в новому місці, з новими якимось задачами і орієнтирами в житті. Це такий навіть не зовсім процес адаптації. Це з усіма складнощами процес реінкарнації. Не знаю чи можна так сказати. Напевно, можна», — говорить вона.

Та частинку Донбасу Катя відшукала і у столиці. Саме завдяки мистецтву вдалося знову відшукати «своїх».

«У результаті і багатьох семінарів, і невеликих проєктів, ми об’єдналися знову. Завдяки знайомству з Тарасом Ратушним, який нам дуже допоміг відразу потрапити в останній вагон оргкомітету Донкульту. І от, власне, я зі Славою Бондаренком і Олексієм Бідою організовувала цей захід від блоку луганських художників. Ми займали хороше місце в фойє. Ми не дуже довго там висіли, але виставили дуже багато художників і загалом дуже добре показали сучасне мистецтво Луганська на той момент, котре виходило з щорічної виставки плюс-мінус сучасних художників Луганська», — каже Катя.

Та попри нові проєкти і «свою тусовку» Катя не відчувала себе вдома. Думка про переїзд ближче до малої батьківщини з’явилася у 2017 році.

«Переді мною стояв вибір: я або починаю своє життя і роботу з нуля і залишаюсь у Києві та асимілююсь остаточно, або повертаюсь на малу батьківщину і продовжую роботу з культурою і історією… І стала ще більш очевидна робота з цим всім на підконтрольній території. В цьому сенсі в якийсь момент я зрозуміла: а власне, що мені втрачати, якщо вже все втрачене? Чому я не можу повернутися і ще якусь кількість років, мені відведених, витратити на роботу з цими максимально гуманітарними, складними, але разом із тим важливими проблемами життя регіону (і себе в тому числі)?», — додає вона.

Галерея на заводі Сєвєродонецька. Фото Олександра ПлаксінаДалі був переїзд у Сєвєродонецьк та робота над дозвіллям молоді. У місті Катя почала організовувати рейви, аби зібрати разом прогресивних та цікавих підлітків. Через це у серіалі «Плюс-мінус свої» її називають рейвмузою.

«Ми розуміли, яка ситуація в місті, який запит, нас цікавила максимально прогресивна, максимально доросла і максимально жива молодь. І в цьому сенсі в місті, де не організовують нічого, їхнє дозвілля було чимось наповнене, а в будь-якому випадку, що може згуртувати молодих людей з взагалі різними інтересами — це музика. І ми вирішили піти ва-банк. Концерти переважно всі тематичні. А от електронна музика, навіть якщо ти не її фанат, то для тебе це може бути чудовим фоном для того, щоб прийти і поспілкуватися з людьми», — зазначає вона.

Сама Катя говорить: вона не створила рейвкульутуру у Сєвєродонецьку, а відродила давно забуте. Ком’юніті зародилося у містечку у 2005-2008 роках, а вже після початку війни треба було тільки знайти тих, хто це пам’ятає та долучити нових поціновувачів.

«Ми покликали наших друзів з Києва і це була мелодійна і приємна для слуху соматік техно. І відтоді у нас був рік частих зустрічей рейв руху. Ми привезли дуже багато музикантів з Києва — це теж був привід для спілкування і зростання (музичного, різноманітного та світосприйнятєвого). Дійсно минув такий об’ємний і важливий період становлення і розвитку рейв-руху. Я от нещодавно була у Слов’янську, і хлопці з Шуму привезли Бойлєр Рум. Ті, хто знає — це прекрасний такий світовий майданчик і це дуже серйозний показник. На цьому рейві брали участь два діджеї з Сєвєродонецька. І їхній творчий шлях і розвиток (настільки ж стрімкі, як і наші рейв тусовки) призвели до такого от дивовижного результату. І загалом вони чудово відіграли і це було дуже цікаво», — розповідає Катя.

Фотопроєкт «Донбас. Сімейний фотоархів»

Далі був проєкт «Донбас. Сімейний фотоархів». Його Катя вважає одним з найважливіших та наймасштабніших у своїй роботі. Разом зі другом, фотографом з Росії, Володимиром Лур’є вони починають буквально світлина за світлиною збирати фотоархів регіону.

«Фотографія, грубо говорячи, це перше, що нам допомагає повернутися до подій, до історії і зрозуміти або ж, принаймні, переміститися у ситуацію, яка була. Роздумуючи про те, що ж можна з цим зробити, коли ми висмикнуті з центру, коли немає можливості звернутися до архівів, а візуальне надбання настільки мінімальне, що його взагалі практично немає і можливість звернутися до хоча б якої-небудь візуальної історії — у нас відсутня. Була ідея, що ми збираємо і звертаємося до історії кожного, як до беззаперечної. А загалом: чорно-біла фотографія і є беззаперечним, і фактичним артефактом та візуальним документом. Ми не проводимо інтерв’ю чи анкетування, а просто збираємо всі абсолютно фотографії та відцифровуємо у велику-велику базу. Тобто ми не обираємо якісь окремі фото, а беремо всю спадщину сімейних архівів окремо взятих людей як фотодокументальність. Це достатньо божевільна ідея і перші роки нас сприймали, мені здається, трохи божевільними. По-перше, треба було дуже добре попрацювати, щоб з’явилися перші результати — це як мінімум тисяч 10 фотографій, а по-друге, це треба було добре так поїздити, походити по будинках і людям пояснити, що, мовляв, вибачте, але ваша особиста історія максимально важлива», — розповідає Катя.

Зараз в їхньому архіві вже понад 50 тисяч фотокарток Луганщини та Донеччини. Тут і фото весілля чи поховання з родинних фотоальбомів і ексклюзивні знімки з повітря чи навіть на закритих територіях.

«Наш архів поповнився сімейним архівом Івана Івановича Шуші. Це перший фотограф в кольорі у Сєвєродонецьку, і тоді, загалом ,дуже розширилося поле таких міських пейзажів, знятих згори з гвинтокрила, тобто це зовсім цікаві кадри. Не говорячи вже про те, що Іван Іванович пожертвував нашій організації серйозну серію своїх плівок. Це теж ще наступний проєкт, який нам ще тільки доведеться реалізувати. Там ми перейдемо на взагалі секретну територію заводу „Азот“, котрий, власне, є закритою територією, і як там справи — для людей, які там не працюють, незрозуміло. Хоча це цілком законна друга частина міста. Місто розділене на дві частини і в плівках Івана Івановича є велика кількість дослідів на „Азоті“, багатьох окремо взятих блоків», — ділиться вона.

Вперше цей проєкт презентували за кордоном: для наукової спільноти в італійській Флоренції, згадує Катя.

«Відразу було зрозуміло, що ми не прогадали, це було таке потрапляння в ціль — в результаті, коли ми отримали багатотисячну базу фотографій і з цього ми вже могли ранжувати: по роках, по видах зображень, по унікальним об’єктам, зафіксованим на знімках, які ми могли помітити на фоні родини чи у міському просторі….Також це були традиції побуту, традиції в одязі, традиції святкування», — розповідає співавторка фотопроєкту.

Музей індустріального Донбасу

Усі ці фото — на вагу золота, пояснює Катя. Вони можуть стати у нагоді дослідникам та історикам, які працюють із цією темою, історичним періодом чи цим регіоном.

«У нас доволі швидко з’явилася окрема категорія — підрозділ фото, на яких справді були унікальні предмети або артефакти минулого в міському просторі. І це або пам’ятники, або будинки, або якісь абсолютно дивні традиції святкувань, у тому числі, святкування другого дня на весіллі, котрі ніде не залишились і ніде не зафіксовані, і це справді унікально. Тобто ці сімейні архіви зберігають такі візуальні об’єкти часу, що минув, котрих уже ніде немає. Це ціла серія пам’ятників і зруйнованих будівель. До прикладу, дуже маленька база чорно-білих фотографій про Сєвєродонецьк — вона нараховує лише близько 200 фотографій. Вони викладені в мережу. Крім цього, на них дуже мало видів і можливості скласти собі уявлення про те, як місто було влаштоване», — каже Катя.

Та лише на фотокартках Катя не зупинилася. У її квартирі можна побачити десятки документів, діафільмів та картотек радянських часів. Їх вона буквально відкопала у смітті на території закинутих заводів та фабрик регіону.

«У чому насправді увесь сенс: за деякий час ініціативна група, що зацікавлена у цікавих ланшафтах чи цікавих містах на території, підконтрольній українському уряду, досліджували і обстежували промислові індустрілаьні об’єкти. Їх виявилося надзвичайно багато у закинутому стані. Це дуже-дуже цікава тема, котра корелюється напряму із тим, що ми називаємо індустріальною археологією, або археологією індустральності. І, в принципі, історію Донбасу, яку ми маємо або не маємо. У процесі дослідження цих територій ми виявили унікальні і абсолютно неймовірні пейзажі та місця. Але і достатню кількість документів, артефактів, свідоцтв, котрі відносяться до періоду роботи виробництва … І всі ці документи перебувають, по суті, на межі зникнення. Від об’єкта до об’єкта стало зрозуміло, що те, що ми навіть бачимо — руйнується. І спрацював такий інстинкт — зібрати їх, їздити далі у поїздки», — каже Катя.

За її словами, артефакти є прямими свідками, документальним підтвердженням і інформацією про промисловий період Донбасу.

«Тобто це беззаперечні докази життя того, що зараз називається Донбас і загалом аналогів подібної інформації не так вже багато. Ми всі розуміємо, в якому стані перебувають документи зараз в музеях і архівах, і це не говорячи про дві області, які дуже постраждали за ці роки від конфлікту.

Я вважаю справді джекпотом у світі музейності знайдений під цеглою зруйнованої будівлі колишнього заводу РТІ в Лисичанську максимально повний фотоархів заводу. Я навіть собі не могла уявити, що такі зйомки в приниципі велися — від фотографій поля, де планувалася та проектувалася забудова, і до кінця його роботи разом зі звітами окремих цехів, карточок співробітників, фотозвітів відділів пропаганди…», — дивується вона.

Усі викопані зі сміття та будівельного брухту артефакти розмістили в двох кабінетах на заводі опорів у Сєвєродонецьку. Фактично, офіційно — це лише кімнати зі сміттям. Та Катя хоче пройти процедуру реєстрації, аби офіційно назвати їх «Музеєм індустріальної археології Донбасу».

Слухайте також: Валізи плівок та оцифрована пам’ять: історія Донбасу радянських часів від фотографів.